Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Переможи або помри, — сказав Алан, наче прочитавши стрільцеві думки. — До цього все зводиться.
— Так. Зрештою, у цьому суть життя. Як гадаєш, скільки їм потрібно часу, щоб дістатися сюди?
— Щонайменше година. Може, дві.
— Вони пильнуватимуть.
Алан кивнув.
— Думаю, так.
— Погано, — мовив Катберт.
— Джонас боїться засідки в траві, — сказав Роланд. — Може, вважає, що ми підпалимо її. Коли вони виберуться на відкриту місцевість, то вже не так стерегтимуться.
— Це ти так сподіваєшся, — прокоментував Катберт.
Роланд серйозно кивнув.
— Так. Я сподіваюся.
Попервах Рейнолдз віз дівчину на коні швидкою ходою, але за тридцять хвилин по тому, як залишив Джонаса, Ленґіла й решту, поскакав клусом. Пілон легко наздоганяв Рейнолдзового коня і так само легко через десять хвилин перейшов на нешвидкий, але постійний біг.
Сюзен зв’язаними руками трималася за луку сідла і легко їхала праворуч від Рейнолдза, лише розпущене волосся майоріло позаду на вітрі. Вона подумала, що її обличчя, напевно, має дуже барвистий вигляд, бо шкіра на щоці неначе припіднялася на два дюйми чи більше і стала дуже чутлива. Навіть від вітру щоку пекло вогнем.
На межі Поганої Трави і Крутояру Рейнолдз зупинився, щоб дати коням перепочинок. Зліз, повернувся до Сюзен спиною і помочився. Тим часом Сюзен подивилася на узвишшя й побачила величезний табун коней, за яким тепер ніхто не наглядав. Принаймні це їм з хлопцями вдалося зробити. Не надто багато, проте це було щось.
— Тобі треба справити нужду? — спитав Рейнолдз. — Якщо треба, я тобі допоможу спуститися. Але начувайся, якщо відмовишся зараз і запросишся потім.
— Ти боїшся. Такий великий правозахисник наклав у штани! Хоч у нього й домовина на руці, і все решта.
Рейнолдз спробував презирливо посміхнутися, але посмішка вийшла якоюсь невпевненою.
— Залиш провіщення долі тим, хто в цьому тямить, міс. Тобі треба піти до вітру чи ні?
— Ні. А ти таки боїшся. Чого саме?
Рейнолдз знав лишень, що його сподівання не справдилися, і, коли він відокремився від Джонасового загону, лихе передчуття не полишало його. Тож він просто вишкірив зуби, жовті від тютюну.
— Якщо не здатна сказати щось розумне, то стули пельку.
— Може, відпустиш мене? Тоді й мої друзі, можливо, зглянуться над тобою, коли наздоженуть.
Цього разу Рейнолдз реготнув майже щиро. Виліз у сідло, відхаркнув, сплюнув. Місяць-Демон блідою набряклою кулею плив у небі.
— Можеш собі мріяти, скільки влізе, міс сей, — сказав він, — за це грошей не беруть. Але тих трьох ти більше не побачиш ніколи. Їх згодують хробакам. Їдьмо.
І вони рушили.
Напередодні Жнив Корделія не лягала спати взагалі. Усю ніч вона просиділа в своєму кріслі у вітальні, тримаючи на колінах шитво, проте не зробила жодного стібка і не випорола жодної нитки. Тепер, коли надворі вже достатньо розвиднілося (була десята година ранку), вона так само нерухомо сиділа в кріслі, вдивляючись у порожнечу. Та й що їй лишалося? Всі її мрії й задуми було зруйновано вщент: сподівання на статок, яким Торін, можливо, наділив би Сюзен і її дитину за життя і, безперечно, в своєму заповіті після смерті, всі надії посісти належне їй високе місце в суспільстві, всі плани на майбутнє розсипалися на порох. Їх знищила свавільна парочка підлітків, яким свербіло в одному місці.
Заклякнувши в своєму старому кріслі з шитвом на руках і слідом від попелу на щоці, який, наче тавро, залишила Сюзен, вона розмірковувала:
«Одного дня мене знайдуть у цьому кріслі мертвою — старою, вбогою, всіма забутою. Яка невдячність з її боку! І це після всього, що я для неї зробила!»
До дійсності її повернуло кволе шкряботіння у вікно. Корделія не мала уявлення, як довго воно тривало, поки нарешті не пробилося до її свідомості, проте одразу ж відклала шитво й пішла поглянути, що там. Можливо, то була пташка. Або дітлахи розважалися, не розуміючи, що настав кінець світу. Хай там що, вона мусила покласти цьому край.
Спершу Корделія не побачила нічого. А коли вже збиралася відвернутися, помітила на краю подвір’я поні й візок. Візок був страшнуватий — чорний із золотими рунами на боках, а запряжений у нього поні стояв, похнюпивши голову й не щипаючи трави. Загнаний до напівсмерті.
Вона ще якийсь час набурмосено споглядала візок і поні, коли раптом у повітрі перед її носом виникла скоцюрблена бруднюща рука й знову заходилася шкрябати у вікно. Зойкнувши від жаху, Корделія пригасла обидві руки до грудей, бо серце шалено застрибало. Вона відступила на крок назад і скрикнула, торкнувшись ногою плити.
Довгі брудні нігті ще двічі шкрябнули шибу і знову опустилися.
На якусь мить Корделія заклякла, не наважуючись щось зробити, але потім пішла до дверей. Біля ящика для дров зупинилася й вибрала зручне поліно. Про всяк випадок. Потім рвучко розчахнула двері, підійшла до рогу будинку, глибоко вдихнула повітря, щоб заспокоїтися, і завернула за ріг, у сад, тримаючи поліно напоготові.
— Забирайся звідси, ким би ти не був! Геть, поки я не…
Слова застрягли в неї в горлі. Через приморожений квітник за будинком повзла неймовірно стара жінка. Повзла навпростець, до неї, Корделії. Жалюгідні пасма сивого волосся карги лізли їй в очі. На щоках і лобі сочилися гноєм виразки; з потрісканих губів на гостре бородавчасте підборіддя стікала кров. Рогівки очей карги набули гидкого сіро-жовтуватого відтінку. Повзучи, вона дихала важко, нагадуючи ушкоджені міхи.
— Добра жінко, поможи мені, — видихнуло примарне створіння. — Поможи, коли твоя ласка, інакше мені кінець.
Рука, що тримала поліно, опустилася. Корделія не йняла віри власним очам.
— Рея? — прошепотіла вона. — Ти Рея?
— Еге, — прошепотіла відьма, повзучи через квітник і приминаючи замерзлі шовкоцвіти. Руками вона загрібала холодну землю. — Допоможи.
Корделія зробила крок назад, остаточно опустивши імпровізованого дрючка.
— Ні, я… я не можу впустити тебе до свого дому… Шкода тебе такою бачити, але… але в мене добра репутація… люди бачать, і взагалі…
З цими словами вона зиркнула на Хай-стрит, наче сподіваючись, що мешканці міста вишикувалися за парканом у ряд і підглядають за нею, щоб рознести плітки по всьому місті. Але там не було ані душі. Гембрі наче вимерло. Вулиці були порожні, не чути було звичного радісного гамору. Корделія знову перевела погляд на істоту, що скоцюрбилася на її клумбі з зів’ялими від морозу квітами.
— Це зробила… твоя небога, — прошепотіло створіння. — В усьому… вона винна…
Поліно випало з руки, зачепивши щиколотку, але Корделія цього навіть не помітила. Руки стислися в кулаки.