Ціпов'яз

Коцюбинский Михаил Михайлович

Люди об­жа­лись. Заск­рипіли во­зи, за­мо­та­ли го­ло­ва­ми кру­то­рогі, здер­жу­ючи з го­ри ви­сокі, мов ха­ти, ху­ри, на­лад­но­вані зо­ло­ти­ми сно­па­ми. По­ча­лась во­зо­ви­ця. Се­мен звіз свій хліб раніше від дру­гих і склав у сто­до­лу. Він ква­пив­ся ви­ру­ши­ти в до­ро­гу.

Був чу­до­вий серп­не­вий ра­нок. Сон­це вста­ло яс­не, ве­се­ле, уми­те і за­раз-та­ки по­ча­ло гра­тись в зо­ло­ти­ми стіжка­ми жи­та й пше­ниці, що сто­яли, пи­ша­ючись, на кож­но­му обійсті. Го­робці цвірінька­ли та чу­би­лись ко­ло стіжків, де бу­ло чи­ма­ло вит­ру­ше­но­го зер­на. Тільки лю­дям бу­ло за­гай­но, бо во­ни ще не покінчи­ли цілком

у полі. В селі бу­ло пус­то й ти­хо. Двері в ха­тах бу­ли всю­ди за­чи­нені. В На­уми­шиній хаті теж не бу­ло ніко­го, бо Се­мен, ма­ючи уве­чері їха­ти до Ме­жи­бо­жа, хотів на­ла­го­ди­ти жінці дров і по­давсь у ліс, а жінки ко­па­ли в полі ба­ра­бо­лю.

Роман йшов ули­цею, йо­му тре­ба бу­ло до тес­тя. Він ще зда­ле­ку наг­ля­нув бра­тові стіжки й сто­до­лу, що сто­яла пов­на снопів край до­ро­ги. Ро­ма­на так і шпиг­ну­ло щось у сер­це.

"Якого хліба на­во­зив!..
– по­ду­мав він з заздрістю, ма­ло не з не­на­вис­тю до бра­та.
– Оце поп­ро­дасть і при­не­се мені довг… хоч не ввесь, час­ти­ну… та не ба­чи­ти мені йо­го по­ля, мов сво­го но­са… Мав він хліба… має!.. а як­би теє…- Ро­ман поп­ра­вив во­гонь у люльці.
– взя­ло б ся вог­нем - і не­ма… І лиш ку­па по­пе­лу ле­жить замість хліба… Не взяв би йо­го кат, по­зи­чив би я йо­му на ха­ту… За­те б і ни­ву мав!.. І чо­го, дур­ний, на­ля­кав­ся?
– ка­зав Ро­ман, цо­ка­ючи зу­ба­ми, мо­ву про­пас­ниці, та ози­ра­ючись навк­ру­ги.
– Й ду­ха жи­во­го не­має… не по­ба­чать… От взя­ти так…- Ро­ман вий­няв губ­ку з ки­шені, - зро­би­ти так…- він за­па­лив шма­ток губ­ки з люльки…- а далі так… і годі… Ро­ман ки­нув тліючу губ­ку на оже­ред со­ло­ми, що ле­жав ко­ло сто­до­ли, і по­ва­живсь тіка­ти… Але - ой ле­ле!.. Що ж се та­ке? Но­ги Ро­ма­нові мов при­кипіли до місця, си­ли десь рап­том щез­ли, і він не мо­же по­ру­ши­тись, за­ра­зом тям­ля­чи, до бо­лю в моз­кові тям­ля­чи, що й сто­яти не мож­на… А про­те він стоїть і чує, як уся кров йо­го вбіглась до сер­ця, і не мо­же відвес­ти ши­ро­ко розп­лю­ще­них очей від губ­ки, що жа­рить на со­ломі про­ти вітру…

Роман на­ту­жує всі свої си­ли, усю во­лю і, зро­ше­ний хо­лод­ним по­том, не­пев­ним кро­ком сли­ве біжить далі…

А над ти­хим мерт­вим се­лом вже по­нес­лось від дзвіниці три­вож­не: бов, бов, бов… То хтось, по­ба­чив­ши стовп чор­но­го ди­му, що звив­ся аж під не­бо, дзво­нить на по­же­жу. Хто був лиш на селі - скла­дав стіжки або ко­павсь на го­роді - усі ви­си­па­ли на ули­цю, ози­ра­ючись навк­ру­ги, шу­ка­ючи то­го невб­ла­ган­но­го во­ро­га сільсько­го в літню по­су­ху… Хто го­рить!.. Де?… Ли­бонь Іван Га­луз­ка… Ні, Яків Ко­валь… На­уми­ши­на ха­та!.. "На­уми­ха го­рить!.." - кри­чить хтось зі стріхи, ку­ди виліз роз­ди­ви­тись кра­ще… І всі ри­нуть ту­ди, де хма­рою в'ється чор­ний дим, по­пе­ред­жа­ючи хвилі по­лум'я…

Ось чут­но, як ло­по­тить хтось бо­си­ми но­га­ми по улиці. То де­сят­ник, без шап­ки, розх­рис­та­ний, при­дер­жу­ючи гру­ди ру­ка­ми, кри­чить, важ­ко відса­пу­ючи:

–  Поже-жа!.. ххе!.. ххе!.. ххе!.. По­же-жа! ххе..! ххе!.. Де­сят­ник уже зник, йо­го пок­лик "по­же-жа" тихіше лу­нав з-за хат, але те ло­по­тан­ня бо­сих ніг, те відса­пу­ван­ня розх­вильова­них гру­дей, нев­га­ва­юче бов­кан­ня дзво­на, чад з ди­му, що роз­но­ситься вітром, спов­ня­ють повітря нес­ка­зан­ною три­во­гою, і три­во­га об­хоп­лює всіх, хто відди­хав лиш тим повітрям…

Ось біжать з по­ля спо­ло­хані лю­ди, пря­му­ючи на чор­ну хма­ру ди­му.

