Буремні дев'яності
Шрифт:
Та скоро виснажилися й ці водні джерела. Навколо них валялися трупи загиблих від спраги кенгуру й навіть круків; а білі мали їжу, і тубільці, як мухи, оточили табір, животіючи на тельбухах та інших покидьках у пляшках і бляшанках, що їх викидали на смітники торговці.
Вино й тютюн! Рано чи пізно будь-якого тубільця можна було купити на цю принаду. Вони виходили з чагарникових хащів худі й голодні, з самою лише волосяною пов’язкою навколо стегон, а жінки — молоді були досить привабливі — зовсім голі. За мить вони вже шастали по табору, вирядившись у викинуте лахміття, канючили їжу й тютюн, пускали на обмін своїх жінок, а потім у заростях, під зоряним небом, творили заклинання,
Скоро тубільці вивчили якийсь десяток слів з мови білих, а білі — стільки ж з мови кочівників. Так зародилась мішана говірка, яку розуміли обидві сторони.
Тачка була широковживаним предметом на приїску, і темношкірі назвали диліжанс «тачка з людьми», а запряжений конем віз — «тачка з конем». Побачивши вперше верблюда, вони вигукнули: «Великий ручний ему!»
Серед білих тубільці трималися з понурою замкнутістю, але поміж себе глузували з чужинців і співали пісень, у яких висміювали їх божевільну гонитву за жовтим камінням, яке названо золотом і якого не можна ні з’їсти, ні випити, і ту впертість, з якою білі шукають це каміння, зариваючись у землю, мов ховрахи.
Багато старателів, які добре вивчили край чагарів, встановили дружні стосунки з тубільцями і вдавалися до їхніх послуг як провідників, коли йшли на розвідку. Але знаходились і такі, для кого тубільці були лише «чорношкірими»; вони поводилися з ними, наче з собаками, зловживали їхньою довірливістю, викрадали їхніх жінок, ображали й били їх з найменшого приводу.
— Сам я ніяких сутичок з тубільцями не мав, — казав Дінні. — Ставився до них добре, їхніх жінок не чіпав. Кожен, хто так робив, міг бути спокійний за себе. Хоча в них інші поняття про помсту, ніж у нас. Якщо хтось з одного племені уб’є когось з іншого племені, то, за їхніми законами, потерпіле плем’я мститься на будь-кому з того племені, до якого належить убивця. Ось чому не один старатель з тих, що вели розвідку на сході і півночі, загинув від списів, а табори їхні були розгромлені. Вони наклали головою за грабунки й убивства, вчинені іншими білими. До речі, чорношкірі з Лейвертонових горбів завжди славилися своєю лютістю. А ті, що кочували між Південним Хрестом та Кулгарді, були люди мирні й незлостиві — справжні тобі діти.
Дінні вважав, що треба лишатися в Кулгарді, поки щастить дістати хоч трохи води. Коли ж з водою стало особливо скрутно, він підбадьорював своїх напарників, всіляко доводив їм, що тепер з дня на день можна чекати грозової зливи. Дінні обстежив місцевість за двадцять п’ять миль на північний схід і сподівався знайти там золото. Він мав намір гайнути туди відразу, як тільки почнуться дощі.
Олф і Моррі, згнітивши серце, пристали на його рішення. Вони розуміли, що без Дінні їм навряд чи щаститиме, а повернення в Південний Хрест нічого доброго їм не обіцяє. Без грошей і без роботи яке там життя? Вони готові були важити власною головою, аби домогтися багатства, і щоночі плентались по черзі за тридцять миль в Нарлбін-Рокс, де разом з іншими старателями вистоювали до світанку жалюгідні порції води.
Природні джерела серед скель мали чудесну властивість: цілий день вони могли бути порожні, але на. ранок неодмінно давали свіжу й чисту воду, що націджувалася в них за ніч.
— Коли працюєш, то забуваєш про спеку й голод, — казав Дінні. — І краще робити діло, аніж стовбичити в пивниці чи вилежуватися й потіти, поки зовсім знесилієш.
