Царівна
Шрифт:
Крізь шум той розлягався від часу до часу зойк еольської арфи.
Я не ворухалась.
Заривши пальці в волосся, лежала з болісно зморщеним чолом, без сліз. Він не оставив мені права проливати їх за ним.
Х
Майже чотири місяці минули з часу від'їзду доктора Марка, і ми зажили знов давнім ладом і колишнім тихим, одностайним життям. Від його прийшов за той час лиш один раз лист із Цари, в котрім писав, що хорував трохи, що відпливає незадовго до Іспанії, і що має дуже много заняття. Це заняття, писав, дуже йому пожадане, бо на його налягає від часу до часу якась пригноблююча «туга за домом» і туга за тихими, чистотою і любов'ю озареними вечорами на батьківщині, а праця
Пані Марко стала від його від'їзду дразливішою і попадає часто в якийсь сумний настрій. Каже, що її мучить деякими хвилями передчуття, що не побачить його вже більше. Посвячую бідній нервовій жінці більше часу, ніж коли перед тим, посвячуюся їй цілковито. Читаю їй годинами вголос, товаришу їй майже неустанно. В кухні пересиджую більше, як треба, щоби страва для неї була цілком за її смаком і все так, як вона любить. Через все те остається мені дуже мало часу, а коли найдуться вкінці свобідні хвилини, то сама не знаю, до чого братися вперед. Чи читати, чи веселитись, як каже вона іноді, коли догляне яку психічну втому на моїм лиці. Я стараюся, щоб вона не добачувала її ніколи. Вона ж прецінь його мати, а через те для мене так само дорога, як і для його.
Від часу до часу відвідувала нас Оксана і випрошувала мене у пані Марко на «музику». Тоді проживала я свої найсвобідніші хвилі — і мої думки летіли невпинно далеко на полуднє.
По його від'їзді світ для мене немов опустів. В серці загніздилася глибока, пригнітаюча, немов безконечна туга, котру викорінити старалася я всіма силами. Я не хотіла про його думати, не хотіла, щоби чувства мої зверталися до його, мов той соняшник за сонцем, однак надармо. Перед моєю уявою спинялася трохи не щогодини його істота з тих гарних сонячних днів, в котрих бував для мене «добрим, щирим», бував чимсь більше, як «добрим знайомим». Ставав живо його образ з бистрими, за мною неустанно слідячими очима, прислухаючийся з усміхом моїм оповіданням з рідних сторін.
Я люблю його, бо ж це не могло щось інше бути, що я відчувала для його. Це була, очевидно, любов, але не така, як колись для Орядина, лише якась спокійна, глибока. Його гарний, лагідний характер яснів тепер ще краще переді мною, а його майже хороблива любов до чесноти і чистоти полишила на мене такий вплив, що його не зітре, мабуть, ніщо.
Всі його розмови, погляди, всі засади його щодо життя і моралі розбирала я з тою самою точністю, як і ті колись у Орядина, і я мусила все наново пересвідчуватися, що він чоловік наскрізь інтелігентний і чесний, наскрізь аристократ у чувствах і справдішній чоловіколюбець, що якраз про Орядина не могла я з певністю сказати.
Я купила собі пораяні мені ним різні наукові твори і читала їх, углибляючись у них цілою істотою. Мені здавалося, що тим станеться мені його істота ще більше зрозумілою. Він любувався в стародавній літературі, і я перечитувала совісно все, що було мені приступним. Бюст Софокла, котрий уставив власноручно в моїй кімнаті, стався для мене чимсь немов святим. Любив з нової гарної [98] літератури деяких польських писателів, на котрих я досі не звертала більшої уваги, тому що походили з лона нації, котрої я не любила. Своєю інтелігенцією засоромив мої неприязні, майже односторонні почування, навчив мене цінити та бути і супроти ворогів об'єктивною і справедливою. Через його порозуміла я справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а зараз так сильно і пориваюче новочасний філософ Ніцше. Навчилася ясного світогляду, котрий показував мені не одну, досі майже зовсім неясну, незамітну для мене річ у новім світлі. Однак попри все те скріпило його єство також мою сильно пригноблену душу і самосвідомість, потрясло наново моєю гордістю, і за це я найвдячніша йому. Згадка на це посліднє діло пошибає душу мою болем, однак я задоволена.
