Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Зброю геть, — наказав Джонас.
— Але ж… — збентежився Рейнолдз.
— Вони думали, що ти хочеш вколошкати стару Рею, — захихотіла відьма. — Добре, що ти тут за головного, а не вони, Джонасе… може, тобі відомо те, чого не знають вони.
Так, йому було дещо відомо. Він знав, яку небезпеку чаїть у собі гладенька скляна річ, що її він тримав у руках. Забажай кристал — і Джонасова душа опинилася б у його безроздільному володінні. І за місяць він перетворився б на таку саму жалюгідну істоту, як і ця відьма: кістляву, вкриту виразками і надто одержиму, щоб усвідомлювати це чи звертати увагу.
— Я сказав, геть зброю! — закричав він.
Перезирнувшись,
— Для цієї штуки був мішок, — сказав Джонас. — Мішок на зав’язці, лежав у коробці. Принеси його.
— Еге ж, — відповіла Рея, неприємно всміхаючись. — Але він не завадить кулі забрати твою душу, якщо вона цього захоче. Не думай, що перехитруєш її. — Вона скинула оком на інших двох, і її погляд спинився на Рейнолдзі. — У моєму сараї є візок і пара сірих козлів. — Вона зверталася до Рейнолдза, але не зводила очей з кристала… і Джонас відчув, що і йому самому нестерпно хочеться в нього зазирнути.
— Не тобі мене вчити, — огризнувся Рейнолдз.
— Їй ні, а от мені можна, — Джонас зиркнув на кристал, водночас боячись і жадаючи побачити в глибині рожеву іскру життя. Нічого. Холодний і темний. Він змусив себе перевести погляд на Рейнолдза. — Іди по візок.
Дзижчання мух Рейнолдз почув ще на порозі перекособочених дверей хліва, і одразу збагнув, що Реїні козли більше ніколи не возитимуть жодних візків. Вони лежали в своєму стійлі, розпухлі й мертві, задерши догори ноги. В очах кишіла черва. Сказати точно, коли Рея востаннє їх годувала і напувала, було неможливо, але, судячи зі смороду, Рейнолдз припустив, що аж ніяк не менше тижня тому.
«Її надто цікавило те, що показувала скляна куля, а на решту було начхати, — подумав він. — І нащо їй та дохла змія на шиї?»
— Навіть знати не хочу, — пробурмотів він, затуляючи носа нашийною хусткою. Єдине, чого він прагнув насправді, — якнайшвидше забратися звідти.
Він помітив візок, пофарбований начорно, з золотими кабалістичними знаками на боках. Він нагадав Рейнолдзові візок із трупарні чи поховальні дроги. Ухопившись за ручки, він вивіз цей засіб пересування з сараю так швидко, як тільки міг. Решту міг зробити Діпейп. Причепити візок до коня і відтягти смердючу тушку старої відьми… куди? Хтозна. Може, Елдред знає.
Хитаючись, Рея вийшла з хатини. В руках у неї був мішок на шворці, в якому мисливці доправили їй кристал. Але зупинилася, нашорошила вуха, дослухаючись, коли Рейнолдз поставив своє питання.
Джонас замислився, а тоді відповів:
— Для початку до Будинку-на-набережній. Атож, до завтрашнього вечора нехай і вона, і ця скляна дрібниця побудуть там.
— Я ніколи там не була, — сказала Рея, підходячи до них. Опинившись біля Джонасового коня, котрий знову шарахнувся від неї, вона розв’язала мішечок. Після секундного вагання Джонас опустив кулю всередину. Вона випнулася внизу, і мішок набув форми сльози.
Рея підступно посміхнулася.
— Може, Торіна побачимо. Я йому щось покажу в іграшці Доброго Чоловіка, еге ж, його це дуже зацікавить.
