Цар і раб
Шрифт:
Раніше сього добра бувало на аґорі купами. Торгівці ретельно готувалися до весільного місяця гамеліона ще з осени й літа, а потім, узимку, до схід сонця, коли город спав, звозили товар возами. Тепер же товару в ятках і рундуках було зовсім обмаль, і хоча ціни зросли втричі й вп'ятеро проти минулих років, але народ рвав усе з рук, бо торгівля в Пантікапеї занепала, се так, і міді та срібла стало нізвідки брати, се теж так, але весілля в усі часи лишалися весіллями, й кожен пнувсь із власної шкури, аби не потьмарити радости ні собі, ні своїм дітям, які так швидко повиростали.
До того ж сьогорічний день весіль мав бути особливим і запам'ятатися городянам на все життя. Коли через
Й найбільше за всіх пантікапейців були вдячні цареві лихварі-трапедзити, купці та перекупники, флейтисти, шевці й власники золотарських ерґастеріїв, і перетоптана вщерть аґора клекотала пристрастями від світанку до пізніх полуднів. Роби-азійці носили важкі міхи й амфори на головах, підмостивши на маківку вовняний бублик, а хто не мав роба, той тяг придбане на власній спині, пріючи й на ходу підраховуючи, скільки драхм лишилося вдома й скільки він переплатив за свою покупку проти хоча б позаминулого року.
Усі хвіртки Пантікапея, за якими жили наречені, рясніли жінками та ґірляндами з колосся торішніх ужинок, соснових гілочок, барвінку й дафінового листя — лавра. Та найбільше вражав Акрополь. Величезна зелена ґірлянда, де-не-де поцяткована яскравими квітами з ясно забарвленої соснової стружки, провисала над Царським пілоном двома розкішними кінцями. Вінки висіли на всій вулиці, що вела від брами Царського пілону до Царського клімаксу, навіть на шиях чотирьох ґрифонів, з нагоди царського весілля вимитих лугом і до блиску натертих сукниною. Вінки з барвінку й калини яскріли на шиях подоб Перісада Безсмертного й усіх решти царів Спартокідів, які володіли колись Боспорською державою. А сам царський хором був прикрашений двома гірляндами: одна тяглася попід фронтоном, друга ж провисала з кожної колони довжелезного перістилю. В глибині над дверима головного входу зеленіла третя, в якій поблискували золоті кульки та золоті лідійські статери з ликами давніх царів. Обабіч стояло два високих необмолочених снопи — житній і пшеничний, а між ними збігав сходами вгору, в ґінекей, довгий червоний килим, поки що накритий зверху рогожами: на декади, в день весілля, рогожі познімають і ним в обійми свого чоловіка зійде царівна, яку евпатриди, ставши обабіч під парапетами внутрішнього клімаксу, обсипатимуть зерном і золотими та срібними номисмами.
Савмак спершу подивував з тієї зміни — Перісад ненавидів його кожним подихом своєї душі, й се не становило таємниці ні для кого. Тоді він подумав, що справа не в любові чи зненависти, а в чомусь більшому — й ще дужче здибився. Діофант із своїм приховуваним царем побив Бориса-Палака, й тепер Перісад хоче знову скористатися ним, Савмаком, як огорожею для свого нікчемного, хиткого, зубожілого й по-суті сміховинного царства. Він оддає мені Вероніку, щоб царями в сій землі й надалі були його нащадки, сказав собі Савмак, бо мої сини будуть його внуками й матимуть у жилах загуслу кров Спартокідів.
Тоді він згадав старшого брата Бориса, про якого останнім часом дуже багато думав, сміховиння готованого Перісадом весілля раптом обернулося до нього іншими гранями, й він більше не чинив опору.
Та й Перісад, після довгих місяців хвороби ставши схожий на власну тінь, усіляко запобігав перед майбутнім зятем, знаючи його впертість і незгідливу вдачу. Тепер я ждатиму Перісадової смерти, — подумав Савмак, і він теж се знає не гірш од мене, та головне не в сьому…
Головне було в іншому, й воно тісно перепліталося з братом. Бориса підібгав під себе Діофант, отже ж і Мітрідат, Борисові належало допомогти звільнитися від їхньої важкої опіки, а се можна було зробити, тільки здобувши всю повноту волости тут, у Пантікапеї.
