Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— А як же коні на Крутоярі?
— До дідька тих довбаних коней! — На Ситґо пролунав іще один вибух, і знову у небо злетіла вогненна куля. Джонас не бачив темної хмари диму, що, напевно, знялася разом з вогнем, і запаху нафти не відчував. Східний вітер відносив їх подалі від містечка.
— Але…
— Виконуй наказ. — Тепер Джонас чітко розрізняв свої пріоритети в порядку першорядності. Коні посідали одне з останніх місць. Знайти коней Фарсон міг будь-де. Цистерни біля Скелі Вішальників були важливіші за коней, адже джерела нафти більше не було. Без цистерн Великі мисливці за трунами могли забути про те, щоб повернутися додому.
Втім, найважливішою була частка чародійської веселки, що належала Фарсону. Вона єдина була незамінною. Треба якнайшвидше передати кулю в руки Латіґо, щоб позбутися провини, якщо вона раптом розіб’ється.
— До роботи, — наказав він Рейноддзові. — Діпейп поїде слідом з людьми Ленґіла. Ти зі мною. Ворушися.
— А я? — спитала Корал.
Він простягнув руки і наблизив її до себе.
— Я не забуду про тебе, крихітко.
Корал кивнула і потягнулася до його прутня, забувши про присутність Клая Рейнолдза, який лупав на них круглими очима.
— Еге ж, — сказала вона. — І я тебе не забуду.
Коли вони тікали з Ситго, у вухах стояв дзвін. Їхній одяг трохи присмалило, але самі вони опіків не отримали. Шимі сидів за спиною в Катберта, а Капризний на довгому поводі трюхикав позаду.
Сюзен придумала, куди їм поїхати. Рішення було абсолютно очевидним, як і більшість рішень… коли вони спадають комусь на думку. Тож, незадовго до того, як ніч перед Жнивами поступилася ранку, вони вп’ятьох прибули до хижки в Поганій Траві, де кілька разів зустрічалися Сюзен і Роланд.
Розгорнувши ковдри, Катберт і Алан посідали на них, щоб роздивитися револьвери, які взяли в офісі шерифа. Там само знайшли й Бертову рогатку.
— Ці великого калібру, — Алан зазирнув у відкритий циліндр. — Роланде, я думаю, ми зможемо їх використати, якщо не буде проблем з віддачею.
— Хотів би я мати автомат того ранчовласника, — задумливо сказав Катберт.
— Ти ж у курсі, що Корт казав про таку зброю? — спитав Роланд, і Катберт розреготався. А разом з ним і Алан.
— Хто такий Корт? — поцікавилася Сюзен.
— Міцний горішок, до якого Елдредові Джонасу як до неба пішки, — відповів Алан. — Він був нашим учителем.
Роланд запропонував одну-дві години поспати — наступний день обіцяв бути важким. Припускати, що він міг стати для них останнім, якось не хотілося.
— Алане, ти слухаєш?
Алан чудово розумів, що Роланд запитує не про його вуха і не має на увазі, що він відвернувся, тож кивнув.
— Що-небудь чуєш?
— Поки що ні.
— Слухай далі.
— Я намагатимусь… але обіцяти нічого не можу. Дар хисткий, ти ж знаєш.
— Роби все, що зможеш.
Шимі обережно розстелив ковдру біля свого найкращого друга в кутку.
— Він Роланд… а він Алан… а ти хто, добрий Артуре Гіте? Хто ти насправді?
— Я Катберт, — сказав той, простягаючи руку. — Катберт Олґуд. Вітаю, вітаю і ще раз вітаю.
Шимі потис простягнуту руку і захихотів. Його сміх був таким веселим і несподіваним, що заусміхалися всі. Від усмішки Роланду стало трохи боляче. Він подумав, що його обличчя, либонь, добряче обпечене, адже він був так близько біля вишок, що вибухали.
— Кат-берт, — сказав Шимі. — Таке кумедне ім’я. Не дивно, що ти й сам такий веселий. Кат-берт, о ха-ха-ха, оце так!
Усміхнувшись, Катберт кивнув.
— Роланде, якщо він нам більше не потрібен, можна, я його вб’ю?
— Може, все-таки не треба? — Роланд повернувся до Сюзен, і його усмішка зійшла нанівець. — Сью, прогуляєшся зі мною? Нам треба поговорити.
Вона підвела погляд, намагаючись прочитати на обличчі його думки.
— Гаразд, — і простягнула руку. Роланд узяв її, і разом вони вийшли надвір, у сяйво місяця. І в душу Сюзен почав закрадатися страх.
Вони мовчки ступали по пахучій траві, яку так полюбляли корови й коні, хоча від неї їхні животи розпухали і тварини гинули. Трава була висока, на кілька футів вища, ніж сам Роланд, і досі зелена, ніби влітку. Часом діти забрідали далеко у Погану Траву і, не в змозі знайти вихід, так і помирали там. Але Сюзен ніколи не боялася бути там з Роландом, навіть якщо не бачила небесних орієнтирів, якими могла б керуватися. Він безпомилково орієнтувався в просторі.
— Сью, ти не послухалася мене з револьверами, — нарешті сказав Роланд.
Всміхаючись, вона поглянула на нього, здивована й трохи сердита.
— Ти хотів залишитися в камері? Разом з друзями?
— Ні, авжеж, ні. Ти така хоробра! — Він пригорнув її до себе і поцілував. Поцілунок був довгим, і коли він нарешті відірвався від її уст, обоє важко дихали. Він узяв її за руки і зазирнув у вічі. — Але цього разу ти маєш підкорятися мені.
Вона невідривно дивилася на нього. Мовчала.
— Ти знаєш, — сказав він. — Ти знаєш, що я тобі зараз скажу.
— Так, мабуть.
— Тоді скажи сама. Краще ти це скажеш, ніж я.
— Я маю залишитися в хатині, коли ви поїдете. Ми з Шимі маємо залишитися.
Він кивнув.
— Ти послухаєшся?
Сюзен згадала, яким чужим здавався їй Роландів револьвер, коли вона тримала його під накидкою. Як округлилися очі Дейва, коли куля, яку вона випустила в його груди, змусила його заточитися назад і як куля тільки підпалила їй одяг, коли вона вперше стріляла в шерифа Ейвері, хоча він був просто перед нею. У них не було для неї зайвого револьвера (крім хіба що одного з Роландових), та вона й не зуміла б ним до ладу скористатися… а до того ж, не хотіла. За таких обставин краще було справді лишатися з Шимі в хатині.