Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Аби ж то так і сталося…
…але він чомусь почав у цьому сумніватися.
Ренфру їхав поряд із Клаєм. Джонас пустив коня між ними. Страшенно боліла хвора нога. Ще один недобрий знак.
— А де Ленґіл? — спитав він у Ренфру.
— Збиває загін, — відказав Ренфру. — За Френа Ленґіла не турбуйся. Буде тридцятеро людей.
— Тридцять! Чума на ваші голови, я ж казав, що треба сорок! Щонайменше сорок!
Ренфру змірив його поглядом світлих очей, а тоді поморщився від пориву холодного вітру
— Ти так сильно боїшся цих трьох пуцьвірінків, Джонасе?
— Я боюся за нас обох, бо ти надто дурний, щоб розуміти, хто вони такі й на що здатні, — він і собі підняв хустку, а тоді змусив свій голос звучати розсудливіше. Ці селюки ще були йому потрібні, тож ліпше йому притримати язика. Та щойно кулю буде передано Латіґо, ситуація зміниться. — Хоча ми можемо їх і не здибати.
— Швидше за все, вони вже за тридцять миль звідси й скачуть на захід, пришпорюючи коней, — погодився Ренфру. — Багато б я віддав, тільки б дізнатися, як їм вдалося втекти.
«Яка вже тепер різниця, йолопе?» — подумав Джонас, але промовчав.
— Ленґілові парубки будуть найміцнішими, запевняю тебе. Якщо буде бій, то ці тридцятеро битимуться, як шістдесят.
Джонас на мить зустрівся поглядом із Клаєм. «Повірю в це, лише коли побачу», — промовисто свідчив його погляд, і Джонас знову впевнився, що недарма Рейнолдз завжди подобався йому більше, ніж Рой Діпейп.
— Скільки з них озброєні?
— Револьверами? Може, половина. Вони відстануть од нас не більше ніж на годину.
— Добре. — Принаймні тили в них були прикриті. Хоч це тішило. Він уже не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться тієї триклятої кулі.
«Невже? — прошепотів хитрий, напівбожевільний голос десь із найтемніших глибин душі. — Справді не можеш?»
Джонас не звертав на голос уваги, тож через деякий час той замовк. А ще за півгодини вони звернули зі шляху на Крутояр. Лише кілька миль відділяло їх від Поганої Трави, що срібним морем хвилювала на вітрі.
Приблизно о тій самій порі, коли Джонас із супутниками спускалися Крутояром, Роланд, Катберт і Алан сідали на коней. Сюзен і Шимі, тримаючись за руки, стояли в дверях хатини і спостерігали за ними з серйозними обличчями.
— Коли ми підірвемо цистерни, ви почуєте вибухи і відчуєте запах диму, — проінструктував їх Роланд. — Хоч вітер віє і не в цей бік, ви все одно відчуєте дим. А потім, не пізніше ніж за годину, дим з’явиться знову. Там. — Він показав рукою, де саме. — Займеться гілля перед входом до каньйону.
— А якщо ми не відчуємо диму?
— Тоді їдьте на захід. Але дим буде, Сью. Клянуся тобі, буде.
Вона підійшла до нього, поклала руки йому на стегно і в світлі пізнього місяця подивилася
— Простуй своїм шляхом у безпеці, — сказала Сюзен, відступаючи назад.
— Еге ж, — несподівано озвався Шимі. — Тримайтеся і не сходьте зі шляху, всі троє. — Він теж вийшов уперед і несміливо торкнувся Катбертового чобота.
Нахилившись, Катберт потис Шимі руку.
— Подбай про неї, друзяко.
Шимі поважно кивнув.
— Обов’язково.
— Їдьмо, — сказав Роланд, відчуваючи, що от-от розплачеться, якщо не перестане дивитися на її звернуте вгору до нього обличчя. — Вперед.
Вони повільно рушили дорогою. Поки трава не зімкнулася за їхніми спинами, відрізаючи від них хатину, він озирнувся востаннє.
— Сюзен, я кохаю тебе.
Вона чарівливо всміхнулася йому. І мовила:
— Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка.
Наступного разу Роландові судилося побачити її вже в магічному кристалі.
На заході від Поганої Трави Роланд і його друзі побачили пронизливо-самотню красу. Вітер здіймав над камінно-твердою пустелею величезні простирадла піску, а місячне сяйво перетворювало їх на фантомів, що змагалися в спортивній ході. Часом Скелю Вішальників було видно на відстані двох коліс, а вхід до каньйону — ще на два колеса далі. А потім вони враз зникали з поля зору, сховавшись за хмарою куряви. За спинами шелестіла й співала висока трава.
— Як ви? — спитав Роланд у друзів. — Усе нормально?
Обидва кивнули.
— Думаю, стрілянина буде чимала.
— Ми пам’ятатимемо лиця наших батьків, — відказав Катберт.
— Так, — з дещо відсутнім виразом обличчя погодився Роланд. — Дуже добре пам’ятатимемо. — Він випростався в сідлі. — Вітер — наш союзник, а не їхній. Хоч це добре. Ми почуємо, коли вони під’їжджатимуть. Треба оцінити величину загону. Згода?
Вони знову кивнули.
— Якщо Джонас досі не втратив упевненості в своїх силах, він скоро з’явиться, з купкою головорізів, яких зможе назбирати за такий короткий час. І в нього буде з собою куля. Тож ми нападемо на них із засідки, вб’ємо всіх і заберемо чародійську веселку.
Алан і Катберт мовчки слухали. Вітер налітав поривами, тож Роландові доводилося притримувати капелюха рукою, щоб його не зірвало з голови.
— А якщо він боїться, що ми ще завдамо йому клопоту, то поїде пізніше, в супроводі більшого числа вершників. У такому разі ми їх пропустимо… а потім, якщо вітер не відмовиться бути нашим другом, впадемо їм на хвіст.
Катберт заусміхався.
— О Роланде, — сказав він. — Твій батько пишався б тобою. Тобі лише чотирнадцять, а ти вже підступний, як сам диявол!