Шрифт:
ДОБРИЙ ВИГАДЬКО І ШТУКАР
Лауреат літературних премій в жанрі сатири та гумору — республіканської імені Остапа Вишні та перчанської імені Федора Маківчука — Валентин Чемерис належить до когорти тих відомих і — ведучих, — наших сміхотворців України, — чиї веселі речі я читаю із задоволенням, з відчуттям відкриття нового. Він невтомний, плодовитий в хорошому значенні цього слова, вигадливий і, безперечно, знаходиться в постійному русі, на творчому злеті. Майстер, він урізноманітнює прийоми, дошукується свого, пише гостро-актуально, образно-дотепно. Якщо використовує відомі сюжети (чи героїв), повертає їх по-своєму, інтерпретує свіжо й винахідливо-іронічно. Фантазії йому не позичати. Добрий вигадько і штукар! Чудовий гуморист від Бога!
Валентин Чемерис, або для мене просто Валя, Валя Чемерис — сміхотворець високого рангу і класу, я його люблю і шаную. Певний, що українську гумористику без його імені вже не уявити.
Справжнє втілення українських рис — Валентин Чемерис.
Олесь Жолдак
Анатолій Камінчик
Михайло Чхан
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОЛЮВАННЯ НА ШПИГУНІВ
У нас тут один… той, шпигуна спіймав — з дурного розуму, як потім виявиться. Та хіба ж він знав, що шпигунів у нас ловити не можна? Нічого не підозрюючи, пішов чоловік на риболовлю, а спіймав шпигуна — біля автобусної зупинки той щось там фотографував, купи позаторішнього — чи якого там? — сміття.
Ну, спіймати спіймав, а що далі робити зі своїм уловом — не відає. Спасибі, добрі люди підказали. Подзвонив він куди слід: так і так, мовляв, що робити зі шпигуном, якого я спіймав? Висилайте оперативну бригаду. А сам тішиться: медаль чи й орден йому забезпечені. А, може, й додаткова відпустка влітку. Чи й путівка на відпочинок в урядовий санаторій.
— У нього що — на лобі написано, хто він такий? — дивуються на другому кінці дроту. — Звідки ви взяли, що він — шпигун?
— Дак сміття ж, кажу, наше фотографував. На автобусній зупинці воно там не один рік накопичувалося, нікому очей не мозолячи. Всі нуль уваги на нього, ніби так і треба для естетики. А цей тип, дивлюсь, дістає фотоапарат, озирнувся і давай клацати його з усіх боків. Ясно, чужак, бо нащо його нашому фотографувати? Підкравсь я, та за шкірку його — хап! Що ж ти, гад. кажу, наші державні таємниці розсекречуєш? Ясно, що шпигун, бо хто б наших звернув увагу на те сміття, га? Роками воно там лежить — і нічого. А цей — за фотоапарат. Знеславити нас хоче на увесь світ, щоб зарубіжні інвестори нам відмовили в інвестуванні.
— Мда-а… — зітхнули на другому кінці дроту. — Здається, ви маєте рацію, свої на сміття не звернули б уваги.
— Атож, своїм, хоч і місто у смітті потоне, байдуже. Приїжджайте та швидше його забирайте.
У відповідь йому — відро холодної води:
— Шпигун то шпигун, та хто вас… просив? Хто вас, зрештою, уповноважував ловити шпигуна? Воно вам ото треба? Робити вам нічого? Ловили б і далі собі карасів… В цьому ділі професіонали потрібні. Ви ж дилетант! Самодіяльність, шановний, розвели, свої повноваження по ловлі карасів перевищили. Ви ЇХНЬОГО спіймали, а ВОНИ тепер, щоб відомстити нам, нашого й відповідь схоплять. А ми ж його не один рік готували, по домовленості з НИМИ у НИХ його внедряли… І взагалі, кому він заважав, шпигун чужої держави? Ну, шпигунив собі потихеньку, то й хай би шпигунив на здоров’я! Зрештою, в нього професія така… У нас із НИМИ угода: ми їхніх шпигунів не ловимо, а вони тим же нам віддячують і наших не чіпають. І нам добре, і їм не зле. У нас таким чином — жодного провалу, нагороди за це маємо, премії. І ВОНИ теж мають… А тепер доведеться СВОЇМ жертвувати, бо ви їхнього здуру схопили, заміну йому шукати. А де її знайдеш? А там знову якийсь наш дурень, звиняйте, їхнього схопить, а вони у відповідь нашого — і все починай спочатку…
— Дак звідки ж я знав? — розсердився чоловік, який необачно спіймав шпигуна. — Ви хоча б їм таблички на груди чіпляли: «Шпигун. Викривати й ловити суворо заборонено».
— І взагалі, шановний, ліцензія у вас є?
— Я-яка? — чоловік аж похолов.
— А така… на відлов шпигунів.
— Н-немає…
— О, тоді ви ще й браконьєр! І зазнаєте покарання — за відлов шпигунів без ліцензії, та ще й не у встановленому для цього місці.
— То що ж мені тепер робити? — геть розгубився чолов’яга.
— Негайно відпустіть свій улов! Роз’ясніть йому, що ви, мовляв, обізнались. Що ніякий він, мовляв, не шпигун. А ми вас на перший раз прощаємо, ловіть собі й далі карасів — так безпечніше. І взагалі, рибалко, глядіть! Бо вдруге за несанкціонований відлов шпигуна ми вас можемо й до криміналу притягти…
СКЕЛЕТ ЗА РОЯЛЕМ, АБО ПРИВИДИ ПЛАНЕТИ ІКС
Фентезі на одну дію
Дійові особи: два привиди, один ніби чоловічого роду, другий ніби жіночого та Скелет .
Старовинний замок. Велике простора зала. Стирчать напівзруйновані колони. Всюди — уламки дорогих меблів, каміння, шматки тиньку, сміття, все покрите товстим шаром нечіпаного пилу. На підлозі де-де зберігся паркет.
Ліворуч — напіврозбитий рояль, за яким сидить на стільці Скелет, схилившись над клавішами. (Далі читачів із слабкими нервами просимо не читати. Автор застерігає: за можливі наслідки він відповідальності не несе).
З вибитих вікон падає місячне світло, надаючи залі якогось містично-моторошного ореолу. Як і годиться — дванадцять годин ночі. З’являються двоє у білих балахонах з білими обличчями. Очі в обох — мертві.