Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Тітка посунула до неї, схожа на примару в своїй чорній сукні з розстебнутим ліфом, нечутно ступаючи у своїх капцях, і Сюзен відштовхнула її від себе. Від страху й огиди штовхнула що стало сили. Корделія вдарилася спиною об стіну біля вікна, заплетеного павутинням.
— Сама проси пробачення, — відрізала Сюзен. — За те, що так розмовляєш із його дочкою тут, у його кабінеті. — Вона навмисне перевела погляд на полицю з книгами, а потім на тітку. Занепокоєно-стурбований вираз, що з’явився на обличчі Корделії, свідчив про все, що вона хотіла чи мала знати. Сюзен не вірила, що вона була причетна до вбивства брата, але щось вона вочевидь знала. Щось їй було відомо.
— Ти віроломна сучка, — прошепотіла Корделія.
— Ні, я нікого не зраджувала.
І, вимовивши це, відчула, як величезний тягар звалився з її плечей. Так, вона нікого не зраджувала. Біля дверей кабінету Сюзен озирнулася на тітку.
— Останню ніч я спала вдома, — сказала вона. — Навіть чути не хочу твоїх звинувачень. І бачити тебе не хочу таку, якою ти стала. Це крає мені серце і вбиває ту любов, яку я відчувала до тебе змалечку, коли ти намагалася замінити мені маму.
Корделія прикрила обличчя руками, наче їй було боляче дивитися на Сюзен.
— Тоді йди звідси! — заверещала вона. — Забирайся до Будинку-на-набережній чи туди, де ти валяєшся з тим хлопцем! І якщо я більше ніколи в житті не побачу твоєї шльондрячої пики, то вважатиму, що життя вдалося!
Сюзен вивела Пілона зі стайні. Проте на подвір’ї так розридалася, що їй було несила вилізти в сідло. Втім, усвідомлення того, що вона відчуває в душі не лише смуток, але й полегшення, допомогло їй зібратися з силами. Виїхавши наХай-стрит і пустивши Пілона в галоп, вона навіть не озирнулася.
О темній ранковій порі, коли ще навіть не благословлялося на світ, Олів Торін крадькома вийшла з кімнати, де тепер спала сама, і рушила до спальні, яку впродовж сорока років ділила зі своїм чоловіком. Долівка під босими ногами була крижаною. Подолавши весь шлях до ліжка, Олів тремтіла від холоду… але не тільки. У ліжку хропів її худющий чоловік у нічному ковпаку. Коли вона лягла поряд із ним, він перевернувся на другий бік (суглоби в колінах і спині відчутно хруснули), і вона притислася до його спини та міцно обійняла. Не від пристрасті, а від бажання взяти собі часточку його тепла. Його груди (пласкі, але вона знала їх так само добре, як і свої власні) здіймалися й опадали під її руками, і вона почала помалу заспокоюватися. Він поворухнувся, і Олів подумала, що він може зараз прокинутися і побачити її в своєму ліжку — вперше за бозна-скільки часу.
«Так, — подумала вона. — Прокинься». Сама вона не наважувалася його розбудити. Її сміливості вистачило лише на те, аби прийти сюди, прокрастися в темряві, пробудившись від одного з найкошмарніших снів за все її життя. Але якби він прокинувся, вона б сприйняла це як знак і розповіла йому, що бачила уві сні велетенського птаха, жорстокого Руха з золотистими очима, що пролітав над баронією, а з його крил стікала кров.
«Там, куди падала його тінь, була кров, — розповіла б Олів чоловікові, — а тінь його падала скрізь. Баронія потопала в крові, від Гембрі до Петлі. А вітер доніс до моїх ніздрів запах великого багаття. Я побігла до тебе, але ти сидів мертвий у своєму кабінеті біля каміна. Хтось виколов тобі очі і поклав на коліна череп».
