Буремні дев'яності
Шрифт:
— Яка ж я дурепа! — вигукнула вона, усміхаючись крізь сльози.
І вони купкою пішли до міста, весело перемовляючись та сміючися, мовби нічого й не порушувало їхньої приємної прогулянки.
РОЗДІЛ XII
Якось надвечір три подруги, з цілими оберемками квітів у руках, повертались до готелю Фогарті. Йдучи однією з вулиць повз жалюгідні халупи з гофрованого заліза та циновок, вони побачили, що біля вікон сидять китайські та японські дівчата. З розмальованими обличчями й старанно розчесаним волоссям, дівчата ці здавались неживими, мов ляльки. Марі зупинилась і, посміхаючись, стала їх
Вулиця була майже безлюдна. Лише кілька чоловіків повільно чвалали широкою курною дорогою. В дальньому кінці стояв більший будинок, також з гофрованого заліза, але з вузькою дерев’яною верандою. На веранді у великому кріслі сиділа повна літня жінка, в чорній сукні, туго затягнута в корсет, а біля неї примостилося кілька дівчат. Одна з них млявим голосом наспівувала по-французьки:
В місячному сяйві, Друже мій П’еро, Напишу записку,— Дай своє перо. Свічка догоріла. Скоро ніч мине. Відчини ж бо двері, Пожалій мене.Почувши знайомий з дитинства мотив і звуки рідної мови, Марі радісно скрикнула. Яка несподіванка — зустріти землячок у цій глушині! За хвилину вона вже весело щебетала до дівчини, яка співала, до повної жінки та решти дівчат. І вони їй відповідали з такою ж привітністю, сміючись і мало не плачучи, радіючи зустрічі з нею, ніби вони були давніми друзями, що неждано-негадано зустрілись після довгої розлуки. Нічого не вдієш, довелося Марі та її приятелькам погодитись випити скляночку чаю з мадам і дівчатами. Так рано відвідувачів у них не буває, пояснила мадам, до того ж усі чоловіки гайнули зараз шукати золото. Справи зовсім кепські.
Лора жахнулась. Вона спробувала відмовити Саллі від цього чаювання, але Марі була вже на веранді, а Саллі вважала, що не може залишити її тут саму. І навіть на Лору подіяла добродушна гостинність мадам та намагання сміхотливих дівчат заспокоїти її.
Бідолашна Лора, вона була страшенно збентежена: їй не хотілося ні кинути Марі та Саллі в такій компанії, ні образити дівчат, що їх запросили, своєю скованістю та нелюб’язністю. І тому вона всіляко намагалась прибрати невимушеного вигляду, сидячи за склянкою чаю з легковажними жінками в домі розпусти. Зате як вона накинулася на Марі, коли чаювання закінчилось і вони нарешті пішли своєю дорогою до готелю!
Звичайно, з її боку такий порив був великою необережністю, призналась Марі, і вона дуже про це шкодує, їй не слід було тягти Лору та Саллі в товариство цих «нестерпних» жінок, як називала їх Лора. Але, виправдувалась Марі, вона зовсім забула, хто вони й що вони, коли почула, як співає Лілі. Лора навіть уявити собі не може, яка це радість — почути знову рідну мову і говорити нею, коли ти не чула її так довго. Крім того, французи дивляться на проституцію дещо інакше, ніж англійці. Вони вважають її інститутом, що підтримує міцність сім’ї. Сама Марі не поділяє цієї точки зору, її навчили бачити в цих жінках нещасних жертв злиднів, через які вони й змушені стати на такий шлях, якого жодна жінка не обере собі добровільно.
Саллі
Белл виглядає міцнішою і витривалішою за Лілі, вона більше годиться для своєї професії. До того ж вона — вродлива жінка, світловолоса й рум’яна, з небесно-блакитними очима й пишними грудьми — англійка, і дуже цим пишається. Живе у мадам лише до тих пір, поки настягається на свій дім. Один з її клієнтів обіцяв допомогти їй, як тільки мадам її відпустить. Берта — німкеня, затуркана й тиха, одне око в неї трохи косить.
Лілі запевняла, що мадам ставиться дуже добре до своїх дівчат; одна з них уже вийшла заміж за багатого золотошукача. Мадам загрібає багато грошей, через кілька років вона хоче закрити свій заклад і стати благопристойною жінкою; обіцяє підшукати усім дівчатам добрих чоловіків — при умові, щоб кожна відпрацювала на неї три роки. На приїсках так мало жінок, що знайти чоловіка — досить легка справа.
Лілі заявила, що вона особисто не має наміру вдруге виходити заміж. У неї був чоловік, оперний співак, і він покинув її, коли їй не сповнилося навіть двадцяти років. Вона нічого не вміє і заробляти свій шматок хліба здатна тільки так. Вона очікує того часу, коли сама зможе обирати собі коханців, і сподівається умовити якогось збагатілого старателя одвезти її назад у Париж.
«Дурненька, це вона розраховує на Фріско Джо, — пригадала Саллі слова Белл. — А Фріско навіть не згадає про неї, якщо розбагатіє».
Лілі тоді лише усміхнулась і байдуже махнула рукою.
— Не він, то інший! — вигукнула вона.
— Послухайте, дівчатка, — різко урвала мадам. — Не слід говорити про клієнтів при наших молодих гостях.
Це було статечне і добропристойне чаювання, з розмовами про погоду та про цю дивовижну незвідану країну, з обуреними вигуками на адресу темношкірих дикунів, які, буває, ходять, нічим не прикривши своєї наготи, з гіркими скаргами на нестачу води та неможливість навіть скупатись. Лілі наочно показала, що таке старательське купання: вона набрала в рот води, побризкала собі на руки, а потім мокрими долонями потерла обличчя та шию.
— Отак найкраще! — вигукнула вона, коли всі засміялися з її пустування.
Поговорили й про останній похід золотошукачів, і про те, що іноді багатство валяється просто на землі, тільки підбирай його. Ось, наприклад, мадам якось вранці після дощу власноручно знайшла біля стосу дров маленький самородок.
Марі була вдячна Саллі за те, що вона не вбачала ніякого гріха в цьому чаюванні, хоч Саллі й погодилася з Лорою, що краще не розповідати про нього ні місіс Фогарті, ні своїм чоловікам.
РОЗДІЛ XIII
Минув майже місяць, коли Морріс нарешті під’їхав до готелю Фогарті у вкритій пилюкою повозці, запряженій парою худющих волохатих шкапин. Білл Фогарті кинувся шукати Саллі, щоб порадувати її новиною.
Саллі вибігла з готелю і ледве впізнала свого чоловіка в бороданеві, який ішов їй назустріч. Морріс! Оцей зарослий темною щетиною бродяга в молескінових штанях, пом’ятій сорочці та пошарпаному фетровому капелюсі? Перш за все вона впізнала його потертий коричневий піджак. Потім його очі — він був без пенсне — і серце її тьохнуло.