— Навіть якщо ти й зустрінеш його, — сказав Джонас, спускаючись з коня, щоб допомогти запрягти Діпейпового коня у візок, — то лише в такому місці, де не потрібна жодна магія, щоб бачити на віддалі.
Вона ошелешено подивилась на нього. А тоді на її обличчя поволі повернулася хитра посмішка.
— Либонь, наш мер потрапив у халепу!
— Можливо, — погодився Джонас.
Вона загиготіла, а тоді заквоктала
Розділ VIII
ПОПІЛ
Паніка надзвичайно заразна, особливо в ситуаціях, коли нічого не відомо і довкола тебе вирують події. Сюзен покотилася вниз масним схилом паніки, щойно побачила старого mozoМіґеля. Він стояв посеред подвір’я Будинку-на-набережній, притискаючи до грудей мітлу, і з нещасним виглядом дивився на вершників, що мчали повз нього. Сомбреро хилиталося на мотузку в нього на спині. Сюзен охопив жах, коли вона побачила, що Міґель, зазвичай чистий, охайний і підтягнутий, надягнув свою накидку навиворіт. По його щоках текли сльози. Він повертався, як флюгер, намагаючись привітатися з вершниками, яких упізнав, і Сюзен мимохіть згадала малюка, якого бачила перед платформою сцени, що насувалася просто на нього. Той так само чеберяв ніжками, але його вчасно встиг забрати батько. А хто забере Мігеля?
Вона кинулася до нього, і повз неї галопом промчав якийсь ковбой верхи на очманілому чалому в яблуках, так близько, що шпорою зачепив її ногу, а кінський хвіст шмагнув її по руці. Сюзен нервово захихотіла. Хвилювалася за Міґеля, а сама ледь не втрапила під копита! Смішно!
Вона роззирнулася на два боки, зробила крок уперед і знову відсахнулася, коли з-за рогу вилетів, нахилившись на два колеса, навантажений віз. Яким був його вантаж, вона не бачила — добро накрили брезентом, — але помітила, як, стискаючи мітлу, рушив йому назустріч Міґель. Сюзен знову подумала про дитину перед пересувною платформою і викрикнула якесь застереження. Останньої миті Міґель відскочив, і віз прокотив повз нього, перетнув подвір’я і зник у арці.
Міґель впустив мітлу, взявся обома долонями за щоки, впав на коліна і голосно заголосив молитву. Якусь частку секунди Сюзен ще на нього дивилася, а тоді притьмом побігла до стайні, більше не дбаючи про те, щоб триматися ближче до стіни будинку. Вона підчепила хворобу, яка до обіду мала охопити все містечко Гембрі. І хоча їй вдалося доволі швидко осідлати Пілона (за інших обставин коло неї вже крутилося б кілька молодих конюхів, змагаючись за те, хто допоможе вродливій сей сісти на коня), вона втратила будь-яку здатність тверезо мислити і могла лише пришпорити переляканого коня лівою п’ятою та помчати геть зі стайні.
Проїжджаючи повз Міґеля, котрий, звівши руки до ясного неба, досі молився, вона вже не помічала його так само, як перед тим — решта вершників.
Опинившись на Хай-стрит, вона повернула ліворуч. Підганяла коня ногами в чоботах без шпор, хоча великий жеребець і так уже мало не нісся над землею. Думки, питання, можливі плани дій… не вирували в її голові. Її голова була порожня. Сюзен ледь помічала людей, що тупцяли на вулиці, дозволяла Пілону самому прокладати собі шлях. Єдине, що вона усвідомлювала на той час, — його ім’я. Роланд, Роланд, Роланд! — криком дзвеніло в неї в голові. Усе перевернулося догори дригом. Хоробрий маленький ка-тет, який вони склали тієї ночі на цвинтарі, розпався. Троє його членів потрапили до в’язниці, й жити їм залишалося недовго (якщо взагалі вони були досі живі), а остання нетямилася від переляку й кидалася на всі боки, як пташка в коморі.