–  Ой, матінко, на­че на­ша ха­та… ой!.. ой!..

–  Та не ж на нашім кут­ку! Десь ко­ло На­уми­хи!..

Курява зви­вається з-під пруд­ких від жа­ху ніг, вузькі підтич­ки жінок ло­по­тять, чер­ка­ючись об ха­ля­ви.

Біля На­уми­ши­ної ха­ти - со­до­ма, Во­гонь об­хо­пив сто­до­лу, ста­ри­ки, пе­ре­ки­нув­ся на ха­ту. На подвір'ї спе­ка, як у пеклі. З роз­пе­че­ни­ми об­лич­чя­ми, обілляні по­том, за­ма­зані бо­ло­том, ме­ту­шаться лю­ди ко­ло вог­ню, на­ма­га­ючись вга­си­ти йо­го.

–  Хліб ря­туй­те! хліб! Роз­ри­вай­те сто­до­лу!..

–  Не роз­ри­вай­те, не тре­ба! Гасіть так!..

–  Розривайте, ка­жу!..

Палаючі крок­ви рух­ну­ли під од­нос­тай­ним на­тис­ком, стрілив­ши до­го­ри яс­ни­ми іскра­ми, а з се­ре­ди­ни сто­до­ли ви­хо­пи­лось рап­том по­лум'я й за­го­готіло,

–  Води!!

Кілька відер во­ди бух­ну­ло на во­гонь; огонь за­си­чав, при­чаївся, дих­нув ча­дом і чор­ним ди­мом, а далі вис­ко­чив й сам, ще по­тужніший, ще мо­гутніший, як нез­ви­тяж­ний пе­ре­мо­жець…

–  Тягніть сно­пи!.. Гасіть сно­пи!..

Але ця ро­бо­та ма­ло на що при­да­ла­ся: ко­лос­ся вже обс­ма­ли­лось, при­диміло, і сніпки лиш чаділи, об­литі во­дою…

З ха­ти ви­но­си­ли оде­жу, всіля­кий дріб'язок і скла­да­ли все на ку­пу. Лю­ди скуп­чи­лись біля ха­ти, ба­жа­ючи об­ря­ту­ва­ти хоч її. Але на­да­рем­не: во­гонь бур­хав, ска­женів, мов лю­тий звір, ки­дав­ся на все, що мог­ло горіти, ви­хоп­лю­вавсь там, де йо­го й не сподіва­лись. Він на­че глу­зу­вав із свой­ого во­ро­га - во­ди, - що не міг да­ти собі з ним ра­ди.

Вже ха­та сли­ве до­го­ра­ла, ко­ли прибігли з по­ля На­уми­ха з Дом­ною. Як уздріла На­уми­ха, що діється, так ру­ки й за­ло­ми­ла.

–  Ой, пра­ця ж моя, пра­ця над­ба­ная!..

Вона ки­ну­лась до ха­ти, але там жаріли ли­шень го­ло­веш­ки та стри­ба­ло де-не-де по­лум'я. На­уми­ха мет­ну­лась до стіжків, а во­ни сто­яли то чорні й спо­пелілі, то жевріли тце, як жар у печі… На­уми­ха зня­ла ру­ки до бо­га.

–  Боже мій, бо­же!.. Що з на­ми ста­ло­ся!.. Лю­ди добрі, - бла­га­ла На­уми­ха, прос­тя­га­ючи до лю­дей ру­ки, - ря­туй­те моє доб­ро, ря­туй­те!..

Та нічо­го бу­ло ря­ту­вать уже.

Домна рев­но пла­ка­ла, при­тис­ка­ючи ди­ти­ну до ло­на, ма­ло не омліва­ла.

–  Сину мій, си­ну, по­би­ла нас ли­ха го­ди­на… Про­па­ли ми, бідо­лашні, за­ги­ну­ли…

Молодиці обс­ту­пи­ли Дом­ну, за­цитьку­ва­ли, го­моніли.

–  Бог зна, звідки й з чо­го за­ня­ло­ся… Мо­же, де діти вог­нем ба­ви­лись, а мо­же, жар у печі ли­ши­ли, бу­ває…

Аж ось вер­хи прис­ка­кав Се­мен із лісу. Він як зліз з ко­ня, як став, мов­чаз­ний, згор­нув­ши ру­ки, на по­жа­рищі, так і за­хо­лов. Він сам не знав, що з їм ро­биться. Так, на­че дур­ний камінь, відірвав­шись од ви­со­кої-пре­ви­со­кої го­ри, впав йо­му на го­ло­ву.

Роман теж з'явив­ся на по­же­жу. На об­личчі йо­го ма­лю­вав­ся нес­покій, але що ж, - на те він брат, щоб йо­го боліло бра­то­ве ли­хо. Він усе роз­пи­ту­вавсь між людьми: звідки по­ча­лось горіти - з ха­ти чи з сто­до­ли - і яка б мог­ла бу­ти при­чи­на по­жежі: чи підпа­ле­но, чи, мо­же, самі не­обе­реж­ни­ми бу­ли з ог­нем? Але ніхто нічо­го не знав, кож­ний мав свою до­гад­ку.

Роман підійшов до ма­тері й по­чав вмов­ля­ти ста­ру, див­ля­чись ку­дись убік нес­покійни­ми очи­ма.