У Савмакові раптом прокинулися братні почуття, й він із завмиранням у серці дослухався їх, щемких і досі не звіданих. А згодом, поступово й непомітно, вони почали перекидатися з Бориса на інших братів і на все, чим вони жили, й на їхню землю, й на їхніх людей, які так несподівано виявились одноплемінцями. Савмак дякував кумирам і сліпому випадкові, що розтулили йому вічі й вивели з зачарованого кола, бо почуття крови було чимось геть відмінним од усього, що всі роки оточувало Савмака, чужинця й самітника серед чужих людей.
Він ходив нескінченними екусами й таламусами своїх нових покоїв, куди нарешті згодивсь переселитися, й думав про рідного брата. Був тетрас істамену, четвертий день місяця, до весілля лишалося шість день, похмурий ойконом-домажирич, колишній метек, а тепер — один з найбагатших громадян, Зеноній, порядкував зі своїми робами, готуючи покої до весілля. Роби тягали ложа й столики, з кутка в куток переставляючи порожні гідрії та триноги, хоч усе стояло на місцях давніх і звичних.
І ще думав Савмак про Вероніку, сю тепличну мімозу, яка перед весіллям несподівано для нього обросла шипами. Вона довго чекала сього дня, думав Савмак, і тепер боїться за себе й за мене. Ті шипи не личили їй і здавалися чужими, се Савмак знав і не дуже дослухався до голосу Вероніки, який лунав то в одному, то в другому екусі.
Довгі місяці, коли вона ночами приходила до нього, перебравшись у гіматій своєї роби, змирили їх і навіть зблизили, чого Савмак найменше сподівався. Вероніка в його обіймах була втіленим вогнем, і, думаючи тепер про неї, Савмак не без жалю знаходив причину сього невірогідного зближення не в тому вогні й навіть не в дитячих мріях, ущерть заповнених Веронікою, а в чомусь, що вивищувало його у власних очах. Вона перша розкрила переді мною таємницю жіночого тіла й жіночого світу, подумав Савмак, хоча се було дуже дивно, бо навіть наймолодші ефеби мали власних наліжниць, а чи бодай бігали до дешевеньких міських гетер, якщо наліжниця виявлялася не по кишені.
— Зевсе!
Савмак, замислившись, і не почув, коли до напівприбраного таламуса ввійшла Вероніка. Сим недозволеним для смертного ім'ям вона звала його щоразу, лишаючись із ним віч-на-віч. Спочатку почала була звати Аполлоном, але се нагадувало Савмакові Архелая, та й звучало воно ніби насміхом, не тулячись до його грубого обличчя. Ти — мій кумир, у хвилину розчулення казала вона. Як же маю звати тебе? Савмак сердито буркнув: Гефестом! Але олімпійський коваль Гефест був кривим на ногу, Вероніка ні за що не погодилася й відтоді звала його пошепки Зевсом, і се нагадувало йому дитячу забаву, яка перестала тішити дорослого. Се від того, подумав він, дивлячись у ясні карі вічі басиліси, що я по-справжньому досі любив тільки одну жінку, а сю полюбити не зможу…
Савмак холодно глянув на щасливу наречену й сам розізлився. Так було щоразу, коли він при Вероніці згадував іншу. Царівна відчула в ньому зміну й поблідла, й се теж не було для нього новиною.
— Який сьогодні день?
— Тетрас істамену! — непривітно відповів Савмак. — Ти задля того й прийшла, щоб спитати?
Вероніка тихо проказала:
— Я ще тебе сьогодні не бачила, Зевсе… — То було не зовсім так, бо тетрас істамену почався з третьою вартою, о дванадцятій ночі, а вона пішла з його вигрітого кравата після четвертої варти, — Тебе кличе басилевс, — нарешті здобулася на відсіч Вероніка й зовсім ображена вийшла.