Бригантина
Шрифт:
– Усередині щось повідбивали, - глухо розказував дядько Іван.
– Отак йому обійшлася та “чорна брила”…
– Я всього й не знав.
– посмутнілий, здавленим голосом вимовив Порфир.
Ніщо б так глибоко не вразило його, як оце, що він тут дізнався про дідуся, про всі обставини тієї драми нічної… Те останнє літо, коли дідусь сторожував, Порфир часто бігав до нього на виноградники, і були то, може, найкращі дні його життя. Старенький велосипед стоїть під куренем, орлик сидить зверху, на гребені куреня, а вони з дідусем біля багаття варять бекмес, або куліш, або просто бесідують про все на світі… Дідусь такий уже сухенький був, з одною ж легенею в грудях жив - і оце вони його ногами місили, мракобіси… Пекучу до сліпоти зненависть відчув, довічну помсту понесе на тих злодюг, що, за дядьковим Івановим припущенням, теж, видно, з браконьєрів заматерілих були: у відплату за те, що він їх тут переслідує, розперезатися
– Рибохвати, нищителі, хочуть вони жити злодійським нічним життям, - похмуро каже дядько Іван, - та тільки не вийде… Ми їх за жабри берем і братимем!
Знайомий Порфир і з товаришами дядька Йвана, знав, які то мужні та сміливі люди, - боягуз не піде в холодні осінні ночі ганятися по гирлу та по лиманах за швидкохідними браконьєрськими моторками та сходитись з ними в смертельних поєдинках. А Порфир би пішов, хай там що.
Біліють кораблі внизу, блищать на сонці довгошиї крани. Неначе жирафи збилися біля води табуном… Гена каже, що навіть шия жирафи неповторна, двох однакових в природі нема… А над кранами в небі поволі коршак плаває чи орел, - чи не дідусів це орлик так виріс уже? Пливе й ніби вишукує когось унизу, може, господаря свого шукає поміж людьми…
– Чи не взяли б ви, дядьку Йване, і нас до себе?
– раптом виказує Порфир свою давню мрію.
– Ми б робили вам усе: чи вогнище розвести, чи сітки вибирати… Навіть могли б і в засідку… Правда ж, Гено?
Гена, здається, цього ще для себе не вирішив, сидить у задумі, а дядько Іван був, видно, порадуваний наміром небожа.
– А чого ж, це ідея, юні помічники були б нам якраз до речі… Тільки треба тобі, голубе, - посуворілим тоном звернувся він до Порфира, - спершу матір провідати, бо ж вона там місця собі не знаходить… Син її, гуляй-вітер, знову в бігах, на сина оголошено розшуки, по всіх міліціях оповіщено, які він має прикмети!…
Хлопці аж поблідли, так вони були приголомшені цією новиною. Хто б подумав, що своєю втечею нароблять вони стільки колотнечі! Всюди їх розшукують, ось аж до самого гирла тривога за них докотилась. Мабуть, зараз візьме їх дядько Іван обох за грішні загривки й поведе просто в міліцію, здасть, як належить, як вимагає закон. Бо що ж йому ще залишається з ними робити?
А він ніби вгадав їхню стривоженість:
– Відпровадити б оце вас куди слід. Бо чого ж бродяжити без пуття. Навіть зобов'язаний - узяти й відправити, як це належить з бродягами робити… Одначе ні, не стану поки що. Зрештою, в тебе, - він звертавсь найперш до Порфира, - своя голова на плечах. У такому віці, як ти, я вже безкозирку носив, пояс з моряцькою бляхою і, звичайно, обов'язки свої знав будь здоров. А формою як дорожив! Адже в ній теж - честь моряка… Коли вітер, бувало, схопиться, зубами стрічки тримаю, щоб улюблену мою безкозирку бродяжницьким вітром не здуло… Ось так воно, хлопці. Браконьєрів брати за жабри - це, звісно, діло, і воно, сподіваюсь, від тебе, Порфире, не втече, ти їм ще даси пити, але затямте собі обидва: найбільша перемога - це та, яку здобуваєш над самим собою… Дозволите йти?
При цьому дядько Іван підхопив сітку, напхану булками та батонами, й рушив до берега, бо інспекторський катер, яким йому їхати, уже наближався навстріч, - з крутим віражем, з вітерцем підлітав до причалу.
Глава XXIX
Наметове місто, вибудуване раніш уявою Порфира Кульбаки, нарешті стало реальністю. На високому пагорбі над Дніпром кинула якір їхня “Бригантина”, далеко видніючись своїми білими та червоними шатрами. І вогнище палахкотить увечері якраз на тому місці, що його визначила Марися Павлівна під час оглядин, - на самім пагорбі, на видноті палахкотить, як дозор бекетний. Вечори теплі, сині, зоряні, десь далеко чути гуркіт комбайна, а біля вогнища тихо, школярчата, зачаївшись, слухають мову чиюсь, що ллється плавно та супокійне, і в злагоді з нею невтомно січе й січе десь у темряві трав'яний музикант, цвіркунець чи коник, настроївши свою скрипку так, щоб смичка не випускати вже ціле літо.
Чого тільки не почуєш у ці сині вечори біля багаття! І розповідь знатного чабана про життя колишнє, сіросвитнє, що його тепер хіба що в театрі й побачиш; орнітолог із заповідника розповість, скільки перепілок збивається в цих степах восени, де вони, перш ніж відлетіти за море, скидають із себе зайвий жир, щоб стати легшими, ждуть прильоту стрепетів, бо саме стрепет гуртує перепелиний табун і веде його потім у політ, - хоч і в негоду, хоч навіть і крізь кромішню тьму.
