Бумеранг не повертається
Шрифт:
Розуміючи, що Андрій Дмитрович хоче залишитись на самоті, Люба попрощалась і пішла.
Довго Крилов ходив по кімнаті. Скрипів паркет під його важкими кроками, і велика тінь металася за ним по стінах. Двічі підходив він до телефону, нерішуче знімав трубку і, подумавши, клав назад. Нарешті, наважившись, набрав номер:
— Здрастуй, Анастасіє Григорівно! Ти можеш під’їхати до мене?
Відчувши у голосі Крилова тривожні ноти, Шубіна спитала:
— Що в тебе скоїлось?
— По телефону всього не скажеш. П’ятдесят п’ятий автобус зупиняється біля самого будинку. Я чекатиму тебе.
— Добре.
Шубіна жила поблизу, на Солянці. Через півгодини ліфт підіймав її на дев’ятнадцятий
Подвійні автоматичні двері ліфта відчинялися майже безшумно. Однак напружений слух Крилова вловив знайомий звук дверей, що зачинилися, і він вийшов назустріч Шубіній на площадку поверху.
— Що сталося? — стривожено спитала вона, заходячи до кабінету.
— Ти, мати, сідай, розмова у нас довга, — сказав Крилов і присунув Шубіній крісло.
Розмова справді виявилася тривалою. Що вони знали про Роггльса? Тільки ті скупі факти, які можна було почерпнути з газет. Чесна він людина чи авантюрист? Куди він поведе за собою просту російську дівчину? Маша не була вродливою. Покохавши, він справді відкрив усе багатство її душі, всю цільність і чистоту її пристрасної і сильної натури, чи, може, Маша цікавила його, як дочка відомого вченого, до праць якого за кордоном завжди виявляли підозрілий інтерес? Як складалася і формувалася свідомість самого Роггльса? Що передувало його сміливому виступу з словами правди на сторінках марсонвільської преси? Що це — мужність чи підступність? Чесність чи авантюризм?
Вислухавши Крилова, Анастасія Григорівна важко зітхнула, подумала і, різко опустивши долоні на стіл, ніби розрубуючи гордіїв вузол, сказала:
— Якщо хочеш відверто, Андрію Дмитровичу, то знай; у тому, що ти довідався про це не від рідної доньки, а від Люби, — винний ти сам. Тебе самолюбство заїло. Ти бачив, що з дочкою негаразд? Бачив! «На серце не можна в чоботищах!» кажеш. У чоботях не треба, а взагалі треба, та ще й як треба! Вона не маленька, розуміє, куди ця любов приведе, а все ж любить. Я її за це, за її кохання, поважати більше стала. Сильний у неї характер. Ти думаєш, вона красою його спокусилася?
Шубіна, взявши з стола книгу Роггльса, деякий час розглядала його портрет на обкладинці, потім рішуче заявила:
— Ні, Андрію Дмитровичу, «вона його за муки полюбила». Так, здається, у Шекспіра сказано.
Машенька повернулась додому о першій годині ночі. Почувши голоси за дверима батькового кабінету, вона пройшла у свою кімнату, намагаючись не стукати, роздяглася, не вмикаючи світла, і лягла.
Концерт закінчився об одинадцятій годині. З вулиці Герцена вони пішли пішки і більше години мовчки гуляли по набережній. Концерт, особливо заключна його частина, п’ята симфонія, справив на обох таке враження, що говорити не хотілося. Здавалось, усе було сказано, і краще, сильніше, не скажеш. Доля владно стукала на порозі її життя.
Машенька довго лежала з розплющеними очима, слухаючи приглушений голос батька за стіною. Непомітно підкрадався до неї сон…
Низький грудний голос батька переходить у гуркіт літавр. Тривожні звуки літавр усе наростають, попереджаючи про небезпеку, що насувається, про удари неминучої грізної долі. Вона і Патрік повільно сходять трапом на берег Марсонвіля. Зліва від них бронзові Марс і Меркурій, такі, якими їх змалював Патрік у своїх яскравих розповідях про батьківщину.