Він сам працював і примушував працювати Олфа й Моррі, незважаючи на нещадну палючу спеку цих нескінченних днів. Коли їхня ділянка в Мушиній Низинці виснажилась, вони закілкували іншу на південь від ділянки Бейлі і з раннього рання махали кайлами та вигрібали породу, а вечорами
Але вся праця, яку вони вкладали в цей клаптик землі, пробиваючи шурфи та копаючи шахту, була майже марною, бо їхні старання винагороджувались надто скупо. Золото, правда, було, але в такій мізерній кількості, що справа не варта була заходу. Його ледве ставало на прожиття — ото й усе. Поки була надія на кращі знахідки, бідну руду ніхто не купував, а під час засухи торгівля взагалі занепала. Дінні розраховував тільки на те, що разом з дощами прийдуть нові партії старателів і ділянку пощастить збути перекупникам: вона ж бо майже прилягала до ділянки Бейлі і могла обіцяти глибші поклади золота.
Олф уперто працював кайлом; на убогому пайку в’ін схуд і висох. Його обличчя набрало кольору дубленої шкіри й заросло бородою. В очах застигли страх і розпач, але він ще знаходив у собі сили сміятися, пускати шпильки на адресу Дінні та Моррі й співати любовні пісеньки та «Джона Брауна», як співав їх по дорозі сюди.
Старателі дражнили його за ці любовні пісеньки й листи, що він їх кожного вечора, на заході сонця, писав своїй коханій, простягнувшись на землі. Всі знали, що її звати Лора і що батько її, багатий політичний діяч у штаті Вікторія, не дозволяє дочці вийти заміж за Олфа Брайрлі, поки той не добере якогось способу заробляти свій хліб.
Олфів батько теж був не з бідних, та, певне, все втратив під час земельного краху. Олф подався на Захід шукати роботи, найнявся у «Фрезерс голд майнінг компані» і був викинутий на вулицю, коли рудники закрились. От він і пнувся із шкіри, аби розбагатіти, повернутись у Вікторію й одружитися з своєю дівчиною. Заради цього він з дня у день гупав кайлом при пекельній спеці, а вечорами, коли до Дінні приходили старателі погомоніти про се, про те, він про це мріяв, лежачи горілиць на землі й дивлячись на зорі або на місячне сяйво, що струмило розплавленим сріблом з гострого темного листя сухорлявих дерев.
Більшість товаришів Дінні, рудокопів з Південного Хреста, прихильно ставились до Олфа. Що там казати — добродушний хлопець, щиросердий і чесний, хоча й має одну химерну ваду: завжди утримує Дінні, щоб той менше пив. Але Олф — добрий товариш, і це, зрештою, було найголовніше в ті дні. Треба віддати належне й Моррі — він також тримався мужньо. Витерпівши перші знегоди, — у нього, як і в усіх новачків, шкіра була попечена сонцем, ноги розтерті до крові, руки в водянках, — він перестав плакатись і поклав собі не піддаватись розпуці. Життя шукача золота давалось йому нелегко. В цього зніженого, крихкотілого й короткозорого панича завжди боліла спина, або живіт, або ще щось; Дінні казав, що ніколи не бачив людини, яка б мала стільки всіляких слабостей. Але з часом Моррі взяв над ними владу, навчився не скаржитись і твердо вирішив довести, що й він має характер. І він довів це, хоч кров йому мало не закипала в жилах від спеки, а випещене сите обличчя набрало кольору сирої шинки і заросло грубою щетиною.
Раніше Морріс ніколи б не вийшов на люди неголеним чи немитим. Його нудило від запаху поту й бруду; але вода була надто великим скарбом, щоб марнувати її на вмивання, гоління та прання. Все, що можна було собі дозволити, — це обтерти обличчя та руки вологою, а то й сухою ганчіркою. Поступово Моррі звик до бруду й до мух, що кружляли роями навіть у шахті, залишаючи в складках його липкої від поту фланелевої сорочки ворушких личинок. Та все це були дрібниці порівняно з тими муками, яких він зазнав, коли на нього напала місцева хвороба «барку». Його спина, руки й ноги вкрились величезними гнійними болячками, губи потріскались, розпухли і кровоточили.