98
Гарна —
Довгий, довгий час мучилась і впивалась я різними спогадами про його істоту, а врешті і прийшла до ось якого висновку. Це було глупо, слабосильне плекати ніжні чувства для чоловіка, котрий, як я переконалась, в послідній хвилі відіпхнув мене з гордістю від себе. З якої причини, не можу ясно розібрати, відчуваю лиш, що Орядин мусить бути тою причиною. Впрочім, мене це обиджає. Орядин гідний бути і його товаришем, і він не потребував за те знайомство, об котрім навіть не знаю, що він думає, відпихати мене від себе. Чинив він це — щоправда — хвилями досить загадочним поведенням, більше з жалем, більше з примусу, неначеб не хотів і тінню станути в чім на заваді або задержатись там, де міг би бути злишнім; однак для мене цього доволі, щоби не накидатися йому і своєю особою. Коли мої знайомства йому немилі, то тим більше немила і я, що стою сама посеред широкого світу, без становиська, без маєтку, «компаньйонка».
Орядин лютує на мене, завдає мені з якоїсь помсти болю, однак він не відвернувся би від мене в такім випадку. Тому прощай, Марко. Наші натури занадто однакові, щоби могли з'єднатися, занадто однаково замкнені в собі, щоби могли завсігди порозумітися. Не побачимося, може, і так більше в житті, і я не пригадаюся тобі жодною споминкою, жодним словечком — хіба мріями! Так, мріями, коли б вони мали ту силу датися тобі відчути. А може, відчуєш їх тихими, зористими ночами на морі?.
Я ж займуся наукою і працею, щоб життя моє набрало смислу і принади, а для других хоч перелетної вартості і щоб додержати тобі даного слова, що дістанеш колись у руки мої твори.
З Орядином — чи зірву коли знайомство? О ні, він остався про те все якоюсь пам'яткою, святістю, якимсь промінням моєї понурої однобарвної минувшини, котрого я не забуду ніколи. Крім того, він син мого споневіряного народу, в котрого будучність я вірю, котрий стане своїми здібностями на чолі того народу і не стопче його довір'я. Він — я це знаю — не дасть мені ніколи причини жалувати моєї щирої прихильності до його колишньої любові, а теперішньої приязні. Коли б мені прийшло боротися задля його палкої непостійної вдачі і далі, то буду боротися. Я люблю боротьбу: вона пригадує мені життя і існування власних сил. Впрочім, чи не приписана вона мені вже долею з дитинства? Чи не говорила і моя дорога бабуня, що я родилася до терпіння?
Орядин назвав мене «царівною».
Гарна, прегарна назва; лиш чи гідна я її, чи була достойна її хоч в одній хвилі свого мізерного життя?
У тамтого я «цвіт лотосу».
Коли нагадую собі це слово, проймає мене якесь щасливе сподівання, прегарне, а заразом успокоююче передчуття.
Я усміхаюся сумовитим усміхом. Життя само покаже, що я з того всього.
(Пізніше).
Недавно відвідала нас Оксана.
Між іншим заохочувала іти з нею на якісь відчити, що мали небавом відбутися. Два відчити були призначені «для жінок». В однім мало говоритися про далекосяглість рівноуправнення і емансипації жінок, а в другім про національну економію. Перший мав читати якийсь літерат, другий — Орядин.
Я обіцяла піти з нею.
Так провела я чотири інтересні вечори.
Відчит літерата був поступового духу, сильного, прегарного змісту і читаний в одушевляючім тоні; мав однак за слухачів переважно мужчин. Я нарікала безпощадно на байдужість жінок, а моя товаришка сміялася.
— Що хочете? — успокоювала вона мене іронічно. — Автор розправи [99] вже жонатий; надіймося, що завтрашній відчит буде мати більше слухачок. Оскільки знаю, пан Орядин ще свобідний.
99
Розправа — доповідь.