Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Для нього не досить, — сказала вона, переводячи з Ленґіла на Джонаса погляд, у якому було стільки презирства, що в ньому можна було втопитися. — Він заслуговує чути це довіку.
— Можливо. Але ви, леді-сей, непогано впоралися за той час, що був у вашому розпорядженні. Мало хто зміг би вас перевершити. Послухайте відьмин сміх! Як сіль на його рани… але невдовзі ми її заткнемо. — Він повернув голову: — Клаю!
Рейнолдз під’їхав до нього.
— Відвезеш це сонечко до Будинку-на-набережній?
— Авжеж. — Рейнолдзові ледве вдалося приховати полегшення від того,
— Ще хвилину зачекаємо, — відповів Джонас. — Можливо, на наших очах розіграється драма вбивства. Хтозна? Проте саме заради питань, що потребують відповідей, варто вставати вранці з ліжка. Навіть якщо твоя нога ниє, наче гнилий зуб. Як ти гадаєш?
— Не знаю, Елдреде.
— Сей Ренфру, нагляньте трохи за нашим сонечком. Мені тут треба забрати одну річ для її власника.
Його голос було добре чути (він про це подбав), тож Реїн сміх обірвався, наче його перерізали в її горлі гострим гачкуватим ножем. Усміхаючись, Джонас спрямував свого коня до чорного візка, на боках якого тіснилися виведені золотом рунічні символи. Рейнолдз на коні супроводжував його ліворуч, і Джонас радше відчув, ніж побачив, що по праву руку від нього Діпейп. Рой таки молодчина. Трохи недоумкуватий, але часом він без слів розумів, що треба робити.
З кожним кроком Джонасового коня Рея все більше зіщулювалася у своєму візку. Її очиці забігали в глибоких проваллях очниць, шукаючи порятунку, якого не було.
— Не підходь до мене, згубо! — прокричала вона, затуляючись від нього однією рукою, а в другій стискаючи мішок із кристалом. — Не наближайся, бо я нашлю на тебе громовицю і вона вб’є тебе просто на коні! І твоїх друзяк-розбійників разом із тобою!
Джонасові здалося, що після цих слів Рой трохи завагався. Проте Клай, як і сам Джонас, не втратив рішучості. Він не сумнівався, що відьма володіє могутніми чарами… чи то пак колись володіла. Але то було ще до того, як у її житті з’явився зажерливий кристал.
— Віддай кулю мені, — сказав він, під’їхавши до її візка впритул і простягаючи руку. — Вона тобі не належить і ніколи не належала. Одного дня Добрий Чоловік обов’язково подякує тобі за те, що ти так добре дбала про його власність, але зараз ти маєш повернути її мені.
Відьма зчинила такий лемент, що дехто з ковбоїв впустив бляшані чашки з кавою і затулив вуха долонями. Водночас Рея намотала шворку мішка на руку і підняла його над головою. На його дні гойдалася, мов маятник, куля.
— Не віддам! — страшно завила вона. — Краще я розіб’ю його на друзки, ніж віддам такому, як ти!
Джонас сумнівався, що куля, випавши з її рук на утрамбований пружний килим Поганої Трави, розіб’ється. Та все одно, так чи інакше в нього не буде нагоди це перевірити.
— Клаю, — сказав він. — Дістань револьвера.
Відьма так шалено зиркнула ліворуч, туди, де сидів на коні Клай, що Джонасові навіть не довелося перевіряти — він і так збагнув, що той виконав
— Рахую до трьох, — сказав Джонас. — Якщо на рахунок «три» вона не віддасть мені мішка, відстрель їй гидотну макітру.
— Добре.
— Один, — сказав Джонас, спостерігаючи, як на дні піднятого мішка гойдається маятник. Навіть крізь тканину він міг бачити, що кристал тьмяно світиться. — Два. Приємної подорожі до пекла, Реє, прощавай. Тр…
— Забирай! — вереснула вона, простягаючи йому мішок і затуляючи лице другою скоцюрбленою рукою. — На, вдавися! І будь проклятий так само, як була проклята я!
— Дякую, сей.
Він ухопив мішок під шворкою і смикнув до себе так сильно, що обідрав Реї кісточки пальців і зірвав ніготь. Відьма закричала від болю, проте Джонас цього навіть не почув. Його розум уже полонив кристал. Вперше за довгі роки роботи найманцем він забув про роботу, про всіх навколишніх і про сто тисяч інших речей, через які міг легко загинути. Йому до рук нарешті потрапив кристал, о всемогутні боги, він нарешті був у нього, чорт забирай!
«Моє!» — тільки й подумав він. Лише якимось дивом він втримався від спокуси розв’язати шворку на місці й встромити в мішок голову, як це робить кінь, щоб поїсти вівса. Але натомість двічі обв’язав шворку довкола луки сідла. Потім вдихнув настільки глибоко, наскільки зміг, і видихнув. Полегшало. Трохи.
— Рою.
— Еге, Джонасе.
«Добре буде забратися звідси», — вже не вперше подумав Джонас. Йому настобісіли ці селюки. Настобісіло їхнє «еге», дістало аж до печінок.
— Рою, цього разу ми дамо відьмі більшу фору. Якщо на рахунок «десять» вона не зникне з-перед моїх очей, дозволяю відстрелити їй зад. А тепер побачимо, чи вмієш ти рахувати. Я уважно слухаю, тому цифр не пропускай!
— Один, — радісно почав Діпейп. — Два. Три. Чотири.
Вивергаючи прокльони, Рея вхопила віжки і вйокнула на поні. Той прищулив вуха і так рвучко смикнувся з місця, що відьма звалилася з козел, гепнувшись на спину й задерши ноги. Над високими черевиками випирали білі кістляві щиколотки в розпарованих вовняних панчохах. Ковбої зареготали, та й Джонас не втримався від сміху. Кумедне було видовище: відьма лежить на спині й дриґає ніжками-сірниками в повітрі.
— П-п-п’ять, — від сміху Діпейп почав затинатися. — Ш-ш-шість!
З моторністю напівдохлої риби Рея вилізла назад на козла й обвела всіх присутніх важким презирливим поглядом.
— Проклинаю вас! — заверещала вона. Крик пронизав повітря й обірвав сміх на півноті. А візок уже котив до краю утоптаної галявини. — Усіх вас проклинаю! Тебе… і тебе… і тебе теж! — Останнім її скоцюрблений палець тицьнув у Джонаса. — Злодій! Мерзенний крадій!
«Можна подумати, кристал був твій, — подумав Джонас (хоча перше слово, яке спало на гадку йому самому, щойно скляна куля опинилася в нього, було „Моє!“). — Можна подумати, така дивовижна річ могла належати такій миршавій селючці, як ти».