Бухтик з тихого затону
Шрифт:
Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтiти вiд холоду, коли Вiтько i Васько Миколаєнко вивернули на нього два вiдра крижаної води.
«Ну що ж, врятувати я тебе, звiсно, врятую, — подумав Даваня. — Тiльки ж i ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижакiв…»
А Вiтько вже захрип вiд крику.
— Люди-и, де ви-и! — кликав вiн на допомогу. — Сергiйку-у!
На хвилю вiн замовк, аби набрати повiтря в легенi, i тут за його спиною почувся тихий шурхiт. Вiтько швидко повернувся
I завмер вiд жаху.
Перед ним стояв вовк.
Вiтьковi не раз доводилося бачити вовкiв в зоопарках. Якiсь обшарпанi, облiзлi, з пiдiбганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в своїх тiсних загородках. I, звичайно, нi в яке порiвняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем.
А вовчисько невiдривне дивився в очi Капустiну i облизувався так, що виднiлися могутнi i гострi iкла. Напевне, тiльки-но пообiдав якоюсь живиною… А може, уявляє собi, як вiн це зробить через хвилину.
Нараз вовк лiниво потягнувся i позiхнув. При цьому вiн показав таку велику пащеку, що Вiтько вiдчув, як його душа зiрвалася з мiсця i чимдуж покотилася кудись в п'яти. Вона вважала, що там, мабуть, може сховатися.
«А що коли прикинутися мертвим i впасти на землю? — промайнула в його головi рятiвна думка. — Здається, вовки мертвих не чiпають. Гидують…»
I Вiтько як пiдкошений бебехнувся на землю, обличчям просто в мох. Зробити це було зовсiм неважко з тої причини, що ноги все одно вже не тримали його.
I тут до нього дiйшло, що вiн помилився. То ведмедi не чiпають. А вовки — тi, здається, навпаки…
Вiтьковi здавалося, нiби вiн вже цiлу вiчнiсть упирається носом в мох. Навколо стояла така глибока, непорушна тиша, що було чути, як б'ється власне серце.
Якийсь сучок боляче тиснув йому в бiк.
«Може, вовк подався геть? — з надiєю думав Вiтько. — Часто буває таке, що вовки, особливо влiтку, не чiпають людей. Я про це читав… А зараз якраз лiто».
Проте вовк i не думав кудись подаватися. Вiн сидiв на старому мiсцi i, схиливши набiк гостру свою морду, уважно розглядав Капустiна. Вiтьковi навiть здалося, нiби вовк весь час посмiхається. I якось дивно ворушить хвостом. Точнiсiнько як пес, що зустрiв старого знайомого.
«Може, вiн приручений?» — з надiєю подумав Вiтько. I ця рятiвна думка дещо його пiдбадьорила, хоча душа все ще не хотiла повертатися на своє мiсце.
— Вовчику, га, вовчику, — тремтячим голосом за лебедiв Вiтько. — Ти ж добрий, правильно? Ти менi нiчого поганого не зробиш, еге ж?
Проте вовк, здається, думав iнакше. Вiн присiв на заднi лапи, напружився — i його верхня губа загрозливо ворухнулася.
I тут нерви у хлопця не витримали. Вiн пронизливо заверещав, кинув козуб в страхiтливу вовчу пику i помчав, куди дивилися його очi.
Вiдверто
Вiтько щосили тiкав вiд вовка, а той, схоже, грався з ним: то майне хвостом з одного боку, то гарикне з iншого. I щоразу Вiтько кидався в протилежний бiк. Звiдкiля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вiрну дорогу?
Через деякий час вовк перестав показуватися з бокiв, проте Вiтько не спинявся. Йому здавалося, нiби страшний вовк все ще женеться за ним.
Зненацька в просвiтку мiж деревами замаячiли чиїсь постатi. То були Сергiйко i Оля.
— Куди це ти бiжиш? — запитала Оля, коли Вiтько порiвнявся з ними. — I де твої гриби?
— Т-там… — затинаючись, пробелькотiв Вiтько. — Т-там… Вiн за мною…
— Хто — там? — не зрозумiв Сергiйко. — I хто за тобою?
Вiтько озирнувся. Позаду нiкого не було.
— Вовк за мною гнався, — пояснив вiн, ледве переводячи подих. — Такий здоровенний, жахливий вовчисько!
— Зараз подивимося, який там вовчисько гнався за тобою, — недовiрливо сказав Сергiйко i рушив у той бiк, звiдкiля бiг Вiтько. Та за першим же кущем вiн раптом зупинився i покликав товариша:
— Йди-но сюди! А це що?
За кущем лежав козуб Вiтька. Вiн був з горою наповнений вiдбiрними грибами.
— Так я ж його… — почав Вiтько. Вiн хотiв було поклястися, що козуб цей кинув далеко звiдсiля, коли чимдуж тiкав вiд вовка. I що козуб тодi був майже порожнiй.
Проте не сказав нiчого. Вiн лише дивився на гриби i думав про те, що йому, певно, приснився якийсь дивовижний сон…
Свято Повного Мiсяця
Спали птахи в лiсi. Спали звiрi i риби.
Потонув у срiблястому мороцi i лiсовий санаторiй. Свiтилося лише одне вiкно — у комiрчинi нiчного сторожа. Сторож любив спати при свiтлi.
Зненацька одне з темних вiкон вiдчинилося. З нього обережно вилiз хлопчик. Якусь хвилину вiн постояв пiд вiкном, прислухаючись до нiчних шурхотiв. Затим, скрадаючись за кущами, аби нiхто з дорослих його не побачив, рушив до затону. Вiрнiше, до тiєї галявини, де русалки мали виконувати танок на честь Повного Мiсяця.
Пiд вечiр вони сидiли на лавцi i Оля вмовляла Сергiйка нiкуди не йти.
— А як же розпорядок дня? — казала вона. — А раптом хтось дiзнається?
— Так я ж ненадовго, — вiдказував Сергiйко. — Тiльки туди й назад. I нiхто мене не побачить. Я ж обережно. А потiм тобi про все розповiм.
Оля помовчала.
— Менi теж так хочеться подивитися на те свято, так хочеться! — призналася вона. — Проте я нiзащо не зможу пiти туди серед ночi. Я просто помру вiд страху. — I Оля поглянула на Сергiйка очима, в котрих i справдi причаївся переляк. — А ти не боїшся?