Бухтик з тихого затону
Шрифт:
— Вiн у нас дуже-дуже хоробрий, вiрно?
— Невже й ми будемо такими хоробрими, га?
— Ваш брат дурненький хвалько, а не смiливець, — вiдповiв їм Барбула. — Тiльки-но вiн постраждав. I постраждав тому, що тiкав з моїх урокiв.
Поблизу вiд них ледь-ледь похитнулися водоростi i з'явилася хижа пащека розбiйницi Зубатки. Жадiбнi очi злодiйки втупилися i вже не могли вiдiрватися вiд черв'ячкiв, що борсалися на своїх гачках.
— Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, — продовжував господар затону.
Барбула вiдламав невеличкий корiнець вiд корча i штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся i…
— Клює! — вигукнув Сергiйко. — Тягни!
Вiтько з усiх сил смикнув вудочку. Проте на гачковi, окрiм черв'ячка, нiчого не було.
— I навiщо так репетувати… — незадоволено пробурчав Вiтько. — Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку… Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала.
Барбула втiшено посмiхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустiна.
— От бачите, — сказав вiн малькам пiсля того, коли гачок знову опустився пiд воду. — Варто цьому черв'ячку хоч трiшки погойднутися — як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрiбно дуже й дуже обережно вiдкушувати принаду малесенькими шматочками… Ану, ти i ти, — господар затону вказав на двох малькiв, — зробiть так, як я вас тiльки-но вчив.
Пiдштовхуючи один одного, мальки нерiшуче пiдпливли до риболовних гачкiв i вiдкусили по крихiтному шматочку.
Гачки навiть не гойднулися. Замiсть того дуже захиталися водоростi за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачкiв.
— Молодцi. Добре, дуже добре, — похвалив Барбула перших смiливцiв. — Отож, ви пересвiдчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихiд. Треба лише дотримуватися необхiдної обережностi. Так-так, обережнiсть передусiм! Повторiть, що я вам сказав.
— Обережнiсть — передусiм, — хором проспiвали мальки.
— Ще раз…
— Обережнiсть — передусiм!
— Гаразд, — сказав Барбула. — А тепер можете поласувати цими черв'ячками.
I тут Зубатка не витримала.
— Нi, це моє! — заволала вона i кулею вилетiла iз водоростiв. — Моє!..
Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетiло з Вiтькових рук.
— Клює! — зарепетував вiн. — Сiрий, допоможи!
Через хвилину на травi, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука i косувала на закляклих з подиву друзiв злими вибалушеними
— Оце так щука! — тiльки й спромiгся сказати Вiтько.
Зустрiчати щасливих рибалок вибiг весь санаторiй. Навiть Оля, якiй Микола Володимирович вже дозволив пiднiматися з лiжка, пiдiйшла до вiкна.
А Вiтько, надутий, немов першотравнева повiтряна кулька, урочисто йшов по дорiжцi з щукою в руках.
Коли Сергiйко через деякий час завiтав до Олi, дiвчинка запитала:
— Це часом не Зубатка?
— Вона, — пiдтвердив Сергiйко. — Здоровенна щука, еге ж?
— Ще б пак, — згодилася Оля. — Тепер, напевно, в затонi буде тиша й спокiй. — Вона трохи помовчала i додала: — I все ж менi здається, що Вiтя трохи… задавака.
Сергiйко мимоволi посмiхнувся: точнiсiнько такi ж слова казав зовсiм нещодавно про Олю i Вiтько.
— Ти помиляєшся, — заперечив вiн. — Ти дуже помиляєшся. Прийде час — i я тобi про все розповiм.
Бухтик-перекладач
Вдома сина, звичайно, не було…
Господар затону усiвся на плескатий камiнь перед порогом i став чекати на Бухтика.
Вiн сидiв i мимоволi милувався пiдводним життям затону. Тим життям, яке вже стiльки лiт вiн, водяник Барбула, охороняв.
В м'яких хитливих водоростях грали в пiжмурки невтомнi сонячнi зайчики. По водянiй поверхнi хвацько ковзали жучки-плавунцi. Заклопотано снували в усi боки павучки, личинки, дафнiї та iнший, рiдний серцю дрiб'язок.
Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й грунтовно снiдали карасi. Кусикова охорона знiчев'я грала в довгої лози.
«Це ж диво, а не життя!» — розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасiв, вiн вiдчув, що й самому не завадило б поснiдати. Нехай i вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душi свiтло i радiсно!
Барбула солодко потягнувся i хотiв було приєднатися до карасiв. Та в цю мить водоростi перед будиночком захиталися, i на подвiр'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося.
Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою не помiчали.
«Що з ним? — стривожено подумав батько. — Чи не захворiв вiн часом?»
А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби не зiткнутися з сином.
I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного будинку.
Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася.