Бухтик з тихого затону
Шрифт:
— Е-е, так ти, виявляється, нiчого не знаєш? — здогадався Барбула. — Тодi слухай…
Новина була настiльки цiкавою, що Даваня кiлька секунд не ворушився. Потiм вигукнув «гоп-ля!» i спритно перестрибнув на iншу гiлку.
— Гаразд, я зараз же вирушаю до того санаторiю. Ось тiльки якого вигляду я приберу перед тамтешнiми мешканцями? Ану, Барбуло, мерщiй заплющ очi! Тiльки, дур, не пiддивлятися!
Барбула слухняно зажмурився. А коли знову розплющив очi — Даванi на деревi вже й слiду не було. Лише над пiщаним береговим урвищем самiтно стояла
Барбула уважно розглядався на всi боки. Даремно, Даванi нiде не було. Тодi вiн запитав:
— Ти куди подiвся?
— Тут я, тут, — прошелестiла квiтка. — Ось вiн, я!
При тих словах квiтка плавно злетiла в повiтря i перетворилася на метелика. А коли вiн пiдлетiв до гiлки, на котрiй щойно крутився Даваня, — то вже був не метелик чи квiтка, а справжнiсiнький пугач.
— Можу стати оленем чи вовком, — повiвши очима вбiк водяника, сказав пугач. — Тiльки тодi всi дiти збiжаться дивитися на мене i я нi про що не дiзнаюся… Можна напустити в очi туману… Нi, все ж таки найкраще, мабуть, стати скромною квiткою. Тодi нiкому з дiтей i в голову не прийде зацiкавитися мною, i я зможу безборонно дiзнатися геть про все… Бувай здоровий, Барбуло, i не хвилюйся. Твiй друг зробить все, що може!
Пугач плавно вiдокремився вiд гiлки i безшумно полетiв у бiк лiсового санаторiю.
На узлiссi Даваня вирiшив присiсти на найвище дерево, аби трохи огледiтися i вирiшити, як йому бути далi. I тут вiн загледiв Бухтика, котрий щодуху мчав вiд санаторiю до рiчки. Його голова була щiльно закутана рушником, i вiд того син Барбули бiльше скидався на ведмежатко, в котрого розболiлися зуби.
— Бухтику, спинись! — вигукнув господар лiсу, коли той порiвнявся з ним. — Що це тобi напнули на голову?
Бухтик не зупинився. Вiн лише махнув рукою i помчав своєю дорогою далi.
— Дивно… — збентежено пробурмотiв Даваня. — Нiчого не розумiю. А тому… Тому мушу побувати там!
Квiтка, що накивала п'ятами
I, напевно, розвiдини цi закiнчилися б для Даванi щасливо, коли б не Вiтько Капустiн та його основний суперник по драмгуртку Васько Миколаєнко. Вони саме поверталися з чергової репетицiї i вiд нiчого робити затiяли суперечку про те, хто з них знає бiльше всiляких незвичайних iсторiй та випадкiв.
— А ще є «лiтаючi тарiлочки», — говорив Васько.
— Пхе! — презирливо вiдгукнувся на те Вiтько. — Про це нинi кожнiй курцi вiдомо… А я, коли хочеш знати, на власнi очi бачив фотографiю слiдiв снiгової людини.
— Тих слiдiв я можу тобi зробити скiльки завгодно, — не здавався Васько. — А от чи вiдомо тобi, що в Англiї незабаром впiймають доiсторичне страховисько?
— В озерi Лох-Несс, — уточнив Капустiн. — Коли його пiймають, то назвуть Васьком Миколаєнком.
— Як дам! — зауважив Васько.
Проте Вiтько не звернув на цi слова нiякої уваги.
— А чи вiдомо тобi, що квiти такi ж живi iстоти, як i ми, люди? — запитав вiн.
Цього Васько не знав i тому промовчав.
—
— Було б перед ким. Я тобi навiть журнал можу показати, де про це написано… Розумiєш, нещодавно вченi з однiєї країни вирiшили дiзнатися, можуть квiти щось вiдчувати чи не можуть. Вони обрали для дослiду найкращу квiтку. Однi вченi поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялi листочки. А iншi, навпаки, кололи квiтку голками, щипали її i взагалi всiляко збиткувалися над нею… I через мiсяць всi завважили, що коли до квiтки пiдходили вченi, котрi доглядали за нею, — квiтка прямо на очах розквiтала. А коли з'являлися тi, хто її мучив, — квiтка негайно зiщулювалася… Ну, що ти на це скажеш?
Васько стенув плечима.
— Мало що може бути… Треба провiрити.
Довго шукати їм не довелося. Обабiч дорiжки вони вгледiли самiтну квiтку з пишними пелюстками. Вона так i просилася, аби над нею провели дослiд.
— Щось я цiєї квiтки ранiше не бачив, — зауважив Васько.
Вiтьковi також здалося, нiби цiєї квiтки не було, коли вони йшли на репетицiю. Проте вголос сказав:
— Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за вiдрами!
Хлопцi наввипередки побiгли до спального корпусу. Через хвилину, вiдсапуючись, вони з повними вiдрами повернулися назад.
Вода двома щедрими струмками полилася на квiтку. Вiтько спорожнив пiввiдра i запитав:
— Ну як, бачиш?
— Нi, — вiдказав Васько. — Дурницi це все.
— Лий ще!
Спорожнивши вiдра, хлопцi присiли навпочiпки i стали пильно придивлятися до квiтки.
Цiєї хвилини налетiв легенький вiтерець i квiтка ледь помiтно поворухнулася.
— Бачиш? Вона дякує нам, — урочисто проголосив Вiтько. — А я що тобi казав, га?
На цей раз Васько змовчав. А коли вiтерець налетiв знову, вiн схвильовано зауважив:
— Менi здається, що квiтка прихилилася до мене.
I нагнувся ще нижче, аби пересвiдчитися в тому, що квiтка заприятелювала бiльше з ним, анiж з Капустiним.
— Стане вона до тебе прихилятися, — пирхнув Вiтько. — Теж менi, цяця велика… Ану, вiдсунься, а то придавиш ненароком!
I вiн штовхнув суперника в плече. Той втратив рiвновагу i полетiв догори дригом. Але тут же скочив на ноги.
— Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмiю, га?
Через хвилину обидва дослiдники забули про свiй дослiд i покотилися по травi, пiдминаючи пiд собою все, що тiльки траплялося на їхньому шляху. Нарештi Васько осiдлав свого супротивника i запитав:
— Ну то як, будеш штовхатися?
— Вiдпусти, — сердито пручався пiд ним Вiтько. — Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квiтку.
Згадавши про неї, Васько квапливо пiднявся i озирнувся.
Проте квiтки не було нiде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала пiд сонцем. На всяк випадок хлопцi пiдняли свої вiдра i подивилися пiд ними. Але й там не було нiчого цiкавого. Вони отетерiло витрiщилися один на одного.
— Куди це вона подiлася? — запитав Васько.