Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Поки вони не наблизилися до Смуги К, шериф Ейвері справляв враження командира їхнього загону. Але недовго. Неподалік бараків командування взяв на себе Френ Ленґіл. Через плече в нього був перекинутий автомат, а постава, коли він сидів у сідлі, була прямою, як колись у двадцять років. Ейвері, вочевидь знервований і задиханий, сприйняв це радше з полегшенням, ніж з образою.
— Ви розташуєтеся так, як мені сказали, бо це гарний план, і я проти нього нічого не маю, — сказав Ленґіл, звертаючись до свого загону. У пітьмі їхні обличчя здавалися розмитими білими плямами. — Від себе додам лише одне. Хоч нам це й не потрібно, але краще взяти їх живими. Треба віддати їх на суд баронії, посполитих, нехай вони їх розтерзають. Тож скажу так: якщо буде вагома причина стріляти — стріляйте. Але тому, хто стрілятиме без причини, я відірву голову. Затямили?
Відповіді не було. Схоже, всі зрозуміли.
— Гаразд, — сказав Ленґіл із кам’яним обличчям. — Даю вам хвилину перевірити, чи ваша збруя не бряжчатиме, а тоді виступаємо. І з цієї хвилини щоб анічичирк.
Того ранку Роланд, Катберт і Алан вийшли з барака о чверть на шосту і стали поряд на ґанку. Алан допивав каву, Катберт позіхав і потягувався, Роланд застібав сорочку, дивлячись на південний схід, у бік Поганої Трави. Але думав він не про засідки, а про Сюзен. Про її сльози. «Скупе старе ка, як я його ненавиджу», — сказала вона.
Його інстинкт мовчав. Аланів хист, завдяки якому він відчув Джонаса того дня, коли той убив голубів, теж ні пари з вуст. Що ж до Катберта…
— Ще один день тиші! — вигукнув цей достойний молодий чоловік у світанкове небо. — Ще один день краси! День мовчанки, порушуваної хіба що зітханням закоханого і цокотом кінських копит!
— Ще один день твою маячню слухати, — сказав Алан. — Ходімо.
Вони пішли через подвір’я, не відчуваючи, що за ними стежать вісім пар очей. Зайшли до стайні повз двох чоловіків, що причаїлися там — один за старезним плугом, другий за недолугою копицею сіна. Обидва тримали напоготові зброю.
Лише Вітер відчув щось недобре. Вдарив копитом, закотив очі, і коли Роланд виводив його зі стійла, спробував опиратися.
— Що таке, хлопчику? — він роззирнувся. — Мабуть, павуки. Він їх ненавидить.
Надворі Ленґіл підвівся і махнув обома руками вперед. Чоловіки нечутно підійшли до входу в стайню. Дейв Голліс на даху стояв зі зброєю в руці. Монокль він сховав до нагрудної кишені, щоб він не видав господаря небажаним блиском скла.
Катберт вивів свого коня зі стайні. За ним рушив Алан. Останнім був Роланд — він змагався зі своїм норовистим жеребцем, що ніяк не хотів виходити і ставав на диби.
— Дивіться, — весело сказав Катберт, досі не усвідомлюючи, що за спинами в нього та його друзів стоять озброєні чоловіки. Він показував на північ. — Хмара, схожа на ведмедя! Це добра прикмета…
— Ані руш, шмаркачі, — сказав Френ Ленґіл. — Навіть ногою не ворушіть.
Проте Алан таки почав розвертатися — радше від збентеження, ніж умисне, — і одразу ж пролунало багатоголосе клацання, неначе безліч сухих галузок тріснуло в одну мить. Звук зведених курків пістолів і мушкетів.
— Ні, Алане! — сказав Роланд. — Не ворушися! Ні! — Відчай підступав до горла, мов отрута, сльози люті щипали очі… але він стояв нерухомо. Катберт і Алан теж мали так стояти. Інакше їх уб’ють. — Не ворушіться! — гукнув він знову. — Стійте на місцях!
— Мудрий хлопець, — голос Ленґіла тепер лунав ближче і супроводжувався звуком кроків. — Руки за спину.
Роланда обступили дві тіні, видовжені першим світлом світанку. Судячи з того, що тінь ліворуч мала суттєве заокруглення, що виступало вперед, він здогадався, що вона належить шерифові Ейвері. І навряд чи шериф хотів запропонувати їм білого чаю. Друга тінь, швидше за все, була Ленґілова.
— Швидше, Деаборне, чи як тебе там. Руки за спину. Твої друзі під прицілом, і якщо ми візьмемо живими не трьох, а лише двох, то життя все одно триватиме.
«Не хочуть ризикувати», — подумав Роланд і одразу ж відчув приплив не зрозумілої за тих обставин гордості. Проте разом з нею прийшла якась ненормальна цікавість. Хоч і гірка, дуже гірка.
— Роланде! — в голосі Катберта звучала невимовна мука. — Роланде, не треба!
Але вибору не було. Роланд заклав руки за спину. Вітер з докором заіржав, наче повідомляючи, що не чекав від господаря такого непристойного вчинку, і відійшов убік, до ганку.
— Зараз ти відчуєш прохолоду металу, — сказав Ленґіл. — Esposas. [31]
31
Esposas — наручники ( ісп.).
Два холодні круги оповили Роландові зап’ястки. Клацнувши, наручники міцно зімкнулися.
— Гаразд, — сказав інший голос. — Тепер ти, синку.
— Не дочекаєтеся! — голос Катберта тремтів на межі істерики.
Пролунав звук удару і притлумлений крик болю. Озирнувшись, Роланд побачив, що Алан опустився на одне коліно, притискаючи долоню до чола. З рани на голові цебеніла кров.
— Хочеш, щоб я йому ще раз врізав? — спитав Джейк Байт. Він тримав у руці старий пістоль руків’ям уперед. — Я можу. О такій ранній порі моя рука ще дуже слухняна.
— Ні! — смикнувся Катберт. За його спиною вишикувалися троє чоловіків, нетерпляче й жадібно чекаючи продовження.
— Тоді будь хорошим хлопчиком і заведи руки за спину.
Ледве стримуючи сльози, Катберт підкорився. Помічник Бріджер надів на нього esposas. Двоє інших рвучко поставили Алана на ноги. Він похитнувся, а тоді, коли на нього надягали наручники, випростався. Зустрівшись із Роландом поглядом, Алан навіть спробував усміхнутися. В певному сенсі то була найгірша мить того жахливого ранку засідки. Роланд кивнув у відповідь, а подумки заприсягнувся: більше ніколи в житті він не дозволить заскочити себе зненацька.
Замість краватки на шиї в Ленґіла того ранку була хустка, проте Роланд здогадувався, що на ньому досі той самий піджак, що й був на учті в мера багато тижнів тому. Поряд із Ленґілом сопів від збудження, тривоги і пихи шериф Ейвері.
— Хлопці, — сказав шериф. — Вас заарештовано за порушення законів баронії, зраду і вбивство.
— А кого ми вбили? — спокійно поцікавився Алан, і хтось із загону озброєних чоловіків реготнув: шоковано чи цинічно, Роланд не зміг розібрати.
— Мера та його канцлера, і вам це добре відомо, — відповів Ейвері. — А тепер…