Буремні дев'яності
Шрифт:
Перед світом зчинялися бійки, а ввечері в пивничках відбувалось примирення. Пили й гуляли, не знаючи впину, поки в замшевих калитках не лишалося й дрібки золота.
Після Нового року гульня закінчилась, і старателі розбрелися по далеких таборах. Робота на ділянках та рудниках пішла своїм звичаєм. Місто неначе вимерло. Фургон, що прибув з Есперанса [11] , запряжений парою ослів, викликав більшу цікавість, ніж обладнання нового підйомника на руднику Бейлі. Всі стовпилися навколо фургона і з сміхом вітали терплячих маленьких тварин,
11
Есперанс (Esperance) — портове місто на південному узбережжі Західної Австралії, майже точно на південь від Кулгарді (прим. скан.).
В Ревучому Бураві та Білому Пері золото йшло непогано, коли знов стала гостро відчутною нестача води. Старателі посунули назад до старого табору. Але й Кулгарді все ще не міг задовольнити повністю потребу в воді. Урядові колодязі не забезпечували безперебійної роботи опріснювачів, а природні водойми в Нарлбін-Роксі майже виснажились. Старателі домагалися відстрочки на розробку своїх ділянок, і почався зворотний похід до Південного Хреста. Дорогу між Південним Хрестом та Кулгарді було закрито для фургонів, лише диліжанс продовжував ходити раз на тиждень.
Дінні зрадів, мов дитина, коли поштар приніс йому звістку про те, що Олф Брайрлі з дружиною уже в Південному Хресті. Вони зупинилися в місіс Гауг і приїдуть першим диліжансом, як тільки випадуть дощі.
РОЗДІЛ VIII
Диліжанс, що з гуркотом в’їхав у Кулгарді одного квітневого дня 1894 року, був до самого верху заповнений людьми та багажем. Серед пасажирів були й три жінки. Одна з них сиділа поруч з кучером, дві інших примостилися всередині й, обхопивши руками свої клунки, з подивом і страхом дивились на безладно розкидані халупи таборів та клубочіння куряви в Мушиній Низинці, по якій розтягся караван верблюдів; поряд з ними крокували афганці.
Забрьоханий, обліплений багном, жовто-червоний екіпаж на високих колесах повернув на головну вулицю. Великий Мак ляснув довжелезним батогом, щоб з форсом в’їхати в містечко, і шестеро змучених коней, брязкаючи упряжкою, потрюхали між двох рядів будиночків з гофрованого заліза, дощаних халуп і полотняних наметів. Він хвацько осадив їх перед готелем Фогарті.
Коні стали, понуривши голови, спини в них були змилені, боки ходили ходором. Люди миттю з’юрмилися навколо диліжанса, один поперед одного вітаючися з Маком та знайомими пасажирами. А коли вони впізнали Олфа Брайрлі і здогадались, що молода жінка, яка сиділа біля кучера, — його дружина, знялась ціла буря здивованих вигуків та за’хоплених привітань.
Олф і собі кричав щось у відповідь, гордий і щасливий від такої теплої, дружньої зустрічі. Він допоміг місіс Брайрлі зійти на землю. Що й казати, на неї любо було подивитись: пухкенька, світловолоса, вся в білому, з легеньким блакитним газовим шарфиком, накинутим поверх білого капелюшка. Давні друзі Олфа проштовхувались крізь натовп, щоб потиснути йому руку. І треба було всіх познайомити з місіс Олф Брайрлі.
— Лоро, це Джонс Крупинка, мій хороший друг.
— Здорово, Джоне! Моя дружина — містер Джон Майклджон.
— Диви, і Білл вже тут як тут!
— Побий мене святий Єгосафат, Олфе, то ти все ж таки привіз свою кралю! — вигукнув Білл.
— Вона нізащо не хотіла залишатись, — весело пояснив Олф. — Лоро, це Білл Єгосафат!
— Добрий день, містер Єгосафат, — сказала Лора під загальний регіт усіх присутніх.
— А де ж це Дінні, старий чортяка?
Дінні насилу протиснувся крізь натовп.
— Та пропустіть же! — горлав він. Коли вони з Олафом міцно потисли один одному руки, Дінні не сказав, а видихнув: «Господи, друже, який же я радий тебе бачити знову!»
Старателі трохи відступились, і Олф познайомив Дінні з своєю дружиною.
— Це Дінні Квін, Лоро, найкращий товариш, який тільки може бути на світі.
Дінні по-старомодному схилився над Лориною рукою.
— Щасливий познайомитися з вами, місіс Брайрлі, — сказав він.
Захоплені зустріччю Олфа Брайрлі та його дружини, старателі майже не звернули уваги на двох інших жінок, що вийшли з диліжанса.
Але ті кілька чоловіків з натовпу, що не знали Олфа, з приємністю спостерігали любовну сценку, що розігралася між Роббі та мадам Робійяр, які палко стискали одне одного в обіймах і цілувались, сяючи від щастя й захоплено перебиваючи одне одного. Роббі хутенько витяг свою дружину з натовпу і, міцно тримаючи її під лікоть, повів геть, прихопивши вільною рукою її чемодан. Місіс Гауг стояла сама й нетерпляче поглядала довкола, очевидно чекаючи, щоб і її схопили в обійми й розцілували.
Дінні та найближчі Олфові друзі не помітили її, бо, забравши речі молодого подружжя, пішли всі разом до готелю Фогарті, де містер і місіс Фогарті вже чекали на них. І знову вибухнув хор привітань та розпитувань.
— Привіт, Олфе!
— А ти, нівроку, розтовстів, хлопче!
— Ласкаво просимо до нас, місіс Брайрлі!
— Ну, як тут справи?
— Краще не може бути!
— Дощі випадали?
— В Південному Хресті вода на два дюйми стояла.
— Та що ти кажеш!?
— Фургони ходили в об’їзд на Булла-Буллінг.
Місіс Брайрлі павою ступала по курній дорозі, й десятки чоловіків проводжали її очима. Вона була гарненька, наче картинка, вирізана з ілюстрованого журналу. Чоловікам цікаво було знати, як же вона, хай йому грець, призвичаїться до життя в таборі золотошукачів? Та як видно, місіс Брайрлі радіє, що приїхала сюди: поводиться просто і весело, очевидно, переконала Олфа, що дуже легко до всього звикне, вирішили всі.
Про те ж саме говорив і Олф Біллу Фогарті й місіс Фогарті, Дінні Квіну, Джонсу Крупинці та Біллу Єгосафату, коли всі вони посідали в їдальні, щоб випити по чарочці вина.
— Лора сама забажала приїхати сюди, — пояснював він. — їй хочеться знати, як люди живуть на золотих приїсках. Нехай буде й тяжко, говорить, зате будемо разом — все ж таки краще, ніж залишитися так скоро після весілля солом’яною вдовою. Хоч на літо, звичайно, їй доведеться поїхати звідси. Я збираюсь поставити дім. Він уже в дорозі. Ми житимемо тут, поки рудник не стане давати добрі прибутки; тоді ми відкладемо про чорний день кілька тисяч і подамося в подорож навколо світу.