Буремні дев'яності
Шрифт:
Саллі вйокнула на свою шкапину. Вона поспішала завидна перетнути пустельну глинисту рівнину. Поки точилася розмова з Вайолет, Квіні повзла, мов черепаха, і буде зовсім кепсько, якщо вона тепер закульгає. Саллі було приємно, що Вайолет довірилася їй. І вона сподівалась, що Вайолет послухається її поради. Дівчина ще така молода, а міркує, немов доросла; так тверезо дивиться на життя, і все-таки її розтривожило кохання до Чарлі.
Хоч би поталанило бідоласі — вона могла б стати всесвітньовідомою. співачкою, думала Саллі. Дівчина, безперечно, має чудовий голос, і, якщо обставини
Саллі так була заклопотана думками про долю Вайолет, що не помічала, як повільно вона їде. Сонце вже сідало, заливаючи небо багряним вогнем, а гірський кряж усе ще невиразно бовванів удалині, коли Саллі раптом збагнула, що споночіє раніше, ніж вона встигне добратися до Конової Лощовини. Але вона бачила на обрії знайомі нагромадження валунів і знала, що треба правити просто на них.
Небо набрало бузкових, потім зеленкуватих тонів, зайнялися перші зірки; Саллі почала тихенько наспівувати під розмірене шкутильгання Квіні, яка, незважаючи на втому, йшла тепер бадьоріше, бо відчувала близький кінець подорожі.
Саллі не почувала себе чужою серед цих неозорих таємничих просторів. Зрештою, казала вона собі, все це Австралія. Щоправда, тут зовсім інакше, ніж у південних лісах, де вона виросла. Але це теж її батьківщина, і тут вона вдома. Саллі раділа: вона таки довела Моррісу, що може бути самостійною і не боїться цього. Зараз їй кортіло поділитися з ним своїми новинами — розповісти, що вона чула про похід на Лейк-Дарлот і як вона гостювала в Джіотті.
«Перше кохання — не останнє, Вайолет!» Все-таки дивно, чому вона це сказала? Що породило ці слова? І чому вони весь час крутяться їй у голові?
Коли Квіні, спотикаючись, подолала кам’янистий підйом і стала спускатися вниз, Саллі зіскочила на землю й повела її за вуздечку. Неважко було й заблудитися в такій пітьмі. Саллі голосно покликала Морріса, і той здалеку відповів їй. Вона з полегкістю зітхнула, побачивши нарешті полум’я багать у лощовині. А ось і Морріс, іде зустрічати її з ліхтарем. І Саллі вигукнула:
— Ах, Моррісе, як хороше знову бути вдома!
РОЗДІЛ XXXIII
Поки Саллі їздила в Кеноуну, чутки про похід на Лейк-Дарлот уже дійшли до Конової Лощовини. Лише з півдесятка старателів ще порпались на своїх ділянках вздовж лощовини, але й ті, без упину розгрібаючи й просіюючи землю, в останні тижні мали за свою виснажливу працю всього по кілька унцій. Через те всі вони зараз негайно повисмикували кілки, позгортали намети та ковдри й налаштувалися в дорогу.
Звістку про похід привіз агент одного англійського синдикату. Він їздив оглядати ділянку Хома Дойла та Біссенберджера на північному сході й вирішив також поглянути на Конову Лощовину. Родовище зацікавило його як досить перспективне для організації промислового промивання золота, і він висловив бажання скупити всі ділянки. Мак-Гіну та його товаришам агент заплатив по сто фунтів; Моррісу й Кону
Кон ухопився за цю пропозицію. Старий мав намір гайнути в Дарлот, і хоч Морріс вважав, що слід було б дочекатися вищої ціни, зрештою він також збагнув, що й це добре, бо пласт на перевірку виявився досить бідним. Розсипне золото в лощовині, за всіма ознаками, було майже вичерпано, а головне — Морріса не менше, ніж Кона, тягло на Лейк-Дарлот. Як тільки Саллі розповіла йому про балачки, почуті в крамниці в Кеноуні, про «багатющі зразки», взяті на півночі, він погодився з Коном, що з лощовиною треба кінчати, і загорівся новим походом.
Наступного ранку Кон підхопився вдосвіта і привів своїх коней. Саллі допомогла Моррісу зняти намети, розібрати грохот, повантажити на біду інструменти й табірне начиння. Вона теж була рада втекти від цього пустельного сумного місця, від ланцюга застиглих скель, від мертвого озера на широкій, випаленій сонцем рівнині, їй так само, як і чоловікам, хотілось чимшвидше зібратися і рушити в дорогу. Через годину вони з Моррісом уже пленталися слідом за Коном по твердій, закам’янілій глині.
Кон їхав попереду на верховому коні, а за ним ішов в’ючний. Саллі та Морріс трималися своєї перевантаженої біди. На неї довелося взяти й опріснювач, який вони розібрали, зупинившись біля озера. Вони дуже побоювались, чи подужає їхня Квіні такий вантаж: адже вона лише напередодні пройшла весь шлях у два кінці.
— Нічого, витягне, — сказав оптимістично настроєний Морріс. — Вона молодець, наша старенька, так само, як і ти, люба.
Саллі засміялась:
— Хіба я схожа на цю стару шкапу?
— Не зовсім. У тебе немає задишки і не тремтять коліна, — погодився Морріс. — Але ти так само чесно готова тягти найважчий тягар.
— Моррісе! — Саллине серце радісно стріпнулось: все-таки він визнав, що й вона може бути справжнім, надійним товаришем.
— Конова Лощовина — найтрудніший з усіх таборів, які мені доводилось бачити, — сказав Морріс. — І ніколи старателі не ставились до мене так неприязно, як тут. Звісно, ми з Коном самі винні: обійшли правило. Але зрешто’ю скаржитись було б грішно: дещиця й нам перепала. Ось побачиш, скоро акції Конової Лощовини буде випущено на ринок по фантастичній ціні і якийсь англійський біржовик наживе на цьому тисячі.
— А інші розоряться?
— Це невідомо. Може, тут виявиться більше золота, ніж нам здається, якщо закласти шахту й почати розробляти руду. Ще, може, будемо лаяти себе, що продали ділянку.
— А я рада, що ми вибралися звідси.
Сонце обпікало їх, наче вогнем. Піт стікав струмками по обличчю Саллі. Курява, здіймаючись з-під ніг та коліс, осі дала на її одязі й тілі.
— Там, куди ми йдемо, буде ще гірше, ніж у Коновій Лощовині, — невесело сказав Морріс. — По суті, тобі не можна туди їхати.
— Але ж, Моррісе…— Саллі не могла приховати свого страху.
— Ти могла б поїхати на деякий час до Олфа й Лори, або до Марі Робійяр, чи пожити у Фогарті, тільки не служницею. Такого безглуздя я більше не допущу.