Буремний Перевал
Шрифт:
— Люба моя міс Катрино, — почала я, надто добре пам'ятаючи про її недавню ласку, щоб одразу накидатися з докорами, — де це ви їздили верхи так пізно? І нащо ви мене обманюєте, вигадуючи якісь баєчки? Де ви були? Кажіть.
— У парку, далеко, — затинаючись пробурмотіла вона. — Нічого я не вигадую.
– І більш ніде? — спитала я з притиском.
— Ніде, — ледь мовила вона.
— Ой Катрино! — невесело промовила я. — Ви знаєте, що чините зле, інакше б не стали казати мені неправди. Це дуже для мене прикро. Краще б мені хворіти три місяці, ніж бачити, як ви зумисне намагаєтеся мене одурити.
Вона кинулася до мене і, розридавшись, обняла мене за шию.
— Ох, Неллі, я так боюся, що ти розсердишся, — мовила вона. — Обіцяй не сердитись, і я розповім тобі всю правду — мені й самій
Ми сіли рядком біля вікна. Я запевнила Кеті, що не сваритиму її, якою б не виявилась її таємниця — звісно, все вгадала відразу ж. І вона почала:
— Я була у Буремному Перевалі, Неллі. Я бувала там щодня відтоді, як ти захворіла; тільки три дні пропустила на початку і два — потому, як ти одужала. Я давала Майклові книжки з малюнками, аби він щовечора сідлав Мінні, а потім заводив її до стайні; тільки, будь ласка, не треба його сварити. Я приїздила до Перевалу о пів на сьому і лишалася там до дев'ятої години, а потім мчала додому. Я їздила не для розваги: мені часто бувало там зовсім невесело! Але іноді я була щасливою: може, раз на тиждень. Спершу я думала, що буде нелегко тебе переконати дозволити мені дотримати слова; так, я тоді пообіцяла Лінтонові, що завтра прийду знов. Але наступного дня ти не виходила з кімнати, тому все владналося само собою. Коли Майкл лагодив замок у хвіртці, я взяла в нього ключа й розповіла, як мій кузен просить, аби я його провідала, бо він хворий і не може прийти у Грейндж, і як тато не хоче, щоб я туди ходила. І тоді ми з Майклом домовилися щодо поні. Він любить читати і незабаром збирається одружитись; тому він запропонував, щоб я йому давала читати книжки з бібліотеки, а він робитиме, що я скажу. Але я давала йому власні книжки, вони йому більше подобались.
Коли я прийшла вдруге, Лінтон нібито трохи пожвавився, і Зілла (це їхня покоївка) прибрала для нас у кімнаті і розпалила вогонь. Вона сказала, що ми можемо робити, що заманеться, бо Джозеф пішов на молитовні збори, а Гортон Ерншо десь ходить із собаками (пізніше я дізналася, що він стріляв фазанів у нашому лісі). Вона принесла мені підігрітого вина та пиріжок і повелася дуже привітно. Ми сиділи біля вогню — Лінтон у кріслі, а я у маленькій гойдалці, і сміялися, і розмовляли так весело, і нам весь час було про що говорити: ми вигадували, куди ходитимемо і що робитимемо влітку. Я не буду переказувати, а то ти скажеш, що це дурниці.
Щоправда, була мить, коли ми ледь не посварилися. Він сказав, що найкраще проводити липневий день ось як: лежати з ранку до вечора у вересовому полі, і щоби навкруги сонно дзижчали бджоли, і жайворонки співали високо над головою у голубому безхмарному небі, і яскраво світило сонце. ці Для нього це і є райське блаженство. А мені до вподоби інше: гойдатись у шурхотливому зеленому гіллі, коли дме західний вітер, і світлі хмаринки біжать у небі, і не тільки жайворонки, але і дрозди, і малинівки, і зозулі виспівують зусібіч, а поля майорять вдалині, помережані темними прохолодними яра-У ми, і поруч брижиться під вітром висока трава, мов хвилі; і ліси, і співучі джерела, і цілий світ, пробуджений, радісний, вільний! Лінтон хотів, щоб усе лежало в дрімотному спокої, а я — щоб усе мінилося барвами і кружляло в танку. Я сказала, що в його раю все якесь напівживе, а він сказав, що в моєму все ніби сп'яніле. Я сказала, що заснула б у його раю, а він сказав, що в моєму не зміг би дихати, і почав сердитися. Та потім ми домовилися, що спробуємо і те, і те, тільки-но буде така нагода, і поцілувались — мир було відновлено.
