Ціпов'яз

Коцюбинский Михаил Михайлович

За кло­по­та­ми, за пра­цею Се­мен й за­був про своє "про­шеніє". Але так ко­ло чес­но­го хрес­та прибіг соцький ти­ка­ти Се­ме­на до ста­но­во­го. У Се­ме­на так і тьохну­ло сер­це.

"Це, ма­буть, відповідь із сто­лиці прий­шла", - по­ду­мав він, поспіша­ючи до ста­но­во­го. йо­му бу­ло і радісно, і бо­яз­ко за­ра­зом, три­во­га здійма­лась у серці, усякі здо­гад­ки сну­ва­лись по го­лові. Се­мен, ма­ло не скру­тив­ся з не­терп­ляч­ки, че­ка­ючи, по­ки ста­но­вий по­обідає. Врешті йо­го пок­ли­ка­но в кан­це­лярію.

Ста­но­вий сто­яв се­ред кан­це­лярії з па­пе­ром у ру­ках.

–  Ти по­да­вав "про­шеніє" на царське ймен­ня?
– пос­пи­тав він у Се­ме­на.

–  Я.

Становий пок­лав папір на стіл і гля­нув на Се­ме­на.

–  А те­пер ска­жи мені, що ти маєш ка­за­ти ца­реві?

–  Сього я ніко­му не ви­яв­лю, ва­ше бла­го­родіє, опріч ца­ря са­мо­го.

–  І мені не ска­жеш?

–  Ні!

–  А як я тобі зве­лю?

–  І тоді не ска­жу…

Становий зди­во­ва­ним пог­ля­дом змірив Се­ме­на від го­ло­ви до п'ят, на­че не сподівав­ся та­кої упер­тості.

–  Тут прий­шла відповідь на твоє "про­шеніє", - ска­зав він врешті, схи­лив­шись над сто­лом і роз­див­ля­ючись в па­пе­рах.

Семенові за­та­му­ва­ло дух у гру­дях. В го­лові роєм за­ме­ту­ши­лись різно­родні дум­ки, ви­пе­ред­жа­ючи зміст відповіді, очі нес­покійно сте­жи­ли за ру­хом пальців ста­но­во­го, що ше­лестіли па­пе­ра­ми… В ше­лестінні то­му при­чу­ва­ло­ся Се­ме­нові: приїзди, роз­ка­жи свою таємни­цю… Страх об­гор­нув Се­ме­на. Се­мен чув, що не вит­ри­має дов­го на­ту­ги, в якій бу­ли йо­го нер­ви…

А ста­но­вий, як на те, по­ва­гом пе­ре­ки­дав лист­ки па­пе­ру, на­хи­лив­шись над сто­лом, на­че за­був на Се­ме­на.

–  Прийшла відповідь…- обізвав­ся, врешті, ста­но­вий.
– Ве­ле­но мені об'яви­ти тобі, що "про­шеніє" твоє "остав­ле­но без послєдствія".

–  Як се… "без послєдствія"?
– не зро­зумів Се­мен.

–  А так… приз­на­ли, зна­чить, що во­но не слуш­не, не вар­те ува­ги, і ка­за­ли мені оповісти­ти те­бе про це".

–  Так і стоїть у то­му па­пері?

–  Так і стоїть, - усміхнув­ся ста­но­вий.
– Ну, чо­го ще че­каєш? Дізнав­ся та й йди собі з бо­гом!
– до­дав він.

Але Се­мен не по­во­рух­нув­ся та лиш ди­вив­ся на ста­но­во­го ши­ро­ко розп­лю­ще­ни­ми очи­ма, пов­ни­ми ост­ра­ху, жа­лю, роз­пу­ки.

–  Соцький!
– гук­нув ста­но­вий, стри­во­же­ний не­пев­ним Се­ме­но­вим пог­ля­дом.

Вбіг соцький.

–  Ти знаєш сього чо­ловіка?

–  Знаю, ва­ше бла­го­родіє… Ад­же це Се­мен Во­рон, з на­шо­го-та­ки се­ла…

–  Як він там у вас?.. Чи в йо­го всі вдо­ма?
– пок­ру­тив пальцем ста­но­вий ко­ло чо­ла.
– Зай­ця, ча­сом, в го­лові не­має?.. Га?

