Бумеранг не повертається
Шрифт:
— Мені було сказано, що в Радянській країні я можу бувати там, де я захочу! — вже зовсім не стримуючись, відповів Едмонсон.
— Ви маєте рацію, пане Едмонсон, ніхто в нашій країні не посягає на вашу свободу.
Добре розуміючи, що цей допит не дав відчутних результатів, Нікітін вийшов з кімнати і спустився вниз. У вестибюлі йому вдалося з’ясувати, що в день зникнення комерсанта біля дверей чергував швейцар Пожидаєв, що сьогодні він вихідний і тільки завтра прийде на чергування.
Взявши у відділі кадрів домашню адресу Пожидаєва, Нікітін викликав машину з Управління.
Сніг ще не встигли зчистити з тротуарів, і він скрипів під ногами, а на площі автонавантажувачі загребущими руками скидали сніг на стрічки транспортерів. Нікітін дуже любив це гомінке клопітливе життя міста. Вулиця підкоряла собі ритм його мислення. Він ішов швидко, ніби кудись поспішаючи, і думав: «Важко сказати, що являє собою Едмонсон. Ще важче визначити його роль у справі зникнення Гонзалеса. У всякому разі, чиясь режисерська рука ставить цей спектакль».
Помітивши, що чергова «Победа» зупинилася біля під’їзду готелю, Нікітін поспішив до машини.
Пожидаєв жив у одному з провулків Мар’їної рощі у старому двоповерховому будинку з двома ганками. Один вів на перший поверх, другий — нагору.
Нікітін потяг за ручку дзвоника і почув, як у глибині приміщення задзеленчало, потім важко заскрипіли сходи, і перед ним з’явився сам Олексій Захарович Пожидаєв, громіздка, висока людина із зовнішністю придворного церемоніймейстера.
Господар запросив Нікітіна піднятися нагору.
В кімнаті було багато субтропічних рослин у горшках, банках, бочках, на вікнах, столах і підставках. Тут було тепло, як в оранжереї.
— У мене до вас, Олексію Захаровичу, дуже делікатна справа, — почав Нікітін, показавши господареві посвідчення. Його добродушні хитруваті очі випромінювали таке дружнє тепло і довірливість, що Олексій Захарович, ще не знаючи, що від нього вимагається, був готовий на все, аби зробити гостеві приємність.
— Третього числа, в суботу, ви, Олексію Захаровичу, на прохання іноземця, що проживає на третьому поверсі готелю, викликали таксі…
— Як же, шановний, добре пам’ятаю. Я йому таксі від готелю «Москва» брав, — охоче відповів Пожидаєв.
— Дуже вас прошу, Олексію Захаровичу, згадайте все по порядку. Що він сказав? Як сів? Куди поїхав? Він же пропав…
— Тобто як пропав? — здивувався Пожидаєв.
— Як у воду впав. Може, ви що-небудь нове скажете. Тільки на вас і надія, — сказав Нікітін.
Задоволений господар потягся до буфета, і на столі з’явився графинчик з горілкою, настояною на апельсинній кірці, і домашні пиріжки на блюді.
— Можу, шановний, розповісти. У мене з цим іноземцем дуже цікава історія вийшла. Пригощайтесь, — сказав Пожидаєв, наливаючи в чарки настойку.
— Спочатку історія, Олексію Захаровичу, а чарочка потім.
— Ну, як хочете, — не без розчарування протяг Пожидаєв і почав розповідати: — Історія, шановний, досить знаменна. Судіть самі: підходить до мене іноземець і говорить своєю мовою: «Прошу терміново таксі!» Ну, таксі, самі розумієте, на всіх мовах — таксі. Я, значить, козирнув та й кажу: «Ол райт», що по-їхньому значить «Гаразд». Іду до готелю «Москва», беру таксі, їдемо ми кругом, тут лівого повороту немає, через площу Революції, Театральну і по Охотному, і всюди світлофори відкриті. Мені ще шофер каже: «Бачиш, заради тебе нам зелена вулиця!» Приїхали. Я йому показую, мовляв, будь-ласка, по-їхньому «пліз». Він іде до дверей, я за ним. Раптом він — шасть назад, навіть мені на ногу наступив, і чую по-іноземному лається. Я через його плече виглянув. Бо цікавлюсь, чого він так злякався, і бачу: шеф-поварів чорний кіт, задерши хвоста і вигнувши спину, повільно так переходить дорогу. Тут я зметикував: іноземець забобонний. Ну, я пройшов поперед нього, відчинив дверці. Він вийшов, сів і поїхав. А коли таксі від’їжджало, мене такий розібрав сміх, що аж кольки в животі почалися…
— Пробачте, Олексію Захаровичу, чого ж вас такий сміх розібрав? — спитав Нікітін.
— А як же, шановний, судіть самі: іноземець забобонний, а номер у таксі двічі тринадцять! Коли таксі поїхало, я номер побачив — від сміху трохи не вмер.
— Так вип’ємо, Олексію Захаровичу, — повеселівши, сказав Нікітін, за російський гумор.
Вони чокнулися і випили.
— То ви кажете, таксі ЕЖ 13–13? — уточнив Нікітін.
— Літери, шановний, не пам’ятаю, а цифри точно 13–13.
— Велике вам спасибі, Олексію Захаровичу. Вважайте мене своїм боржником, — підводячись, сказав Нікітін.
— Куди ж ми, посиділи б, випили ще по чарчині, — гостинно запросив Пожидаєв.
— Не можу, на службі, — навідріз відмовився Нікітін і, попрощавшись із Пожидаєвим, вийшов на вулицю.
Номер машини починався на одиницю, отже таксі було з першого таксомоторного парку. Цей парк містився тут недалеко, за Ризьким вокзалом.
У таксомоторному парку Нікітін з’ясував, що машина ЕЖ 13–13 була першого парку третьої колони. Водій машини Артем Сухов, що працював без напарника, в цей час був у рейсі.
Взявши на всякий випадок домашню адресу водія, Нікітін приїхав на Ризький вокзал. Тут, на стоянці, машини ЕЖ 13–13 не було. Він послідовно об’їхав усі стоянки до площі Маяковського, але безрезультатно. Звернувши праворуч, проїхали по Садовому кільцю до площі Повстання. Тут Нікітін побачив, як чоловік з товстим портфелем сів поруч з шофером у таксі. Виїхавши на вулицю Чайковського, таксі повернуло направо. Це була машина ЕЖ 13–13.
Їх розділяв червоний світлофор, і Нікітін з досадою подивився вслід машині, то швидко віддалялася. Залишилась одна надія, що таксі затримається біля світлофора на Смоленській площі.
Але наздогнати його вдалося тільки біля Зубовської площі, далі Нікітін доїхав за машиною до Серпуховського універмагу. Тут чоловік з товстим портфелем вийшов і розрахувався з шофером. Нікітін ледве встиг вискочити з своєї машини і пересісти в таксі.
— Парк культури, — дав він адресу.
Під’їхавши до парку імені Горького, Нікітін попередив водія:
— Ми тут простоїмо хвилин двадцять, лічильник не вимикайте. Ось моє посвідчення, прошу вас, товаришу Сухов, ознайомтесь.