Ми сиділи так із годину. Потім я оглянула цю велику кімнату з гладенькою і голою підлогою й подумала, що тут було б гарно гратись, якщо відсунути стола, і сказала Лінтону, щоб він попросив Зіллу нам допомогти — і ми пограємося в піжмурки, а вона хай нас ловить; як ми з тобою, пам'ятаєш, Неллі? Він відмовився. Це нудна гра, сказав він; проте захотів пограти зі мною в кульки. Ми знайшли дві в шафі, серед старих іграшок, — там були дзиґи, обручі, ракетки і волани, і таке інше. Одна кулька була позначена літерою К., а друга — літерою Г., і я хотіла взяти собі «К», бо це пасує до «Катрини». А «Г» підійшло б для «Гіткліф» — його прізвища. Але «Г» було напівстерте, і Лінтонові це не сподобалось. Я весь час вигравала.
Вранці мені було сумно: і через те, що ти захворіла, і тому, що мені б хотілось, аби тато знав про мої поїздки і дав на них згоду. Але ввечері так прегарно світив місяць. Коли я поїхала, й морок розсіявся. Я думала, що в мене буде ще один щасливий вечір, і — що мене втішало найбільше — у мого любого Лінтона також. Я клусом промчала через їхній садок і хотіла завернути за дім, коли цей Ерншо зустрів мене, взяв у мене повід і попросив мене заходити через парадні двері. Він погладив Мінні й сказав про неї «лепська конячка» — видно було, що хоче поговорити зі мною. Але я тільки звеліла йому залишити Мінні у спокої, а то вона може його хвицнути. Ерншо відповів своєю хлопською говіркою: «вона мені вереду не наробе», — і глипнув на її ноги. Мені вже майже хотілося, щоб вона його трохи провчила. Та він пішов одчиняти двері й, коли відмикав засув, подивився на напис над брамою і мовив якось чудно — знічено й урочисто водночас:
«Міс Катрино! Я тепера можу це прочитати».
«Чудово! — вигукнула я. — Ну, то покажіть свої успіхи — ви, мабуть, справді порозумнішали!»
Він протягнув, затинаючись: «Гортон Ерншо».
«А число?» — мовила я, щоб його заохотити, бо хлопця наче заціпило.
«Не, з оцим я не впораюсь», — відповів він.
«Ох ви, йолопе!» — вигукнула я, від душі розсміявшись.
Цей бовдур витріщився на мене. По губах у нього ковзала посмішка, а на виду збиралися хмари — наче він і сам не був певний, чи слід йому розсміятися разом зі мною: чи я дружньо кепкую з нього, чи то — як було насправді — його зневажаю? Щоб розвіяти його сумніви, я знову прибрала неприступного вигляду і звеліла йому йти геть, бо я прийшла не до нього, а до Лінтона. Він почав пекти раків (я побачила це при світлі місяця), відняв руку від засува і почалапав геть — просто портрет ураженого самолюбства. Він, певно, думав, що вміння так-сяк промимрити по складах своє ім'я ставить його нарівні з Лінтоном, і смертельно образився, що я вважаю інакше.
— Стривайте, люба міс Катрино! — перервала я. — Я не збираюся вам дорікати, але мені ваша поведінка не подобається. Якби ви пам'ятали, що Гортон так само доводиться вам кузеном, як містер Гіткліф, ви б зрозуміли, як несправедливо У ставитеся до нього. Зрештою, бажання зрівнятися з Лінтоном робить йому честь. Певно, він вчився читати не лише для того, щоб похизуватися; безперечно, ви ще раніше змусили його соромитися свого невігластва, і він захотів це виправити, щоб заслужити вашу прихильність. Підняти його на кпини за першу ж невдачу — так ви його не виховаєте; по-вашому, в його умовах ви б виросли не такою грубою? У дитинстві він був кмітливим і розумним, незгірш за вас; і мені прикро, що зараз його зневажають, бо цей мерзотник Гіткліф так підло позбиткувався з нього!
— Ну, Неллі, ти що, збираєшся через нього плакати? — вигукнула вона, здивована, що я так гарячкую. — Зажди, зараз ти дізнаєшся, чи для того він вивчав абетку, щоб мені догодити, і чи варто бути ввічливою до такого нікчеми. Я ввійшла; Лінтон лежав на лаві і встав, щоб привітатись.
«Я сьогодні нездужаю, Катрино, моя люба, — сказав він, — тому говори ти, а я слухатиму. Підійди і сідай біля мене. Я вірив, що ти не порушиш слова, і знову візьму з тебе обіцянку, перш ніж ти підеш».
Тепер я знала, що не можна його дратувати, коли він хворий: говорила обачливо, не ставила питань і намагалася нічим не розхвилювати. Я принесла кілька своїх улюблених книжок; він попросив, щоб я читала йому вголос, і я вже хотіла почати, коли Ерншо розчахнув двері навстіж: до нього нарешті дійшло, що можна образитись. Він ступив до нас, схопив Лінтона за руку і витяг його з крісла.
«Забирайся до своєї кімнати! — ледве вимовив він, задихаючись від гніву; лице в нього налилося кров'ю. — І її з собою візьми, як вона прийшла до тебе; а звідсіль ти мене не витуриш! Геть звідси обоє!»