Бумеранг не повертається
Шрифт:
Маючи ці по суті загальні відомості про людину, з якою йому належало зустрітися, громадянин у сірому півпальті опинився біли дверей квартири на сьомому поверсі. Він натиснув кнопку, і в ту ж мить двері розчинилися, а в хромованій рамочці на молочно-білому склі спалахнув напис «Увійдіть!»
Ніким не зустрінутий, громадянин увійшов у прихожу, скинув півпальто, шапку, не поспішаючи пригладив непокірні пасма вигорілого на сонці світлого волосся і, почувши за переборкою звук морзянки, відчинив двері.
Вздовж стін невеликої кімнати стояли стелажі з книгами, праворуч на довгому столі містилася радіоапаратура, сигнальний щиток, перетворювачі змінного струму, стабілізатор напруги, саморобний телевізор, контрольний осцилограф, рамочна антена і ще багато деталей, призначення яких для стороннього було незрозуміле. Прямо біля вікна — письмовий стіл, на ньому велика купа книг із закладками, ліворуч верстак, набір інструментів, куски грушового дерева, пеньок з кореневищем, у якому вже можна було вгадати майбутній образ Чорномора.
Пред’явивши господареві своє посвідчення, прибулий з цікавістю оглядав Жбанкова, його велику лобасту голову з світлокарими очима, сухим хрящуватим носом і енергійно стиснутими губами. Іван Миколайович сидів у кріслі, обкладений грілками і закутаний ковдрою.
«Майор держбезпеки Нікітін Степан Федорович», прочитав Жбанков і, повертаючи посвідчення, також допитливо поглянув на відвідувача. Йому сподобалося обличчя гостя, світле волосся, брови, що зрослися на переніссі, блакитні, сповнені прихованого гумору очі під тінню довгих темних вій, виразний рот.
— Радий з вами познайомитись, Степане Федоровичу, — сказав Жбанков і, посміхнувшись, додав — Не бувати б щастю, так нещастя допомогло!
— Надовго ви з строю? — співчутливо запитав Нікітін.
— Я цей проклятущий радикуліт під час війни схопив, у болотах Східної Прусії. Мені професор Воронов зробив новокаїнову блокаду, і я було вже навіть забув, що хворів на радикуліт. І надало ж мені в цьому році, — я їздив на Ріцу, — викупатися в озері. Вода холодна і… мене звідти привезли на ношах.
Пролунав різкий телефонний дзвінок. Нікітін уже підвівся, щоб підійти до апарата, який стояв на окремому столику біля дверей, але спеціальний важіль підхопив трубку, одночасно ввімкнувши магнітофонну приставку, і молодий ламаний басок прозвучав у репродукторі:
— Іван Миколайович хворий і не підходить до телефону, прошу дзвонити о сьомій вечора, коли Раїса Григорівна приходить з роботи.
Важіль поклав трубку на апарат і вимкнув магнітофон.
— Техніка на межі фантастики! — посміхаючись сказав Нікітін.
— Техніка не моя, синова. Мій Димка захоплюється цим атракціоном. Кулібін! Таке ж бісеня, нічого не можу з ним зробити! — сказав Жбанков, приховуючи за удаваною різкістю гордість за свого сина.
— Так що ж, почнемо, Іване Миколайовичу? — спитав Нікітін.
— Будь ласка, — погодився Жбанков і вийняв із стола блокнот.
— Тільки, прошу вас, популярніше. Я в радіотехніці розуміюся погано, — попросив Нікітін.
— Постараюсь. А якщо буде незрозуміло, запитуйте.
Знову задзвонив телефон, і знову Димчин ламаний басок попросив дзвонити «…коли Раїса Григорівна приходить з роботи».
— Радіотехнікою я захоплююсь давно, — почав Жбанков, — ще до війни мені вдалося зібрати короткохвильову приймально-передавальну установку. Відтоді багато разів я її реконструював, вносив у неї нові технічні вдосконалення, але потай мріяв зібрати за новою схемою більш досконалу апаратуру. На цьому тижні, скориставшись своїм нездужанням, я закінчив і випробував новий короткохвильовий приймач. Два дні тому любителі-короткохвильовики приймали сигнали зимівників-полярників. Закінчивши прийом, я на всякий випадок залишив приймач увімкненим — буває так, що одна з віддалених станцій запізнюється з передачею. Тимчасом я увімкнув старий приймач і так собі, знаєте, мандрую по ефіру. Раптом чую дивні, незнайомі мені позивні: «Я 777»… «Я 777»… через однакові інтервали. Приймач був настроєний на хвилю двадцять метрів. Потім… Степане Федоровичу, вам усе зрозуміло?
— Поки що я розумію все, продовжуйте.
— Потім через такі ж інтервали, повторюючи тричі, невідома станція передала чотири нових числа, одне шестизначне, одне чотиризначне і два п’ятизначних. На цьому передача, здавалося б, закінчилася, як раптом я почув інші числа з нового радіоприймача, що був настроєний на хвилю тридцять метрів. І на цей раз було передано, з такими ж інтервалами, чотири числа, усі п’ятизначні. Мені здалося дивним, чому невідома станція, що працювала на хвилі в двадцять метрів, перейшла на хвилю в тридцять? Звичайно на біжучій хвилі працюють станції, щоб уникнути пеленгації. [4] Я ледве добрався до телефону, подзвонив у центральний радіоклуб, розповів про невідомий передавач, потім повернувся до приймачів і настроїв один на двадцять п’ять, другий на сорок метрів.
4
Радіопеленгатор — прилад для визначення за допомогою електромагнітних хвиль місцезнаходження радіостанції, що веде передачу.
— Чому на двадцять п’ять і сорок? — спитав Нікітін.
— Я розрахував так: якщо перша передача була на хвилі двадцять метрів, а друга на — тридцяти, то третя буде на двадцяти п’яти або сорока. Мій розрахунок виявився правильним, наступна передача була на хвилі двадцять п’ять метрів, потім на сорока і тридцяти п’яти метрах. На закінчення невідомий передав свій позивний номер «777».
— Ви зберегли запис передачі? — спитав Нікітін.
Запис, зроблений Жбанковим, мав такий вигляд:
Хвиля 20 м. — 777, 499181, 9831, 25231, 46272.
30 м. — 47152, 47151, 22211, 22212.
25 м. — 3273, 284232, 387101, 38751.
40 м. — 289132, 46773, 47282, 281202.
35 м. — 7382, 29572, 62673, 85263, 777.
Дешифровка була складною справою, що вимагала великих спеціальних знань і досвіду. Цим питанням в управлінні займалися спеціалісти, але й того, що знав Нікітін, було досить, щоб усвідомити всю складність завдання, яке стояло перед ними; йому була зовсім незрозуміла наявність у шифрі чисел з різною кількістю знаків.