Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Зробимо все можливе, так? — спитала вона в нього.
— Еге ж, Сюзен, дочко Пата. Зробимо все для своїх друзів. Усе, що в наших силах.
— Так. Тепер слухай, Шимі. Слухай уважно.
Вона почала говорити, і Шимі нашорошив вуха.
Через двадцять хвилин, коли над містом, наче вагітна жінка, що піднімається крутим схилом, заледве зіп’явся на небо розпухлий помаранчевий місяць, самотній пастух вів мула по Гіл-стрит у бік офісу шерифа. Цей кінець Гіл-стрит потопав у чорній пітьмі. Трохи світла падало з вікон «Зеленого серця», проте навіть парк, у якому о цій порі року й дня завжди людно й світло, був майже безлюдним. Ледве не всі ятки позачинялися, а з тих, що були відчинені, лише у віщуна сяк-так ішли справи. Тієї ночі всім пророкували недобру долю — втім, як завжди.
Пастух був одягнений у важку накидку, під якою можна було легко приховати жіночі груди, якщо вони в нього були. Якби в нього також було жіноче обличчя, то теж не біда — все приховувало велике сомбреро з плямами поту з внутрішнього боку. З-під широких крис цього капелюха долинав голос, що наспівував «Безжурне кохання».
Маленьке сідло мула ховалося під чимось великим, що було до нього прив’язане, — можливо, пакунком з одягом, хоча в пітьмі годі було розібрати, що то таке. Найдивнішим було те, що на кшталт амулета теліпалося в мула на шиї. Два сомбреро і капелюх загонича.
Підійшовши до офісу шерифа, пастух припинив співати. Якби не промінчик тьмяного світла, що просочувався крізь вікно, будівля здавалася б порожньою. У кріслі-гойдалці, що стояло на ганку, лежало кумедне опудало в гаптованій камізельці Герка Ейвері, з бляшаною зіркою на грудях. Вартових не було. Взагалі не було жодних ознак того, що всередині під замком сидять найнебезпечніші злочинці баронії. Зсередини до вух пастуха долинало бренькання на гітарі.
Але його заглушила негучна тріскотнява феєрверків. Озирнувшись через плече, пастух побачив обриси фігури, що бовваніла в пітьмі. Фігура помахала рукою. Пастух кивнув, відповів помахом, а тоді прив’язав мула до конов’язі — тієї самої, до якої Роланд і його друзі прив’язували коней, коли ходили знайомитися з шерифом. Влітку, дуже давно.
Двері відчинилися (ніхто не подбав про те, щоб їх замкнути), коли Дейв Голліс у двотисячний раз намагався зіграти вступ до пісні «Капітан Мілз, покидьку». Навпроти нього, склавши руки на своєму великому череві й відкинувшись на спинку стільця, сидів шериф Ейвері. В кімнаті сяяло рівне помаранчеве світло лампи.
— Ще кілька таких акордів, помічнику Дейве, і екзекуції не буде, — сказав Катберт Олґуд. Він стояв біля дверей своєї камери, тримаючись руками за ґрати. — Бо ми покінчимо життя самогубством. На знак самозахисту.
— Стули пельку, шмаркачу, — порадив шериф. Він клював носом після ситної вечері, мріючи про те, як розповідатиме братові (і його гарненькій дружині), що жили в сусідній баронії, про цей героїчний день. Він буде скромним, але все одно дасть їм зрозуміти, хто відіграв одну з вирішальних ролей. Якби не він, ці троє молодих покидьків могли…
— Тільки не співай, — попрохав Катберт Дейва. — Якщо пообіцяєш не співати, я зізнаюся в чому завгодно, навіть в убивстві самого короля Артура.
Ліворуч від Берта, схрестивши ноги на ліжку, сидів Алан. Роланд лежав, підклавши руки під голову і втупившись у стелю. Проте щойно клацнула засувка дверей, він сів. Наче чекав цього.
— Це, мабуть, Бріджер, — помічник Дейв радо відставив гітару вбік. Йому не терпілося якнайшвидше піти звідти. Насмішки Гіта діймали його до печінок. Як і те, що він здатен був жартувати, незважаючи на завтрашню страту.
— Я думаю, це швидше один із них, — сказав шериф Ейвері, маючи на увазі Великих мисливців за трунами.
Та виявилося, що всі вони не мали рації. То був ковбой, щільно загорнутий в накидку, що вочевидь була йому завелика (краї волочилися підлогою, коли він важко переступив поріг і зачинив за собою двері), і в капелюсі, насунутому на очі. Герк Ейвері подумав, що в чиїйсь уяві це могло би бути опудало ковбоя.
— Агов, незнайомче! — сказав він, розпливаючись в усмішці… адже це напевно був чийсь жарт, а Герк Ейвері полюбляв жарти. Особливо після чотирьох відбивних і гори товченої картоплі на вечерю. — Привіт! Які справи привели тебе…
Руку, що не зачиняла двері, ковбой тримав під накидкою. А коли дістав її, то всі побачили, що вона незграбно стискає в пальцях знайомий усім трьом в’язням револьвер. Усмішка поволі сповзла з обличчя Ейвері. Пальці, сплетені на череві, розтислися. Закинуті на стіл ноги опустилися на підлогу.
— Спокійно, хлопче, — повільно проговорив він. — Побалакаймо.
— Зніми зі стіни ключі та відімкни камери, — неприродно хрипким голосом сказав ковбой. Надворі знову затріскотіли феєрверки — довгою сухою чергою, хоча ніхто, крім Роланда, цього не помітив.
— Я не можу цього зробити, — сказав Ейвері, висуваючи нижню шухляду письмового стола ногою. У ній із того самого ранку лежало кілька револьверів. — Я не знаю, чи та штука в тебе заряджена, але сумніваюся, що такий ковбой, як ти…
Незнайомець наставив цівку револьвера на стіл і натис на гачок. У маленькій кімнаті звук пострілу пролунав, як вибух бомби, проте Роланд сподівався, що ззовні, за зачиненими дверима і під акомпанемент феєрверків, ніхто не розбере, що то було насправді. Лише феєрверк, не великий і не маленький.
«Розумниця дівчинка, — подумав він. — Ох, розумниця. Але будь обережна. Заради богів, Сью, будь обережна».
Троє хлопців тепер стояли біля дверей своїх камер, широко розплющивши очі й стиснувши губи.
Куля втрапила у куток шерифового бюро і вибила суттєвий шмат. Ейвері пронизливо скрикнув, відкинувся на спинку стільця і впав на підлогу. Ногою він зачепився за ручку шухляди і, падаючи, висмикнув шухляду зі столу. Звідти на підлогу посипалися три старовинних мушкети.
— Сюзен, стережися! — крикнув Катберт, а тоді: — Дейве, ні!
Наприкінці життя саме обов’язок, а не страх перед Великими мисливцями за трунами, змусив Дейва Голліса діяти. Він сподівався посісти місце шерифа, коли Ейвері піде на пенсію (і, як він часом казав своїй дружині Джуді, був би таким крутим шерифом, яким Товстун навіть мріяти не міг стати). Дейв забув, що в нього були серйозні сумніви щодо того, чи справді хлопці вчинили той злочин, у якому їх звинуватили, а також чому їх схопили саме таким способом. Все, про що він думав тієї миті, — не дозволити звільнити злочинців, в’язнів баронії.