Але замість прокинутися він уві сні взяв її за руку, як робив це раніше, до того, як почав задивлятися на молоденьких дівчат — навіть служниць, — і Олів вирішила, що вона просто тихо полежить коло нього, не забираючи руки. Нехай усе бодай на мить стане, як у старі добрі часи, коли між ними двома панували мир і злагода.
Вона задрімала. А коли прокинулася, надворі вже розвиднілося. Він відпустив її руку, взагалі перекотився од неї на інший бік ліжка. Він не надто зрадіє, якщо, прокинувшись, побачить її, вирішила Олів, та й переляк від нічного кошмару вже минувся. Вона відгорнула ковдру, поставила ноги на підлогу, а тоді ще раз озирнулася на нього. Його нічний ковпак перекособочився. Вона поправила його, погладила рукою тканину і кістляве чоло під нею. Він знову поворухнувся. Олів почекала, поки він затихне, а тоді підвелася і непомітно, як привид, повернулася до своєї спальні.
Намети-атракціони в «Зеленому серці» відкрилися за два дні до Ярмарку Жнив, і до них потяглися перші відвідувачі — випробувати своє щастя на колесі, жбурлянні пляшок і кошику з кільцем. Ще там був поїзд, запряжений конячкою-поні, — візок, що возив радісних дітлахів вузькими рейками у вигляді вісімки.
(«Поні звали Чарлі?» — поцікавився у Роланда Едді Дін.
«Навряд, — відповів Роланд. — У Високій Мові є одне неприємне слово, схоже на це ім’я».
«Яке слово?» — спитав Джейк.
«Слово, що означає смерть», — відповів стрілець.)
Якийсь час Рой Діпейп спостерігав, як поні насилу тягне візок, описуючи вісімку, і з ностальгією згадав, як сам у дитинстві катався на такому візку. Звісно, більшу частину дитинства у нього вкрали.
Надивившись донесхочу, Діпейп неквапом рушив до офісу шерифа і зайшов усередину. Герк Ейвері, Дейв і Френк Клайпол займалися чищенням дивного пістрявого арсеналу зброї різних гатунків. Ейвері привітався з Діпейпом кивком і повернувся до свого заняття. Щось у його вигляді здалося Діпейпові дивним, і через декілька секунд він збагнув, що саме. Шериф нічого не їв. Уперше, відколи Діпейп приїхав до Гембрі, шериф не пхав собі до рота їдла, загрібаючи з тарілки, яка завжди була під рукою.
— Всі готові до завтрашнього дня? — спитав Діпейп.
Ейвері зиркнув на нього: напівроздратовано, напівглузливо.
— Що це, в біса, за питання?
— Питання, з яким мене прислав сюди Джонас, — відрубав Діпейп, і шерифова посмішка трохи зблякла.
— Еге ж, ми готові, — Ейвері провів м’ясистою рукою над зброєю. — Що, не бачиш?
Діпейп міг би процитувати стару приказку «не спробуєш — не дізнаєшся», але хіба в цьому був сенс? Діло мало вигоріти, лише якщо хлопці ні про що не здогадуються (як вважав Джонас). Але якщо їх не надурили, то хлопці виріжуть Геркові Ейвері його товстий зад і згодують росомахам. Хоча Роєві Діпейпу було до цього байдуже.
— Ще Джонас звелів нагадати, що бути треба рано.
— Еге-еге, ми будемо там рано, — погодився Ейвері. — Ці двоє і ще шестеро. З нами попросився Френ Ленґіл, а в нього є автомат. — Останнє слово Ейвері вимовив з такою гордістю, неначе зброя була не у Ленґіла, а в нього самого. І хитро зиркнув на Діпейпа: — А ти, трунорукий? Хочеш з нами? Раз — і ти помічник шерифа.
— У мене є інші справи. У Рейнолдза теж, — всміхнувся Діпейп. — У нас у всіх повно роботи, шерифе, адже на носі Жнива.