А деякі найдрібніші пташата, виявляється, перелітають море, влаштувавшись верхи на журавлях…
– Майже так, як ви на своїх вчителях, - пожартувала Марися Павлівна.
Морський капітан із шефів розповість про джунглі
Слухають хлоп'ята, аж дух затамувавши, прищухнуть на мить і трав'яні музиканти, мовби вслухаючись у людську мову коло нічного вогню. Дещо вловлять від неї, може, й ті, що, підкравшись десь із виноградників, невідривно стежать з кущів за вечірнім життям “Бригантини”.
Інопланетники, пришельці з інших світів, не інакше як вони десь блукають поблизу! Хоч мало й віриться, а схоже на те, що вже побували в степах оті загадкові представники далеких позаземних цивілізацій. Звичайно, поки що це тримається в тайні, тепер хоч і “літаючі блюдця” побачиш, то мовчи, нікому не кажи, вважай, що тобі тільки привиділось. Одначе ж, якщо, згідно з припущеннями фантастів, інопланетники можуть з'явитись у вигляді “розумної хмари” або “мислячого океану” чи прилетіти на якомусь апараті, схожому на величезне блюдце, то чому ж вони не можуть з'явитися серед землян і у вигляді яких-небудь ошарпаних ангелочків, що про них щось таки перечуєш в наметі від шушукала нічного, щоб потім і самому про них з кимось пошушукати…
Опустились інопланетним в степу неподалік від траси, й було це рано на світанні, коли пташки росу п'ють. У скафандрах були, як водолази чи ті, що на Місяці. Ходили, роздивлялись. Є на інших планетах такі, що й при сонці ходять, а тіні від них нема, - так оце були такі. Можете, звичайно, спитати, а де ж їхня бригантина космічна, якою вони прилетіли, хіба ж її не помітили б одразу комбайнери або автоінспектор, хіба ж не кинулись би мерщій з найдальших польових бригад до телефонів, щоб сповістити районну міліцію? Але в тім-то й річ, що як тільки вони приземлились, то один змахнув якимось жезлом, схожим на очеретину, що, виявляється, мала в собі властивість чарівної палички, бо від помаху її бригантина розтанула на очах, - адже їхні кораблі щезають і виникають блискавично, завдяки лише силі уяви, самою уявою викликані. І, власне, що ж дивного, коли тепер нібито й людина вольовим зусиллям здатна гіпнотизувати фотон і змінювати напрям руху елементарних частинок, навіювати їм свої команди… Одне слово, ніяких слідів не лишили після себе ті, прилетілі з безвісті (невідомо, добрі чи злі родичі людей), ходили й придивлялись до всього, що росте на землі, і які птахи на ній водяться, і яка риба грає в тутешніх водах. Одному рибалці вони потім сказали: “Коли підлітаєш до вашої планети, вона з висоти зовсім блакитна здається, це, мабуть, тому, що багато; у вас води, вся планета огорнута блакитним серпанком. І така ваша планета маленька з висоти, така тендітна… Як квітка! Ніжна, найніжніша, ніби з самого марева зіткана! І піде, ні в яких безвістях космічних іншої такої красивої нема… Тож бережіть цю свою незрівнянну домівку. А вона у вас чогось чадом просмерджена, чваритесь без кінця і води блакитні свої без жалю забруднюєте…” І хоч тому рибалці не велено нікому розповідати про свою зустріч з інопланетниками, має все це триматися до певного часу в суворій таємниці, одначе ж… шила в мішку не втаїш, воно то в одному, то в іншому місці вилізе. Помічено було їх і в кучугурах, що належать науково-дослідній станції, і в акацієвих гаях, де інопланетники пробували скуштувати земного меду, але їм у цьому рішуче було відмовлено, бо мед, мовляв, ще не визрів, ще він - як вода… Гнався за ними нібито десь і міліціонер на своїм мотоциклі, але наздогнати не міг, хоча вони йшли звичайнісіньким кроком, нітрохи ходи не прискорюючи. Якби то були земні втікачі, ясна річ, що, зачувши грізне дирчання мотоцикла, вони одразу б шурхнули в лісосмугу, бо й духу міліцейського бояться, а ці йдуть собі спокійнісінько, ще й озираються насмішкувато, бо мотоцикл хоч і летить їм услід на скаженій швидкості, проте залишається на місці, відстань між ним і цими суб'єктами ніяк не скорочується.
Присутність загадкових позаземних істот була виявлена також і археологами, цим веселим бородатим плем'ям, що ходить у шортах, живиться консервами, а мешкає неподалік “Бригантини”, розкинувши свої латані шатра серед молоденьких обгризених шовковиць, насаджених для шовкопрядів. Тут археологи, власне, тільки ночують, бо з ранку й до ночі всі вони біля розритої скіфської могили, трудяться в ім'я науки. Встановивши контакти із скіфами, копачі ці виявили привітність також і до позаземних істот, дотепно зобразивши прихід інопланетників навіть у своїй стінгазеті, яку вони розмальовують на ошматині рогожаного лантуха. За їхніми відомостями, пришельці були стрижені, невеликого зросту обидва і мали досить земний вигляд, бо ж для них нічого не значить одним лише напруженням волі добрати собі якої завгодно подоба.