–  Ні, ва­ше бла­го­родіє, не поміча­ли… Лю­ди­на спокійна…

–  Ну, то йдіть собі з бо­гом…

–  Ходім!
– торк­нув соцький Се­ме­на, відчи­ня­ючи двері.

Семен вий­шов з кан­це­лярії

і нерівною хо­дою, з шап­кою в ру­ках, сли­ве неп­ри­том­ний, по­дав­ся до­ро­гою… Він йшов, не поміча­ючи, що йде не до­до­му, а ку­дись нав­ман­ня… В ушах йо­го лу­на­ли сло­ва: "без послєдствія"… "без послєдствія"… і мов дов­беш­кою сту­ка­ли по го­лові… Він чув, що йо­го шось пе­че гли­бо­ко… там… під сер­цем… Се­мен зу­пи­нивсь,

–  Та й тільки?
– ска­зав він на­го­лос.
– Та й тільки з мо­го за­хо­ду?!
– І сльози ста­ли йо­му в очах.
– А! Бий йо­го ли­ха го­ди­на!
– скрик­нув з роз­пу­кою Се­мен і вда­рив шап­кою об зем­лю. Він сів долі і зак­рив об­лич­чя ру­ка­ми. Ще ніко­ли не бу­ло йо­му так важ­ко, так гірко, ще ніко­ли не щеміло так сер­це… Чо­го він че­кав, чо­го сподівав­ся? То був дим, імла, що розвіялись од по­ди­ху дійсності… і ра­зом з тим, як та імла розсіва­ла­ся, в го­лові йо­му не­мов світа­ло, а на сер­це на­ля­га­ла ва­га без­надійності… І ця без­надійність боліла Се­ме­на гірше, ніж най­трудніші ра­ни в світі. Вже смер­ком опам'ятав­ся Се­мен і, роз­би­тий, зневіре­ний, по­дав­ся до­до­му.

А до­ма че­ка­ло йо­го но­ве ли­хо. На­уми­ха стріла йо­го з оповісткою з су­ду, що приніс де­сят­ник. Ро­ман по­зи­вав Се­ме­на за по­зи­чені гроші. Се­мен так і вда­рив­ся ру­ха­ми об по­ли.

–  От тобі маєш! Що ж це за ди­во?..

Він побіг до бра­та.

"Розбійник!.. Лю­до­жер!.. Він хо­че моєї за­гу­би!..
– хви­лю­вав­ся до­ро­гою Се­мен.
– Піду і за­ду­шу йо­го, як га­ди­ну!.."

Але ду­ши­ти бу­ло ніко­го. Се­мен не зас­тав бра­та до­ма, він ку­дись поїхав у до­ро­гу.

Не бу­ло йо­го на дру­гий й на третій день. Навіть на суд Ро­ман не ста­вив­ся, а післав замість се­бе ли­со­го Морд­ка.

Гроші, зви­чай­но, при­суд­же­но з Се­ме­на, а що Се­мен не мав чим зап­ла­ти­ти, то про­да­ли три мор­ги ро­дю­чої землі, куп­ле­ної від па­на Ян­ковсько­го. Нех­то ж, як брат рідний, й ку­пив тую зем­лю. "Дур­ний впус­тить, ро­зум­ний підійме", - як ка­же Ро­ман.

***

І знов пе­ред Се­ме­ном чор­не, по­ора­не по­ле з яра­ми та ви­до­лин­ка­ми, ще чорніши­ми, ще сумніши­ми. І знов Се­мен - най­мит, орю­чи панську ни­ву, по­гу­кує на чужі во­ли. Осіннє сон­це сідає за го­рою, на обрії стає чер­во­но, як у горні, білий ту­ман ко­титься яра­ми та ви­до­лин­ка­ми… Се­ме­нові бай­ду­же, що сідає сон­це, що з ярів вис­ту­пає ніч, не­су­чи спо­чи­нок усім тру­дя­щим. Він, як і зран­ня, щи­ро на­ля­гав на плу­га, рівно крав чор­ну зем­лю ски­бу за ски­бою…

–  Не жу­рись, Се­ме­не, - гу­кав на йо­го по­го­нич, - бач, як со­неч­ко тяг­не за най­ми­том, поспіша­ючись на спо­чи­нок… О, ще вер­ше­чок жевріє… ще ска­лоч­ка… ще од­на мить - і край ро­боті…