Ціпов'яз

Коцюбинский Михаил Михайлович

Годі жу­ри­ти­ся… Так уже десь ма­ло бу­ти… Якось-то во­но бу­де: він, Ро­ман, не дасть їм за­ги­ну­ти, підпо­мо­же і лісу ку­пи­ти, і ха­ту пос­та­ви­ти… Ось він по­ба­ла­кає з Се­ме­ном, мо­же, щось уд­вох й по­во­ро­жать…

Наумиха слу­ха­ла і лиш хи­та­ла без­надійно го­ло­вою. Во­на, мов той сли­мак у свою шка­ра­лу­щу, схо­ва­лась у влас­не го­ре й не сподіва­лась вже кра­щої дни­ни…

Семен лед­ве очу­мав­ся. Він підхо­див до об­горілих снопів, що ле­жа­ли скрізь по подвір'ю й димілись, пе­ре­вер­тав їх, ог­ля­дав. Ось ле­жить йо­го пра­ця, йо­го кри­ва­ви­ця, йо­го надія: чор­на, мок­ра, чад­на… Ось ди­виться

на йо­го чор­на, обс­ма­ле­на руїна ха­ти, жуж­мом ле­жить на по­за­ли­ваній землі уся­ке доб­ро, ла­має ру­ки дру­жи­на, як смерть, хо­дить ма­ти…

Але чуд­на річ: Се­мен ди­виться на все це, як на чу­же, в йо­го серці не­має то­го ост­ро­го бо­лю, то­го жа­лю, який по­ви­нен би бу­ти. Се­мен це сам помічає, і йо­му навіть див­но… Він чує, що но­ги самі, без йо­го волі, но­сять йо­го по подвір'ю, ру­ки са­мохіть підійма­ють уся­ке ма­нат­тя, скла­да­ють у повітку, що мав чу­дом яким за­хо­ва­лась від вог­ню… Йо­му на­че бай­ду­же до всього. Чи то справді камінь який впав­ши на го­ло­ву, пригнітив мо­зок, що там не во­ру­шиться нічо­го, та­ки нічогісінько?..

Пожежу вга­си­ли, лю­ди розійшлись. Тільки три пос­таті ха­зяїв сно­ви­га­ли по по­жа­рищі, мов тіні. Так за­хо­пи­ла їх ніч. Ніхто й не мис­лив спа­ти; про ве­че­рю теж не бу­ло гад­ки, Всі во­ни скуп­чи­лись під ха­тою в сад­ку. На­уми­ха, нап­ну­та чор­ною хуст­кою, з скла­де­ни­ми на гру­дях ру­ка­ми, сто­яла, спер­шись на ріг без­вер­хої ха­ти, і гріла босі но­ги на теплій ще землі. Дом­на з за­пух­лим від сліз ви­дом, си­дя­чи на призьбі, го­ду­ва­ла ди­ти­ну. Се­мен теж при­ту­лив­ся од­далік під ос­ма­ле­ним де­ре­вом. Во­ни мов­ча­ли, а ду­ми їх кру­ком чор­ним літа­ли по по­жа­рині, роз­би­ва­лись між чор­ни­ми стіна­ми.

"Пішло моє доб­ро, - ду­ма­ла На­уми­ха, - шу­мом збігло та вже не вер­неться… Не од­ну я нічку не спа­ла, не оден день гірко пра­цю­ва­ла, здо­ров'ям нак­ла­да­ла, а те­пер де во­но? По­пе­лом узя­ло­ся… В цій хаті зрос­ла я, звіку­ва­ла, заз­на­ла доб­ра й ли­ха… Я ж її са­ма й мас­ти­ла, й виг­лад­жу­ва­ла, пи­ло­чок обд­му­ху­ва­ла, як ди­ти­ну дог­ля­да­ла… Ум­ру, мис­ли­ла я собі, у своїй хаті, де кож­ний за­ка­пе­ло­чок ба­чив мою до­лю й не­до­лю… Та не до­ве­лось… Що ж, з бо­гом не сва­ри­ти­ся, на все йо­го во­ля й змо­га…"

Дитина за­ко­риш­ма­лась на ру­ках в Дом­ни, зап­хи­ка­ла чо­гось, про­ки­нув­шись, а Дом­на так і розілля­лась слізьми.

–  Не плач, до­ню, - обізва­лась На­уми­ха, - не по­мо­жеться з пла­чу… Більш на світі землі го­ро­ви­тої, ніж рівної, більш чо­ловік му­сить го­ря прий­ня­ти, ніж ра­дості…

Наумиха не пла­ка­ла. Го­ре по­су­хою впа­ло на її очі, ви­су­ши­ло сльози. А Се­мен сидів і без дум­ки ди­вив­ся на зо­ря­ний обрій, що світивсь ме­жи де­ре­ва­ми. Себ­то, в йо­го го­лові мигтіли якісь шмат­ки ду­мок, про­су­ва­ли­ся якісь не­ясні об­ра­зи, та він ніяк не міг впійма­ти їх, зв'яза­ти до­ку­пи. Врешті, він по­чув, що по тілі йо­го мов ко­маш­ня за­ла­зи­ла. Се­мен за­гор­нувсь у сви­ту, але йо­го взя­ли дри­жа­ки. Він на­ва­живсь зня­тись з місця, обер­нувсь до ха­ти і гля­нув на чорні, по­шар­пані стіни. І враз яс­но, ви­раз­но вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву дум­ка: "Згоріла ха­та, згорів хліб…" Се­мен по­чув, що сер­це йо­го рап­том обірва­лось, впа­ло… у гру­дях щось стис­ну­ло, в го­лові зак­ру­ти­лись дум­ки ко­ле­сом, ко­ле­сом… Далі ко­ле­со пішло вільніше, тихіше і за кож­ним ру­хом одк­ри­ва­ло дійсність… Мо­зок

Се­менів по­чав вби­ра­ти в се­бе усі найдрібніші под­ро­биці тої дійсності, і з тих под­ро­биць скла­да­лась не­ве­се­ла кар­ти­на йо­го ста­ну, ма­лю­ва­лась без­радісна пришлість…

Семен зняв­ся з місця і по­чав хо­ди­ти вздовж обс­ма­ле­них стін.

