Бухтик з тихого затону
Шрифт:
Правду кажучи, Сергiйковi було трохи не по собi. Проте несподiвано для самого себе вiн сказав:
— Та чого там боятися? Дорогу я знаю. Менi її показував Бухтик. А все iнше — подумаєш!
Оля поглянула на нього з великою повагою.
— Ти дуже смiлива людина, Сергiйку, — сказала вона. — Ти найхоробрiша людина в усьому свiтi!
I зрозумiло, що пiсля таких слiв Сергiйко згоден був помандрувати на Пiвнiчний полюс, а не те що на якусь там галявину, де всього-на-всього збираються танцювати маленькi русалки.
I як Оля потiм не умовляла його нiкуди не йти, Сергiйко зробив по-своєму.
Мiж рiдкими хмарами повiльно пропливало жовте мiсячне кружало. Час вiд часу пiд ногами лунко, немов пострiли, потрiскувало сухе галуззя.
Шкода, що сьогоднi немає поруч Бухтика. З ним би було куди спокiйнiше. Проте Бухтик сказав, що вiн не має права супроводжувати Сергiйка. На свято Повного Мiсяця приходять лише тi, кого запрошують русалки. А тим з водяникiв, хто порушував цей закон, загрожувало важке покарання.
— Так що треба тобi йти самому, — сказав Бухтик.
Сергiйко зупинився бiля кущiв, за якими починалася галявина. Трохи далi, праворуч, мерехтiла срiбляста поверхня лiсової заплави. У водi чiтко вiдбивався мiсяць, кучерявi хмари i ледь помiтнi блискiтки далеких зiрок. Iнколи скрикувала сонна птаха. Вiд того крику здригалися заростi верболозу i по заплавi пробiгали дрiбнi брижi.
Сергiйко навiть не помiтив, коли саме з води вийшли двi постатi в бiлому. Одна була трохи вищою, iнша — зовсiм маленька, менша, мабуть, за Наталю Гаврилюк. Сергiйко здогадався, що це були Омаша i Чара. Русалки плавно пройшли на середину галявини i спинилися.
Навколо все завмерло, зацiпенiло. Навiть легкий опiвнiчний вiтерець — i той кудись згинув.
Сестри повiльно, немов бiлi крила, здiйняли руки i розпочали свiй танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею, i навiть трава не хвилювалася вiд їхньої ходи. Русалки невагомими пушинками опускалися на землю i знову сповiльнено, наче увi снi, здiймалися вгору.
Легко вела свiй танок Омаша. Але ще краще танцювала Чара. Сергiйковi здавалося, нiби вона зовсiм не торкається землi. Такий танок i справдi можна бачити лише в чарiвному снi.
Скiльки сестри танцювали, Сергiйко не мiг сказати. Може, з кiлька хвилин, а може, й цiлу годину… Опам'ятався вiн лише тодi, коли менша з русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала вiддалятися у бiк верболозу, за котрим починалися справжнi болота. I Сергiйко, немов зачарований якоюсь невiдомою силою, рушив за нею. Щось протестувало в ньому, упрохувало негайно повернутися назад, проте ноги вже не слухалися його. До того ж йому здавалося, нiби вiн ще й досi перебуває в свiтлому i радiсному снi. Варто йому лише вiдштовхнутися — i вiн попливе над землею так же легко й окрилено, як це тiльки-но вдавалося русалкам.
Раптом
I в ту ж мить навколо все змiнилося, мов за помахом чарiвної палички. Омаша хутко повернулася до нього. її очi спалахнули лютою зненавистю. Пролунав зловтiшний смiх, — i русалка розчинилася в срiблястому мороцi. I, як тiльки вона щезла, десь неподалiк несамовито заквакала жаба.
А Сергiйко почав повiльно занурюватися в холодну й липку трясовину.
Оля прокинулася опiвночi, їй здалося, начебто за вiкном хтось подав голос. Вона сiла на лiжку й почала прислухатися. Нi, то лише здалося.
Навколо стояла непорушна й лунка тиша. В неї вривалося лише одноманiтне й безперервне сюрчання коникiв. Високо над землею погойдувався мiж хмар круглий мiсяць.
Оля поглянула на годинника, котрий мама подарувала на день її народження: стрiлки показували рiвно дванадцять годин ночi.
«Може, Сергiйко вже повернувся?» — подумала вона i перевела погляд на Сергiйкове вiкно. Проте вiкно було вiдчинено. А вони домовлялися, що коли Сергiйко повернеться, то зачинить його.
Отже, вiн ще не повертався.
Тодi вона сiла на пiдвiконнi i почала чекати.
Оля пильно вдивлялася в тривожний, таємничий напiвморок, освiтлений згори непевним, мерехтливим свiтлом, i вiдчувала, як з кожною хвилиною її все бiльше охоплює невиразна тривога. Iти через колючi кущi, здригатися вiд кожного шурхоту, пробиратися через перелiсок, де, здається, за кожним деревом хтось на тебе чатує… Бр-рр…
Нi, вона нiзащо в свiтi не згодилася б на таке! Та що там вночi — вона i вдень не зважилася б податися до лiсу сама.
«О, Сергiйку, коли б ти тiльки знав, яка я боягузка! — подумала Оля i невесело усмiхнулася. — Тодi ти, напевне, нiколи б не дружив зi мною…»
I раптом їй здалося, начебто бiля рiчки хтось закричав. Оля мерщiй розчинила вiкно i стала прислуховуватися. Але нi — то не був голос Сергiйка. То кричала жаба. I кричала вона з таким вiдчаєм, що у дiвчинки по спинi забiгали мурашки.
А через кiлька хвилин вона помiтила на освiтленому узлiссi якусь невиразну пляму. Пляма ця швидко збiльшувалася в розмiрах. Потiм вона перетворилася в постать, i незабаром Оля впiзнала в нiй Бухтика.
Так, це був саме вiн. Тiльки-но його розбудив вiдчайдушний крик Квакушi Премудрої, i Бухтик, ще не дiзнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришевi, певно, загрожує смертельна небезпека… Так воно й виявилося. Що-що, а на мовi мешканцiв затону Бухтик розумiвся.
Вiн хотiв одразу ж кинутися на допомогу Сергiйковi, проте вчасно згадав, що в нiч Повного мiсяця перед Омашею не встояв би й десяток водяникiв, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед смiливою, безстрашною людиною.