Царська охота
Шрифт:
Наперед повискакували печерні активісти, пропагандисти й агітатори здорового життя в печері. Сікались до Ога.
— Стій і не задкуй! Кажи: за скільки ти продався?
— Кому? — не второпав Ого.
— А це ти нам сам зараз скажеш.
— І без нього знаємо: ведмедям продався!
— А може, йому наврочено, — завагалися інші.— наслано на нього.
— Авжеж, то його печерні ведмеді, яким він продався, нацьковують… Щоб повиманювати нас з печер і забрати їх собі. Віками тирлувалися в печерах, а тепер… нате вам! У якісь хати йди.
Ого (ще не відчуваючи тривоги):
—
Але хомо сапієнси такий ґвалт здійняли, такий…
— Ого хоче роз’єднати нашу віковічну спільноту!
— По живому ріже наші родинні зв’язки — тоді вже теж специ з демагогії були. — Я в одній хаті, а теща в іншій?
— Тисячі літ кублились мурашником в печері, як батьки наші, діди, а тепер — нарізно? Поодинці в хатах ми згинемо.
— Економічно не виживемо! Мамонти нас перетопчуть!
— Та й взагалі… У світі кращого житла за печери немає і бути не може!
— Геть одноосібницькі хати! Хай живуть наші спільні печери, у яких ми, сидячи, йдемо до нових перемог і звершень!
— Ми проти гнилого ін… індивідуалізму! Ми за здорову зграю в печері! Себто колектив.
Що далі зчинилося! І через тридцять тисяч років згадувати жах.
Найзагрозливіше вигукували ті, які заявляли, що вони — печерний пролетаріат. І що їм, мовляв, крім печер нічого втрачати.
— Волимо жити в печерах! Не треба нам ніяких хат. Одна печера на всіх — так історично склалося. Один мамонт на всіх.
— Несіть сюди вогню!
— Вогню! Пошліть за вогнем!
Новозбудована хата Ога спалахнула як скіпка. А печеряни, похапавши дрюччя та бивні мамонтів розбурханим тлумом з вигуками «Бий його!..», посунули на бідолашного Ога, який на свою біду необачно хотів було поліпшити їм житлові умови.
Взявши ноги на плечі, Ого кинувся навтьоки, а за ним гнався розлючений печерний пролетаріат і горла у сотні горлянок:
— Ніяких індивідуальних хат! Зрештою це… це… націоналізм. Відділятися від інших!
— Даєш печери на віки вічні!
— Жили ми в печерах зграйно, галайстрою і будемо жити! Хто проти печер, той ворог наш! прогресу!
…Таке от лучилося тридцять (чи стільки там насправді?) тисяч років тому, така ось придибенція-приключка вийшла. І нічого не вдієш, братове, людство завжди трудно прощається зі своїми помилками. Тим більше, печерне.
Куди загнали Ога розлючені родаки і де він подівся і яка його подальша доля — невідомо. Печерний пролетаріат його прокляв, яко розкольника і тому історія і не зберегла імені винахідника перших хат. Таким воно було — прощання з печерами. В році… році, дай Бог пам’яті якому… А втім, ви й самі знаєте в якому ми році вибралися зі спільної великої печери. Але ні, ні, та й вигулькують як жаби з мулу агітатори і галасують про розірвані родинні, мовляв, зв’язки, про те, що треба негайно повертатися до спільних печер, бо тільки в них, маючи спільний економічний простір, ми збудуємо квітуче й заможне життя.
І — що диво, — живучи у своїх затишних окремішніх хатах, дехто думає: а чи справді
Клянуть Ога, винахідника людського житла, творця хат.
І досі ладні за ним з дрюччям та з бивнями мамонта наперевіс гнатися. Хоча так йому й треба! Щоб знав, як покращувати житлові умови печерному пролетаріату, який у печерах будує світле завтра!..
ЗАГАДКА ТУРХАН-БЕЯ
Фентезі
На Епсилоні-13 (сузір’я Гончих Псів) традиційно бракувало грошей.
Щоправда, їх можна було заробити і навіть скільки завгодно — будь ласка! — але притичина в іншому: постійно не вистачало готівки і, отже, зароблених грошей на Епсилоні ніхто нікому і ніколи не виплачував. Як і пенсій чи різних там державних підмог, що їх кожна нова влада, змінюючи одна одну швидше, ніж змінюються пори року, охоче й щедро призначала, але виплачувати не могла. Бо де взяти гроші, коли їх вочевидь немає? Це була загадка сфінкса. Тож епсилонці трималися на бартері (хто, наприклад, працював на заводі сантехнічних виробів, отримував замість зарплати унітази, хто на військовому заводі — гранати, а хто й гаубиці) — так якось і жили.
Найсвітліші голови Епсилону так і сяк мізкували над цим лихом, у тім числі й сам міністр фінансів Турхан-Бей, який не знав, чим виплачувати заробітну платню не лише в межах країни, а й навіть у своєму відомстві.
Скільки б так тривало — невідомо, якби на посаду Царя-батюшки (оскільки на Епсилоні вже давно демократія, то Царя-батюшку на кожні чотири роки обирають всезагальним таємним голосуванням) не став претендувати в числі видатних демократів сам Турхан-Бей… Так, так всемогутній міністр фінансів, у відомстві якого все було, — або майже все, — крім однієї дрібнички — самих фінансів.
Успішно заваливши міністерство фінансів, Турхан-Бей вирішив утнути той фокус у вседержавних масштабах. І твердо та врочисто пообіцяв: якщо, мовляв, народ обере його своїм Царем-батюшкою, то він скаже народові, де взяти гроші. (Чому він цього не сказав, будучи на чолі фінансового відомства, ніхто з епсилонців не додумався запитати, бо всі повірили претендентові на найвищий у державі пост. Тим більше, він заявив, що на посту міністра йому не давали такої можливості, тобто підказати рідному епсилонському народові, де йому, не маючи грошей, діставати ті гроші, але ось на посту Царя-батюшки він це неодмінно зробить, і тоді вже на Епсилоні точно настане ера благоденства).
Противників ери благоденства на Епсилоні, як і слід було чекати, не виявилось. Турхан-Бея одноголосно обрали Царем-батюшкою на найближчі чотири роки… Ну й заходився Турхан-Бей працювати в демократичному Епсилоні. Царює та й царює, а всі чекають та й чекають, коли ж нарешті настане обіцяна ера благоденства. А вона все не наставала і не наставала, а все тому, що Турхан-Бей був надто зайнятий царюванням і на все інше у нього вже просто не вистачало часу. Зрештою, терпець урвався, почалися мітинги, демонстрації під гаслами: «Царя-батюшку у відставку!» і таке інше. Демократія ж бо…