–  Сину, - обізва­лась На­уми­ха, - не су­муй, не гри­зись… З бо­гом не би­тись… Тре­ба щось ра­ди­ти, а не су­му­ва­ти…

–  Знаю, що тре­ба…- наб­ли­зив­ся Се­мен, - та що мені діяти, за що ру­ки за­че­пи­ти?

–  Здається мені, що Ро­ман, як був на по­жежі, ка­зав, що по­мо­же… Лісу, ка­зав, куп­лю, чи що… От вже не зга­даю… Пішов би ти до йо­го, по­ра­див­ся…

–  Добре, ма­мо, піду…

–  Він-бо, той Ро­ман, не та­кий вже й по­га­ний, як я га­да­ла…- ка­за­ла на­че до се­бе На­уми­ха, та Се­мен її не слу­хав; він мірку­вав, що по­ча­ти…

А на сході вже по­ро­жевіло. По­дих­нув пус­тов­ли­вий вітрець, той віщун світан­ня, по­бу­див пташ­ки, де­ре­ва, збу­див і нічну ти­шу від со­лод­кої дрімо­ти та ви­пов­нив її пе­ред­ранішніми го­ло­са­ми.

Почули й коні Се­ме­нові, що мав на світ бла­гос­ло­ви­тись, й заіржа­ли, го­лодні, в повітці.

Семен стре­пе­нув­ся: те іржан­ня на­га­да­ло йо­му, що він зби­рав­ся вчо­ра в до­ро­гу. "А я й за­був!
– осміхнув­ся прик­ро Се­мен, - Нев­же оце мені й не їха­ти!.. Як? Щоб я ви­пус­тив з рук та­ку оказію?.. Ніко­ли! Поїду, сьогодні-та­ки поїду, та й годі!.."

Ця дум­ка підбадьори­ла Се­ме­на, і він навіть зас­нув на хви­лин­ку, при­мос­тив­шись на траві під де­ре­вом.

Вранці пішов Се­мен до Ро­ма­на. Ро­ман по­зи­чив гро­шей на ха­ту, ще й обіцяв да­ти ху­ру до лісу під ма­теріал. Се­мен зас­по­коївся тро­хи. Він зва­жив­ся кон­че їха­ти нині до Ме­жи­бо­жа, щоб не опізни­ти­ся. Ска­зав­ши жінці й ма­тері, що він поїде по лісах ог­ля­да­ти, де кра­щий ма­теріал, та за­ба­риться, ма­буть, зо два дні, Се­мен по­дав­ся в свою мандрівку з на­ла­год­же­ним заз­да­легідь "про­шенієм".

***

З зас­по­коєним сер­цем, пов­ним надії на щас­не скінчен­ня спра­ви своєї, по­вер­тав Се­мен з Ме­жи­бо­жа до­до­му. Прав­да, не все так скла­ло­ся, як жа­да­ло­ся… З царської ро­ди­ни ніко­го не бу­ло в ла­ге­рях, і Се­мен по­дав своє "про­шеніє" най­стар­шо­му ге­не­ра­лові, що весь так і сяв від хрестів та зо­ло­та… Ге­не­рал, спа­сибі йо­му, лю­дя­ний та­кий, ні кри­шеч­ки не сер­ди­тий, узяв "про­шеніє", віддав схо­ва­ти… Уже ж він, пев­но, вірний царський слу­га, уже б він не по­ви­нен зми­ки­ти­ти…

Жваво, з юнацькою енергією, за­хо­див­ся Се­мен ста­ви­ти ха­ту. Він звіз ма­теріал, по­ла­го­див обс­ма­лені стіни, звів дах. Ба­би мас­ти­ли стіни, Се­мен по­ши­рю покрівлю - ро­бо­та кипіла, горіла в ру­ках. Не ог­ля­ну­лись, як ста­ла ха­та ще ви­ща та рівніша за ста­ру. Об­ря­то­вані від ог­ню сніпки ви­мо­ло­ти­ли, зібра­ли тро­хи зер­на, прис­ма­ле­но­го, прав­да, але, змішав­ши з по­зи­че­ним в га­ма­зеї, мож­на бу­ло їсти. Про­со сто­яло ще на полі, ку­ку­руд­зу На­уми­ха теж не ви­ло­ми­ла ще - тож бу­ла надія на при­ва­рок. Е, якось во­но бу­де… Зи­мою мож­на хур­ман­кою за­ро­би­ти яко­го кар­бо­ван­ця, ба­би візьмуть у па­на на бу­ря­ки на відробіток, те­лич­ку мож­на про­да­ти.. Тра якось во­ро­жи­ти… Що ж, жи­вий чо­ловік жи­ве й га­дав…