Бумеранг не повертається
Шрифт:
— Скажіть, а чому ви так точно визначаєте час появи Едмонсона? — запитав Нікітін.
— Тому що, розписуючись в отриманні телеграми, я подивився на годинник і проставив час якраз в ту мить, коли Едмонсон звернувся до мене за ключем від кімнати.
Тут було над чим подумати: Едмонсон єдина людина, з якою мав справу в Москві Гонзалес. В день зникнення комерсанта зник і Уільям Едмонсон. Сигарети «Фатум» палить Едмонсон і цієї ж марки сигарета виявлена в «Олімпії». Нарешті, машину водій кинув біля кладовища між четвертою і шостою ранку. А Едмонсон повертається в готель о сьомій п’ятнадцять ранку з масною плямою і слідами бензину на пальті.
Докази були явно проти Уільяма Едмонсона.
13
СОН
Був пізній вечір. Сюди, на дев’ятнадцятий поверх, не долинав гомін міста. Ніби зрима, тиша цього вечора давала повний простір думці. Андрій Дмитрович працював у себе в кабінеті. Вдома, в години дозвілля, він писав книгу для юнацтва про російських умільців-зброярів. Пролунав телефонний дзвінок. Крилов узяв трубку і, упізнавши голос подруги дочки, Люби Гараніної, здивувався. Прямо перед ним на листку настільного календаря було написано:
«Тато!
Я пішла в консерваторію на симфонічний концерт.
Будь ласка, повечеряй сам. Усе приготовано.
Маша».
Андрій Дмитрович був в повній упевненості, що дочка пішла на концерт разом з Любою.
— Так, Любаша, я тебе слухаю, — відповів він, не приховуючи свого здивування.
— Моя Красуля удома? — запитала дівчина.
— Ні, Любушка, твоєї Красулі удома немає, вона в консерваторії на концерті.
— А ви, Андрій Дмитрович, зайняті? До вас можна піднятися? Дуже треба. Я говорю знизу, з вестибюля.
Було шкода цього вечора, робота йшла на відмінно, тому, трохи зачекавши з відповіддю, Крилов сказав:
— Добре, Люба, піднімайся, — і поклав трубку. Він ледве встиг зібрати листки рукопису, як біля вхідних дверей пролунав дзвінок.
Впустивши Любу і допомагаючи їй зняти шубку, Крилов запитав:
— Чому ти називаєш дочку Красулею? Здається, це звучить недобре, я б сказав, іронічно.
— За душевну її красу, Андрію Дмитровичу, — відповіла дівчина і почервоніла.
— Душевна краса людини, Любо, — скромність. Вона не потребує ярлика. «Красуля», — ще раз повторив він і посміхнувся. — Немов кличка корови або кози!
— Добре, Андрію Дмитровичу, більше не буду, — сказала Люба і почервоніла ще більше.
— Проходь, сідай, — запросив дівчину до кабінету Крилов і додав: — Чаю зігріти, га? З морозу?
— Ні, спасибі. Я до вас у справі.
— Склянка чаю справі не зашкодить. Ну як хочеш.
Настала тривала, ніякова пауза. Люба довго водила пальцем по ручці крісла, насупивши брови, і так зосереджено, ніби для того тільки й прийшла; зрештою, зібравшись із силами, сказала:
— Я до вас, Андрію Дмитровичу, з приводу Маші…
У Крилова неспокійно тьохнуло серце, але, нічим не виказуючи свого хвилювання, він запитав:
— Погано складає заліки?
— Ні, вона складає краще за всіх. Я була у секретаря комсомольського комітету, ми порадились, і він доручив мені поговорити з вами. Машенька закохалася, — раптом сказала вона. — Ви знаєте, Андрію Дмитровичу, яка вона, коли чимось захопиться, вона вся тут, повністю, без остатку, немов одержима.
Відчувши в словах дівчини щось недобре, він, не забігаючи наперед, сказав:
— Нічого в цьому поганого не бачу. Цієї пори не минути й тобі. Кохання ніколи не принижувало людину. Воно вело її на великі діла, на подвиг.
— Так, але Машенька закохалася в іноземця.
«Ось воно що», подумав Крилов і занепокоївся ще більше.
Люба розповіла, як Машенька познайомилося з Роггльсом у Великому театрі, як розвивалося почуття дівчини, якими частими були їх зустрічі.
— Розумієте, — говорила вона, — можливо, в цьому немає нічого поганого, він — чесна, хороша людина. Треба мати багато мужності, щоб, як він, написати правду. Про нього ось і в наших газетах писали: «Прогресивний журналіст Патрік Роггльс перед судом реакції». Ось вирізка з газети, — я її для вас зберегла, — а ось його книга «Зрадники нації», — дівчина, діставши з сумочки статтю і книгу, поклала їх на стіл. — Розумієте, його навіть мати зреклася. Там, на батьківщині, його називають «Червоний Роггльс».
— Авжеж, звичайно… Всюди є хороші, чесні люди… їх навіть багато, цих людей, їх більше, ніж поганих… Але… — Крилов деякий час дивився, не читаючи, на газетну вирізку і барабанив пальцями по столу. Згодом важко зітхнув, усміхнувся і навіть спробував пожартувати:
«Что за комиссия, создатель, Быть взрослой дочери отцом!»— Сьогодні вона з ним у консерваторії, як його, — Крилов присунув до себе книгу і прочитав: — Патріком Роггльсом?
— Так. Вони зустрічаються майже щодня.
— Он як… Красивий хлопець… — непевно сказав Крилов, помовчав і додав: — Була б жива мати, вона б з нею ділилася.
— Вона б і мені нічого не сказала, але я знала про це знайомство і спитала сама.
— Що ж каже секретар комсомольського комітету?
— Розумієте, Андрію Дмитровичу, Рябінкін хороший хлопець, але любить він усе розкласти по поличках, а для даного випадку у нього полички не знайшлося…
— Любов до іноземця не вкладається на поличку, так? — додав Крилов.
— Саме так. Він говорить: «Ти, Любо, поговори з батьком, він член партії, академік, а я пораджуся з секретарем райкому».
— Я майже забув слова поета, але зміст цих рядків пам’ятаю добре: «Нa серце гаряче не можна в чоботищах». Ти, Любо, передай Рябінкіну, що тут потрібні ласкаві руки. У Маші сильний, палкий характер. Мати у неї така була. У сорок другому я був на фронті. Маші тоді було вісім років. Варя, дружина моя, закінчила курси медсестер, одвезла дочку до матері в Тулу й пішла на фронт. Вона сказала просто і ясно: «Це мій обов’язок». Ти ось кажеш, від Роггльса відмовилася мати, на батьківщині його чекає суд і, можливо, тюрма. Пройти з коханням шлях боротьби і знегод в ім’я правди — це майже подвиг. Треба, Любо, зрозуміти її і підтримати. Якщо він чесна людина. Словом, подумаємо, я з нею поговорю. Спасибі, що ти прийшла до мене, — Крилов підвівся і простяг дівчині руку.