Бухтик з тихого затону
Шрифт:
— Негайно, — строго повторив Микола Володимирович. — I слухати нiчого не хочу.
I довелося бiдолашному Капустiну лягти в лiжко.
Одужання
Сьогоднi Микола Володимирович вперше за багато днiв дозволив Олi вийти надвiр.
I, звичайно, поруч з нею був Сергiйко.
Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очi в дiвчинки з цiкавiстю бiгали на всi боки, а на обличчi часом з'являлася усмiшка. I вiд того Сергiйковi здавалося, нiбито
Коли Микола Володимирович дозволив Олi вийти надвiр, вiн, мiж iншим, зауважив:
— Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовнiшi твої помiчники — сонце, повiтря i… — вiн затнувся, добираючи потрiбне слово.
— Вода, — поспiшив пiдказати Сергiйко.
— Е, нi, — заперечив Микола Володимирович. — Про це поки що думати рано. А от прогулянки — саме те, що тобi зараз потрiбно.
Сергiйко зрадiв: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже вiн сам потурбується.
Тьотя Клава нiби здогадалася, що у Сергiйка на думцi. Вона поправила комiрець Олиного платтячка i застерегла дiвчинку:
— Тiльки не дуже захоплюйся тими прогулянками…
Потiм скосила очi в бiк Сергiйка i додала:
— I не здумай ганятися з ними наввипередки.
Було бiльш нiж зрозумiло, кого саме мала на увазi строга тьотя Клава. Проте Сергiйковi навiть у голову не приходило ображатися на неї.
I ось вони йдуть по м'якiй шовковистiй травi пiд незвичайно блакитним i високим небом. На узлiссi весело i рiзноголосо щебечуть пташки, стрiмголов вистрибують з-пiд нiг коники, а рiчка попереду виблискує так, як ще нiколи до того не виблискувала… Напевно, тому, що поруч iшла Оля.
— Ой, як чудово! — мружачись вiд сонячних променiв, казала вона. — Навiть у головi трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала.
— А я б i дня не мiг пролежати, — зауважив Сергiйко. — А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пiшов дощ. Отодi я тебе познайомив би з Бухтиком.
Усмiшка повiльно сповзла з Олиного обличчя.
— Сергiйку… — якимось дивним голосом мовила вона. — А це правда, що Вiтя Капустiн, коли побачив Бухтика, з переляку забився пiд лiжко?
— Ще й яка правда! — радiсно вигукнув Сергiйко. — Ми його ледве докликалися звiдтiля.
Вiн сподiвався, що Оля ще раз посмiється разом з ним. Проте Оля не смiялася.
— Розумiєш… Якщо це правда… Ви, хлопчики, набагато хоробрiшi, нiж ми… I все одно Вiтя заховався пiд лiжко. А що вже тодi казати про мене, коли я дiвчинка?
— Ти що — боїшся Бухтика? — здивувався Сергiйко.
— Нi… не те щоб дуже, але…
Оля озирнулася. Чудовi тут мiсця, вона про це вже писала мамi. Але надто вже таємничi… загадковi…
На пiвдорозi до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усiх бокiв клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторiю.
Оля трохи вiдсунула ляду i зазирнула всередину.
— Темно як, — сказала вона. — I тихо. Сергiйко, а Бухтик змiг би сюди пiрнути?
— Звичайно, змiг би! — запевнив Сергiйко. — Вiн куди хочеш може пiрнути! Йому аби лише була вода.
I тут Сергiйковi прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що вiн ледь по лобi себе не ляснув з досади. I чому ця думка не прийшла до нього ранiше? Бухтик скiльки разiв жалiвся, що йому важко дiставатися до санаторiю — немає по дорозi жодної путньої калюжi. А вiн, Сергiйко, лише слухав та клiпав очима…
«Так, по дорозi до санаторiю немає жодної калюжi чи ковбанi, — думав тепер вiн. — Зате є колодязь. А в ньому води стiльки, що вистачить не тiльки для Бухтика, а й для всiх водяникiв!»
Вони проминули свiтлий березовий перелiсок i опинилися в рiдкому осичняку, котрий майже впритул пiдступав до завороту лiсової рiчки. Звiдсiля, мов на долонi, виднiвся просторий, тихий затон.
— Он там, на протилежному боцi, оселився Барбула, — сказав Сергiйко. — Бачиш — корч ледве визирає з води? Там вiн i живе.
— Ага, бачу… А Бухтик де мешкає?
— Трохи ближче до нас, отам, де верболiз виходить на чисте розводдя… А лiворуч починаються болота. Дуже грузькi болота, з трясовинами. I десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Мiсяця. I лише цiєї ночi люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик.
Оля замислено подивилася в той бiк.
— Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, — мовила вона.
— Напевно, — згодився Сергiйко. — Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює нiхто… А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалiк вiд старої верби.
— То верба Барбули? — запитала Оля.
— Атож. Його.
— Пiдiйдемо ближче?
Оля сiла бiля верби i довго дивилася на оголене корiння старезного дерева. Затим докiрливо зауважила:
— Як же тобi не соромно, Сергiйку! Давно треба було змiцнити це корiння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув?
— Я не забув, — винувато вiдказав Сергiйко. — Я весь час пам'ятаю про це. Тiльки в мене зовсiм не було вiльного часу.
— Я розумiю, — сказала Оля. — Вибач. Ти ж стiльки просидiв бiля мого лiжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб змiцнити. Правильно я кажу?
Сергiйко промовчав.
— От бачиш… А я сьогоднi знайшла в кишеньцi моєї куртки одну записку.
Сергiйка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або, що ще гiрше, глузуватиме. Що ж, нехай. Вiн знав, на що йде.
Проте Оля сказала дуже просто:
— Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо змiцнювати корiння разом, гаразд?