Бумеранг не повертається
Шрифт:
— Ось тепер я згадав — Уільям Едмонсон. «Джентльмен пера», так, здається, називали вас хлопці з Пресрум? [5] Моє ім’я Роггльс, Патрік Роггльс.
— Сто чортів! — замість привітання кинув Едмонсон. — Варто проти ночі згадати чорта, як він зразу ж і з’явиться!
— Не можна сказати, щоб це було люб’язно, — зауважив Роггльс.
— Я читав, — вказавши на зім’яту газету, проскрипів Едмонсон, — читав і дивувався! Ось у моїй кишені лежить ваша книжка «Зрадники нації». — Він вийняв книжку і помахав
5
Кімната преси.
— Краще спокійне сумління, аніж неспокійний сенатор.
— Так, значить, ваш «Сталінград сьогодні» і ця книжка — не рекламний трюк? — спитав Едмонсон.
— Ні, це об’єктивний репортаж.
— А чи знаєте ви, що вас чекає за океаном після такого об’єктивного репортажу?
— Знаю, — спокійно посміхнувшись, відповів Роггльс і замовив собі каву з коньяком та російський пиріг з яблуками.
Едмонсон не був п’яний, але майже порожній графин з-під коньяку давав підставу думати, що «джентльмен пера» був добре напідпитку.
Змішуючи чергову порцію коньяку з боржомом — ця суміш нагадувала йому віскі-соду, — Едмонсон розглядав Роггльса. Так знавці розглядають витвори мистецтва, нахиливши голову і прижмуривши око. Він навіть витяг книжку і, порівнявши портрет Роггльса на обкладинці з оригіналом, не без заздрості кинув:
— Хай йому біс, вашому фасаду позаздрив би і сам Моріс Подж! Це єдине, чого йому бракує!
Едмонсон мав рацію, обличчя Патріка Роггльса впадало в око: у нього було темне, з бронзовим відливом, трохи кучеряве волосся, великий, ледве похилий лоб, виразні карі очі, правильна лінія носа, рота і підборіддя. Риси його обличчя створювали відчуття сили і суворої чоловічої краси. Він приваблював, викликаючи до себе повне довір’я.
Не звернувши уваги на комплімент Едмонсона, Роггльс запитав його:
— Чим ви, Едмонсон, думаєте здивувати читачів вашої газети?
— Не знаю, Роггльс. Щоправда, лише тиждень, як я в Росії, але й досі не передав до редакції жодного рядка. Був я в раменському колгоспі, оглядав університет, автозавод…
— Тепер вам залишається одне: подивитись балет «Лебедине озеро» у Великому театрі. До речі, ви можете це зробити сьогодні, — з легкою іронією сказав Роггльс.
— По-вашому, це і є головне? — не помітивши іронії, спитав Едмонсон.
— Це символ сучасної Росії, так само, як «Марсонвіль бенк білдінг» [6] або бронзова група Марса і Меркурія біля пірсу Марсонвільської гавані є символом нашої батьківщини.
— А що ж, по-вашому, є символом нашої батьківщини?
— Трущоби Марсонвіля і палаци околиць, бараки Хімічного концерну «Роман», Марсонвіль-авеню, розкіш і злидні, високий рівень виробництва і низький рівень споживання.
— Та ви справді червоний, Роггльс!
6
Найвища будівля Марсонвіля.
— Скоріше рожевий, — відпарирував Роггльс і розсміявся. — Однак я бачу, ви з успіхом замінили скотч російським коньяком.
— Тут немає шотландського віскі, до того ж російський коньяк не гірший, — погодився Едмонсон. — А що як нам справді піти подивитись балет?
— Можу зробити вам цю приємність. У мене є один зайвий квиток.
— Я міг би обійтись, Роггльс, і без вашої люб’язності…
— Яким чином?
— Купити квитки у перекупника, заплатити дорожче…
— Ви таки, Едмонсон, зовсім не знаєте Росії. Тут приватнокапіталістична ініціатива — злочин, бізнес карається законом. Близький нам з дитячих оповідань різдвяний хлопчик, який зробив свій перший бізнес на коробці з сірниками, тут потрапив би у табір малолітніх правопорушників!
— Холодна, загадкова країна, — проскрипів Едмонсон, притулившись спиною до дерев’яного щита опалення. — Холодна… — ще раз повторив він і, підтягнувши портьєру, відгородився нею од вікна.
7
У ВЕЛИКОМУ ТЕАТРІ
Вміло підсвічені з внутрішнього боку колони Великого театру спокійно і велично несли на собі портик з квадригою Аполлона. І тут колючий вітер з дрібним сніжним пилом бив просто в обличчя. Здавалося, що колісниця Аполлона мчить вперед, здіймаючи сніговий вихор.
Під портиком театру, мов річка, розтікався гомінкий людський потік. Притулившись до колони, щоб не заважати рухові, дівчина нетерпляче і стурбовано вдивлялась у збуджені обличчя святково настроєних людей. На великому циферблаті вуличного годинника хвилинна стрілка здригнулась і впала з дванадцяти, було п’ять хвилин на восьму.
Минуло ще десять хвилин образливого, нудного чекання. Дівчина з досадою витягла з сумочки два квитки. Вирішивши продати один з них, вона хотіла відірвати квиток, але була атакована зімкнутим строєм любителів балету:
— Дівчино, ви продаєте квиток?
— Я підійшов перший!
— Цей громадянин бреше! Його тут не було! — рішуче заявило грудне контральто і, енергійно працюючи ліктями, протиснулося ближче.
Дівчина розгубилася, але тут на допомогу їй прийшла та, кого вона чекала, — висока яскрава блондинка в рожевому шерстяному капорі і хутряній шубці:
— Красуле, ти, здається, збираєшся продати мій квиток?!
— Ой Любо, мене тут трохи не розірвали! — відразу повеселішавши, сказала вона, пробиваючись разом з подругою до головного входу.
— «Красуля»?! — презирливо фиркнуло контральто і так само енергійно кинулося до іншої групи добувати квиток.
Насилу прокладаючи собі дорогу в густій юрбі людей біля входу в театр, похмурий «джентльмен пера» ледве встигав за Роггльсом.
Перший акт балету не справив великого враження на Едмонсона, але другий схвилював його, він розчулився і, прямуючи з Роггльсом до буфету, розпитував про народні джерела «Лебединого озера».