Порожньо і безлюдно у гавані. Тільки цеп поліцейських з наручниками в руках, а за ними мовчазні і потворні громаддя Марсонвіля.
Тривожно звучать літаври, мов глухі удари крові у скронях… Та ось скрипки, спочатку ледве чутно, потім все гучніше і виразніше пронизують звуки літавр… Патрік сидить біля стола поруч неї. Їх руки у стальних наручниках. Сліпучі прожектори спрямовані на їхні очі… З темряви вони чують голос сухий, ніби то скрипить дерево од вітру: «Скажіть, що це неправда!» Прожектори присуваються ближче, Машенька відчуває їх спопеляючий жар… Дедалі схвильованіше і тривожніше пронизують скрипки рокіт літавр, у їх звуках дедалі ясніше вчувається радість перемоги… І знову тема долі тривожно звучить в оркестрі, і знову вони в кімнаті і блакитний квадрат вікна закований важкими гратами. Скуті разом одним ланцюгом, вони стоять довго, можливо, кілька днів, їх ноги заклякли, і важка дрімота склепляє їх повіки, мов налиті свинцем… Перед ними у кріслі товстий чоловік без піджака, у підтяжках. Він шумно наливає содову воду з сифона в бокал і п’є… Ой, як хочеться пити!.. Ще більше — впасти на коліна, на підлогу і спати, спати… «Стенд ап!» [7] без інтонацій, смертельно стомлений сам від цього катування, говорить чоловік у кріслі. Машенька не стане на коліна! «Росіяни ніколи і ні перед ким не ставали на коліна!» думає дівчина і непомітно потискує руку Патріка. Гримлять їх кайдани лунким дзвоном міді… В мідних інструментах вона чує силу і мужність, і ось, підхоплена всім оркестром, героїчно й урочисто звучить тема перемоги…
7
Встати! (англ.)
Машенька прокидається. Дівчину вражає тиша, що оточує її, потім вона чує, як у батьковій кімнаті протяжно і сумно б’є годинник. Три години ночі. Тихо. Зрідка потріскує паркет. Машенька заплющує очі і засинає знову.
14
АГЕНТ «777»
Округлі, м’які обриси Уральських гір, що непомітно переходять у рівнину, кришталева гладінь гірського озера і віковий сосновий бір здавна вабили людське око. В цих чудових місцях виросли будинки для інженерно-технічних працівників заводу. Селище назвали Заозерне; його маленькі одноповерхові будники з шиферними покрівлями простяглися довгою стрічкою між берегом озера і асфальтованим шосе, що зв’язує селище з заводом.
І як це не дивно, саме тут, у Заозерному, розташованому далеко від заводу і від міста, після додаткових вказівок полковника Каширіна вдалося запеленгувати станцію, що передала в ефір криптограму, записану Жбанковим.
Справа «Невідомий передавач 777» була доручена капітанові Ржанову. Одержавши дані пеленга, Ржанов опинився перед складною необхідністю визначити, в якому із ста вісімнадцяти будинків селища Заозерного перебуває кореспондент Ебергарда Ценсера.
Під час радіоприйому і передачі агентурних відомостей у Берлін «777» не міг користуватися кімнатною антеною. Для короткохвильового передавача необхідна зовнішня антена, а щоб виправдати наявність такої антени, агент повинен був мати радіоприймач, — розсудив Ржанов і попрямував у поштове відділення селища, де реєструвалися радіоприймачі.
В Заозерному було п’ятдесят дев’ять радіоприймачів переважно першого класу і сто чотири радіотрансляційні точки з своїм радіовузлом, що містився в одній з кімнат селищної Ради.
Радист трансляційного вузла Вася Фігарін, молодий хлопчина, що тільки минулої осені закінчив технікум, секретар Заозерного комсомольського комітету, був поза підозрою. Ржанов хотів викреслити його прізвище з списку, але, подумавши, поставив проти нього галочку і попрямував до селищної Ради, що містилася тут же, як і всі адміністративні установи Заозерного, в одному двоповерховому будинку.