Буремні дев'яності
Шрифт:
Морріс працював на грохоті під палючим сонцем увесь наступний день, а потім ще кілька днів, і кожного вечора на дні його промивочного таза залишалась лише тоненька смужечка золотих блискіток. Від роботи він одривався тільки для того, щоб допомогти Конові встановити опріснювач та привезти води. Тим часом Кон обнишпорив весь кряж, але жили ніде не знайшов, і тепер наперемінку з Моррісом він теж копав землю й тряс грохот.
Морріс перший вигукнув: «Є!» І в його голосі прозвучала така радість, що Саллі прожогом збігла до нього в лощовину, а Кон кинув лопату й за мить був уже поруч. Покритий шаром рудого пилу самородок,
— Ручаюсь, він тут не сиротинка! — хихотів Кон. Потім вони піднялись до намету, і Морріс дістав терези, він вийняв тендітний, чутливий інструмент з обклеєного оксамитом футляра й установив на ящику. Вагу золота треба було визначити з найбільшою точністю, і самородок довго погойдувався перед їхніми очима. Та ось Кон залився дрібним смішком — він виграв десять шилінгів. У самородкові було двадцять унцій сто сорок чотири грани. Але це не зменшило Моррісової радості, і Кон теж був вдоволений.
Протягом кількох наступних днів вони майже щодня знімали з верхньої сітки грохота два-три чималих самородки, а з нижніх листів — кілька «маленьких красенів».
— Певне, ми напали на їхнє гніздечко, — сказав Кон.
Він радів і хизувався ще більше, ніж Морріс після своєї першої знахідки, коли за кілька кроків од свого намету, просто з землі, підібрав «татуся» всіх попередніх самородків. То був якийсь поморщений кавалок золота, ніби виплавлений в доісторичному горні й кинутий тут для охолодження. Зате важив він цілих шістдесят унцій, а тільки це й цікавило обох старателів.
Вони продовжували шукати інших «родичів», але найближчі дні успіху не принесли. Тим часом харчі закінчувались. Треба було комусь їхати в Кеноуну по борошно та консерви.
— Та й на золото теж уже час зробити заявку, — сказав Морріс.
— Зажди трохи, — Кон хитро примружився. — Поки се та те, ми можемо взяти права на двадцять чотири акри під розробку руди. Хоч, бачиш сам, ми ще не знайшли тієї жили, де ховаються всі оці красені. Але мені здається, що там, де ми з Барні копнули золотця, варто ще подовбтися. І якщо ми зробимо таку заявку, то матимемо більше землі, щоб зібрати розсипне, поки ніхто не пронюхав, в чім справа.
— Якщо ми заявимо про наші самородки, натовп сюди посуне негайно, і його нічим не зупиниш, — сказав Морріс.
— Щира правдонька, — усміхнувся Кон, — але ми поки що не будемо про них заявляти.
— Щоб у нас конфіскували ділянку? — пробурчав Морріс.
— А ти за це не турбуйся, — заспокоїв його Кон і заквоктав, мов півник. — Хлопці в Лондондеррі те саме робили. Треба бути дурнем, щоб не приховати трохи розсипного, коли випадає нагода.
Ці докази не дуже задовольнили Морріса, та зрештою він пристав на Конів задум. Він допоміг старому прокопати траншею й добутися до основної породи. На свою радість, потовкши цілий мішок каміння, вони висіяли трохи золота — цілком достатньо для того, щоб справдити їхні сподівання. Кон вирішив їхати в Кеноуну по харчі, зробити заявку на ділянку, яку вони з Моррісом закілкували, а щодо найкрупніших самородків поки що тримати язика за зубами.
—
Саллі теж навчилась працювати на грохоті. Тепер і вона щодня йшла туди, де просіювали землю Кон та Морріс. Трясти грохот, тримаючись за його ручку, було неважко; але попервах вона не вміла відрізнити золота, що довше затримувалось на місці, від камінців та шматочків породи, які танцювали й підскакували на сітці. З дитячим захопленням Кон раз у раз хапав руді від пилу дрібненькі самородки, яких вона не помітила. Але невдовзі вона збагнула закони руху легких камінців і значно важчого золота, яке застрявало у верхній сітці або, провіяне від пилу та дрібного піску, падало на нижній лист.
Стоя’ти годинами під палючим сонцем, дихати пилюкою, робити одноманітні механічні рухи й стежити за нескінченним танком бурих та червонястих камінчиків було нудно і стомливо. Саллі дивом дивувалась, як працює Морріс — настирливо, нестримно, ніби все його життя залежало від того, скільки він навигрібає з землі отих вивертливих золотих зерняток. Вони з Коном розбивали кайлом твердий грунт або згрібали у відвал гальку й час від часу припиняли роботу, щоб підсипати породи в грохот та поглянути, як Саллі управляється і ним. Чоловіки з ніг до голови були вкриті гарячою рудою пилюкою. Обличчя та руки здавались від неї зовсім червоними, і піт, стікаючи струмками, прокладав у цьому гримі різкі борозни.
Саллі залюбки накрилася б тонкою вуаллю, яку вона в курні гарячі дні накидала на свій капелюшок, але тоді гірше було б видно, що робиться на сітці грохота. До того ж вуаль не могла захистити її від пилюки, що проникала навіть крізь :одяг. В очах, вухах, ніздрях і роті — скрізь було повно цієї тонкої рудуватої пудри, що здіймалась під ударами кайл та лопат, огортала грохот, хмарою висіла в повітрі.
Але раз чоловіки працюють так наполегливо, вона теж не може сидіти без діла, казала собі Саллі. Морріс і Кон запевняли, що й вона вже захворіла на золоту гарячку і через те не розгинає в роботі спини. Саллі не перечила їм, не говорила, що, на її думку, золото не варте того, щоб заради нього отак оце мучитись. І все-таки нудне вистоювання біля грохота до певної міри винагороджувалось, коли Саллі могла крикнути: «Є!» — а потім дивитись, як Морріс та Кон кидають свої лопати чи кайла і чимдуж мчать до неї.
Поки Кон їздив у Кеноуну, Саллі витрясла найбільший: самородок з усіх, які вони тут знайшли. Морріс так зрадів, що кинувся цілувати її, і цілував доти, поки піт і пилюка змішались на їхніх обличчях. Потім вони, радіючи, мов діти, побігли в табір, щоб зважити самородок. Коли з’ясувалось, що в ньому вісімдесят п’ять унцій, Морріс оголосив: на сьогодні годі працювати, треба відсвяткувати подію — помитись, а потім вилежуватись у холодку до кінця дня.
Кон повернувся надвечір. Але він був не сам. Слідом за ним тяглася нескінченна валка верблюдів, вершників, возів та піших старателів з Кеноуни. Побачивши це, Морріс почав сердито лаятись. Ховаючи очі, Кон одразу ж покаявся, що він напився й виляпав геть усе чисто, і тепер сюди хмарою посунули люди.