Бумеранг не повертається
Шрифт:
— Сержант народної поліції, Генріх Шютц.
— Дуже приємно, Карл Фішер, службовець, — видавив щось подібне до посмішки Кноль.
— Пане Фішер, гравер цієї монограми помилився, ваші ініціали К. і Ф., а на портфелі H. і Ц.!
— Пане Шуцмане, я купив цю річ ще на «рейхстаговці»…
З автобуса вони зійшли разом. Поліцейський так міцно тримав Кноля за лікоть, що в того заніміла рука.
До відділення поліції йшли мовчки, посміхаючись один одному, мов старі друзі. Потім портфель опинився на столі чергового, і Кноль відчув, як мрії про кухоль пива, сосиски і гостинність фрау Кеніг почали випаровуватись.
Із стану гіркої образи і розчарування його вивів голос чергового.
— Підійдіть ближче!
Адам Кноль наблизився до бар’єра, що відокремлював стіл чергового від приймальної поліцейського відділення. Черговий протер окуляри, ще раз уважно подивився на «Карла Фішера» і сказав сержантові Шютцу:
— Його фотографій у нас більше, ніж Дюрера в національному музеї! Це ж Адам Кноль, на прізвисько «Рот баке»!
У Адама Кноль з приводу цього прізвиська у свій час були великі неприємності з «третім райхом»: молодчики Гіммлера вирішили, що прізвисько «червона морда» відповідає політичним переконанням Кноля. Його врятувала лише репутація старого злодія. Щодо фізіономії Кноля, то вона у нього була справді червоною, у дрібній сітці склеротичних судин, і вдале прізвисько «Рот баке» прилипло до нього, мов муха до варення.
— Отже, ви твердите, що цей портфель ваш? — спитав черговий.
— Мій, — уже без попередньої впевненості відповів Кноль.
— У такому разі ви повинні знати, що в ньому лежить.
— А чому ви думаєте, що я не знаю?
— Що ж?
— Настирлива цікавість!
Сержант Шютц пирхнув од сміху.
— Я бачу, що ви, Кноль, самі не встигли подивитися, що в ньому.
— Не встиг, — погодився Кноль.
Черговий потягнув ланцюжок «блискавки» і, відкривши портфель, витяг із нього: надрукований на машинці виступ політичного коментатора радіостанції «РІАС», відкритий лист на ім’я Ебергарда Ценсера, посвідчення — пропуск станції «РІАС» на те ж ім’я. V том зібрання творів В. Маяковського російською мовою московського видання сороковою року і вкладеною в книжку короткою запискою англійською мовою «Інформ мобілізейшенел посібіліті 367».
— Кноль, ви твердите, що все це належить вам? — з усмішкою спитав черговий.
— Що я — божевільний?! — щиро обурився Кноль.
— Де ви взяли цей портфель?
— Я позичив його на Клейалеї у одного «Піжона». Це була важка робота, пане черговий. Невже я не заслужив кухля пива…
Подібні витрати не були передбачені кошторисом відділення поліції, тому, виділивши з власного бюджету кілька марок, черговий передав їх Шютцу, наказавши:
— До з’ясування обставин справи проведіть Фішера Кноля в ізолятор і купіть йому сосисок і кухоль пива.
Знайдені у портфелі з монограмою речі дозволили зробити висновок, що його власник — Ебергард Ценсер зв’язаний з однією з іноземних розвідок, шефом якої є доктор Кенігстон, більше відомий під кличкою Петерзен.
9
МАШЕНЬКА
Другого дня після знайомства з іноземним журналістом Машенька поїхала в книжковий магазин. Перегортаючи біля прилавка Драйзера, виданого англійською мовою, вона почула знайомий голос:
— Вас цікавить цей невиправний грішник, Френк Каупервуд?
Дівчина обернулася і в тому, хто звертався до неї, впізнала Патріка Роггльса. Вийшовши з магазина, вони довго блукали по вулицях міста. Змерзнувши, зайшли в кафе, і Машенька не помітила, як швидко скінчився короткий зимовий день і на вулицях засвітилися ліхтарі.
Ця зустріч була їх останньою випадковою зустріччю.
Вони умовились зустрітися наступного дня біля входу в кінотеатр. Машенька так поспішала на побачення (це було перше побачення в її житті), що прийшла раніше Роггльса. В ній уже пробуджувалася жінка, хай ще не досвідчена, яка навпомацки йде цим новим незнайомим і тривожним шляхом, але жінка. Машенька зайшла в магазин напроти і стала біля вітрини, спостерігаючи крізь скло за місцем побачення.
Побачивши Роггльса, вона не кинулась йому назустріч. Дівчина почала рахувати до двохсот, збилася з ліку і, не в силі подолати нетерпіння, примушуючи себе сповільнювати крок, попрямувала назустріч Роггльсу.
Зустрічі з Роггльсом стали для неї необхідністю. Під впливом почуття, що спалахнуло і захопило її, Машенька потяглася до Роггльса, як тягнеться вишневе деревце до сонця своїм першим ніжним цвітінням.
Два дні минуло після їх останньої зустрічі. Бувають же такі довгі, нескінченні дні!
В інституті почалися заліки. Машеньці треба було складати заліки з трьох предметів. Історію Англії вона склала, часу на підготовку до лексики лишалося чимало, та й давалась їй мова легко, без зубрячки й напруження.
Схвильована, сповнена нетерпіння, Машенька ніяк не могла чимось заповнити день. Хоч скільки справ собі вигадувала, домашньої роботи було багато, — заповнити нескінченні годині, що залишалися до зустрічі з Роггльсом, не могла.
Минав день, нудний і тоскний, наставала ще нестерпніша ніч. Уже в ліжку Машенька довго читала, зовсім не розуміючи прочитаного, — думки її були далеко. Нарешті гасила лампу і лежала з заплющеними очима, лежала довго, але сон не йшов. Тоді вона розплющувала очі, і перед нею на стіні, у віконній рамі, поставав відблиск міста і легкий мереживний силует завіски. Відбитий на стіні рисунок гардинного тюлю в цьому примарному нічному світлі здавався їй картою нескінченних мандрувань. Збуджена, нестримно фантазуючи, вона йшла по цій карті, як колись у дитинстві, в невідомі краї, тільки в дитинстві вона мандрувала сама, а тепер…
Машенька шепоче його ім’я, ледве ворушачи губами, потім їй хочеться почути, як звучить воно на самоті з нею, і вона вимовляє його вголос. Згодом шукає пестливе ім’я, шепоче його і ніяковіє так, наче хтось підслухав її в цій маленькій кімнаті на дев’ятнадцятому поверсі будинку, схожому на велетенського птаха, що розкинув крила і скам’янів перед зльотом.
Уже на світанку дівчина засинає коротким освіжаючим сном. І знову починається день, нескінченний, повний тривожного і водночас солодкого чекання зустрічі.
Андрій Дмитрович помічає зміну, що сталася з дочкою. Він не питає Машеньку, що з нею, — в матір вона, така ж соромлива, — і терпеливо чекає, поки дочка сама не розповість про своє почуття.
Секретар партбюро інституту, де він працює, Анастасія Григорівна Шубіна — давній друг сім’ї Крилових, та й не тільки Крилових. Маленька сива жінка з короткозоро примруженими, надзвичайно добрими очима і теплою посмішкою, «мати», як називали її в інституті, була душею всього колективу. Кому як не їй знати, що робиться з його дочкою, вона виростила трьох дітей, вивела їх у люди.