Цар і раб
Шрифт:
Євнух теж підійшов:
— Декади… Ми замкнемо сі двері й виставимо коло них махерофорів. Перісад нездужає й на врочисту відправу не прийде. Жертву Аполлонові Лікарю принесеш ти сам. Я піду звелю зачинити браму Царського пілона, щоб ніхто не міг ні ввійти, ні вийти з Акрополя. Городяни встигнуть освятити свої весілля й потім.
Він рішуче викотивсь і длявся значно довше, ніж треба було часу, аби дійти до брами на Сьомій терасі Акрополя й повернувся назад. Евтихій тупцявсь, мов на жарині, двічі вибігав з хорому вигладати євнуха й лише по третьому разі повернувся разом з ним. Третім увійшов От у дивному строї: на грудях у нього яскріла римська
— Нема Діофанта!.. Нема!..
— А де ж він подівся?
— Накивав п'ятами! Вони, — євнух дружньо ляснув Ота по торохкій латниці, — вони перебили їх сьогодні рано! Тільки той утік: якась гієна відчинила йому браму, й він утік херсонеською діерою.
От аж тепер сказав те, задля чого з'явився, й сказав по-скіфському:
— Нарід волає, хче видіти царя.
— Царя не стало, — сказав Савмак грецькою мовою.
От кивнув:
— Тебе хче видіти нарід, царю.
Розділ 26
Минув рівно місяць, і в день «Діжок», одного з найбільших еллінських свят — Антестерій, спонукуваний лоґоґрафом і новим великим колісничим, Савмак пішов у золотарські ерґастерії Тараса, який карбував номисми з ликом нового царя. Євнух умовляв Савмака взяти ще бодай кількох евпатридів та з десяток варти, але цар, глянувши на Ота, який виконував при ньому чин великого колісничого й таксіарха, махнув рукою:
— Цареві-робу не личить стерегтися власних підданців.
Свій чин От перейняв від Дамона й досі вимовляв його не без глузування, так і не звикши до нього за місяць. Не міг звикнути й до любови, якою раптом перейнявся євнух, нащадок династії Археанактідів, до нового таксіарха й великого колісничого. Ще в перші дні після скромного й по-своєму врочистого поховання царя-небіжчика в кургані за Мірмекієм Савмак сказав євнухові:
— Ти, що так ненавидиш скіфів, невже полюбив Ота?
— Людина — то загадка природи, — з якимось ніби сумом у голосі відповів євнух. — Коли її приречуть до страти, а потім одрубують лише руку, вона щаслива…
У тому був глузд, і Савмак розумів його. Великий колісничий Перісадів Дамон уже місяць прикидався хворим і не виходив з дому, в той час як усі в Пантікапеї знали, що саме він допоміг Діофантові втекти від повсталих громадян у Синопу херсонеською діерою. Його шуряк Архелай теж відмовився слугувати новому цареві, але лоґоґраф Полікрат зневірився в ньому не через те, а тому, що Архелай єдиний міг повернути царську діадему старовинному родові Археанактідів, але був запеклим прибічником понтійського царя Мітрідата й не втік тоді разом з Діофантом тільки тому, що не встиг.
Він і мене терпить, як найменше з усіх лих, подумав Савмак про євнуха, коли вони вже входили до розташованого під східним муром Акрополя золотарського ерґастерію, та се вже не дуже хвилювало його, бо він знав євнуха чи не найліпше від усіх людей у Пантікапеї.
Господар ерґастерію Тарас був скіф і звали його скіфи по-своєму Будимиром, що було одне й те саме. Савмак знав золотаря давно, та лише тепер придивився до сього вже не молодого, років на шістдесят з гаком, техніта. Будимир носив тільки грецьку бороду, як усі пантікапейські скіфи, зате штани мав на собі свої, й вишиванку також, а зверху — коротку баранячу гуню. В ерґастерії, проти сподівань, було майже тихо. Срібні кружала майбутніх тетрадрахм були вже готові й старанно виважені — кожна дорівнювала точно двадцяти чотирьом оболам. Тетрадрахми стояли в двох мідних котлах побіля золотаревого столика, білі й ще зовсім гладесенькі, Будимир же чаклував різцем над куценьким бронзовим копилом.
— Осе так хіба, — по-скіфському сказав золотар, і в голосі його Савмак учув непевність.
— А як би-с хотів ти? — так само запитав Савмак. Тепер у Пантікапеї не соромилися розмовляти скіфською мовою, навіть у хоромі нового царя, бо тутешні скіфи вчинили змову проти Діофанта й перебили всіх його дружинників числом п'ятсот, та ще й царем наставили Савмака, теж скіфа.
— Я би-м зладнав отак-о… — відповів Будимир і показав Савмакові інший копил, гіпсовий, зроблений для проби.
— Хто се на нім? — здивувався Савмак, і лоґоґраф із Отом теж нахилилися над копилом. На зрізі була людина з довгим вусом, довгою косою посеред голеного тім'я й геть поголеним підборіддям, а круг її голови стрибали різки та хрестики.
— Тута по-нашому вирізано, — пояснив Будимир: «Сьомак Буйтурович, Великий князь».
— То се-м я? То моя мармиза?
— Ти єси, Великий княже. — Будимир-Тарас білим гіпсовим копилом торкнув Савмака за бороду — Коли би-с поголив оту вовну, й голову також і лишив би-с кіску та вуса, був би-с отаким.
— Наче римлянин, — усміхнувся лоґоґраф, який усе розумів. — Або євнух!
Се могло б видатися невдалим жартом, але враження справило на всіх, Будимир-Тарас кинув пробний копил на стільницю, й він розкришився, Савмак узяв інший, бронзовий, і повернув зрізом до віконця. Там була його подоба, збоку ж кривуляли грецькі літери: «С-а-в-м-а-к». А на бронзовому кувадельці, яке мало відкарбовувати зворот номисми, був Геліос — променистий кумир Сонця. Се вигадав От, і Савмак погодився з Отом. Двадцять п'ять чи й більше тому років, коли здурілий пергамський цар Аттал Третій, перейнявшись дикою зненавистю до власних підданців, подарував своє царство Римові, молодший брат його, Аристонік, підняв повстання супроти Риму, й залізні леґіони довго не могли нічого вдіяти з Аристоніком, бо він проголосив Пергам Царством Сонця й дав волю всім робам, які підтримали повстання.
Євнух не схвалював Отової вигадки, та вона раптом заполонила Савмака: се було єдине, що могло виправдати його у власних очах. Він не хотів бути царем, а думка про Царство Сонця підкорила його й знезброїла.
— Лаштуй сього копила, — сказав він золотареві. Будимир-Тарас розвів руками:
— Сьогодні вже нікому лаштувати…
Були «Діжки» — перший день грецького свята Антестерій, а в робітні золотаря працювало багато греків. Савмак аж тепер здогадався, чому тут нині так тихо. В день «Діжок» уся Еллада стає рівною, невільники здобувають волю й мають право робити, що хочуть, і казати, що хочуть, — до самого заходу сонця, навіть обідати сідають разом з господарями.