Буремний Перевал
Шрифт:
— Твій тато — погана людина, — відказала Катрина, — і дуже негарно з твого боку повторювати те, що він каже. Звичайно ж, він лиха людина, якщо тітонька Ізабелла його покинула.
— Вона його не покинула, — сказав хлопець. — І тобі не слід сперечатися зі мною!
— Покинула! — вигукнула юна леді.
— Тоді слухай, що я тобі скажу! — мовив Лінтон. — Твоя мати ненавиділа твого батька! Ну, як тобі?
— О!.. — скрикнула Кеті, так розлютившись, що продовжувати далі просто не могла.
–
— Ти мале брехло! Ось тепер я тебе ненавиджу! — вона задихалася, її лице почервоніло від гніву.
— Кохала! Кохала! — завів Лінтон, потопаючи у глибині свого крісла, і закинув голову, щоб насолодитися спогляданням враженої супротивниці, яка стояла позаду.
— Годі вам, містере Гіткліф! — втрутилася я. — Це ви теж із батькового голосу співаєте.
— Ні! І помовчіть, ви! — відповів він. — Любила вона його, Катрино! Любила!
Кеті, не тямлячи себе, люто штурхнула крісло, і Лінтон, заточившись, упав на поруччя. Його охопив напад кашлю, що вмить переміг його зловтіху. Напад тривав так довго, що налякав навіть мене. Кеті плакала, гірко каючись у своїй провині, хоч і не казала нічого. Я обняла хлопця і підтримувала його, поки кашель не минувся. Тоді він одіпхнув мене і мовчки відкинувся назад. Катрина також перестала плакати і, сівши навпроти нього, відчужено дивилась у вогонь.
— Як ви себе почуваєте, містере Гіткліф? — спитала я, почекавши хвилин десять.
— Я б хотів, щоб вонатак почувалася, — відповів він. — Підступне, жорстоке дівчисько! Гортон ніколи мене не чіпає — він мене жодного разу не вдарив! Мені сьогодні було краще, а зараз… — і він захлинувся слізьми.
— Я тебе не чіпала! — тихо сказала Кеті і прикусила губу, щоб втамувати новий вибух почуттів.
Він зітхав і стогнав буцімто від нестерпних страждань ще чверть години; певно, хотів провчити свою кривдницю, бо щоразу, як він чув її стишене ридання, його ремствування набували просто-таки трагічного звучання.
— Мені дуже жаль, що я завдала тобі шкоди, Лінтоне, — зрештою мовила вона, не витримавши цієї муки. — Та зі мною нічого не станеться, якщо мене злегка штовхнути, і я не думала, що тобі це зашкодить. Але ж тобі не дуже зле, правда, Лінтоне? Я не зможу піти додому, знаючи, що заподіяла тобі кривду. Скажи мені! Поговори зі мною.
— Я не можу з тобою говорити, — видушив він. — Через тебе я не спатиму всю ніч — мене замучить кашель. Якби з тобою хоч раз таке трапилося, ти б зрозуміла, що це! Але ти спокійно спатимеш, поки я тут страждаю, всіма покинутий! Хотів би я побачити, як ти сама проводиш такі жахливі ночі! — і він розридався на повний голос — так йому стало жаль самого себе.
— Якщо вам страшні ночі невдивовижу, — мовила я, — навряд чи міс Катрина цьому виною: ви почувалися
— Мені піти? — сумно спитала Кеті, схилившись до нього. — Ти хочеш, щоб я пішла, Лінтоне?
— Ти вже не зміниш того, що наробила, — похмуро відповів він, — хіба що зміниш на гірше, якщо доведеш мене до гарячки.
— Отже, мені краще піти? — повторила вона.
— Краще дай мені спокій, — сказав він, — ти без упину говориш, це просто нестерпно.
Вона вагалась і ще кілька хвилин не слухала моїх намовлянь іти звідси. Але хлопець не дивився на неї і не казав ані слова, і тому вона врешті-решт рушила до дверей — а я за А нею. Нас спинив голосний стогін. Лінтон сповз зі свого крісла і корчився на підлозі, мов розбещене дитя, що не заспокоїться, поки не допече до живого всім довкола. З його поведінки я відразу ж збагнула, що це за один і наскільки нерозумно було б йому потурати. Але дівчина вжахнулася з побаченого. Вона кинулася назад, стала на коліна, і плакала, і втішала його, і заспокоювала, поки він не замовк, бо йому забило подих — але не від того, що засмутив її.
— Я покладу його на канапі,— сказала я, — і хай корчиться на ній, скільки душа забажає; а нам це око не тішить. Сподіваюся, міс Кеті, тепер ви розумієте, що не ви — його спасіння, і не в любові до вас причина його страждань. Отак! Ходімо звідси: тільки-но він побачить, що нема кому з ним панькатись, він радий буде спокійненько полежати.
Вона поклала йому під голову подушку і принесла води. Хлопчина відштовхнув її руку і засовався на подушці, наче то був камінь чи поліно. Кеті спробувала покласти її зручніше.
— Ні, так я не можу лежати, — сказав він. — Це надто низько.
Катрина підклала ще одну подушку.
— А так надто високо, — пробурмотів страждальник.
— То як ти хочеш? — спитала вона у відчаї.
Він підповз до неї, коли вона стояла навколішках біля канапи, і сперся на її плече.
— Ні, так не піде, — мовила я. — Ви вже вдовольніться подушкою, містере Гіткліф. Панянка і так згаяла на вас забагато часу: ми більш не можемо сидіти з вами й п'яти хвилин.
— Ні, можемо! — заперечила Кеті. — Він тепер буде добрим і терплячим. Він уже розуміє, що сьогодні вночі я буду нещасніша за нього, якщо переконаюся, що йому стало гірше через мене; тоді я ніколи більше не посмію прийти знов. Скажи мені правду, Лінтоне, — адже я справді більше не повинна приходити, якщо я завдала тобі шкоди.
— Ти можеш приходити, щоб полегшувати мій стан, — відповів він. — І ти мусиш приходити, бо справді заподіяла мені зло — сама знаєш, яке страшне! Мені ж не було так погано, коли ви прийшли, хіба ні?