Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Наступного місяця буде п’ятнадцять, — серйозно відповів Роланд. — Якщо ми вчинимо так, то зможемо знищити вершників, що прикривають тили. Пильнуйте за моїми сигналами, гаразд?
— Ми поїдемо до Скелі Вішальників у складі їхнього загону? — спитав Алан. Він завжди на крок чи два відставав від Катберта в кмітливості, проте Роланд не мав нічого проти. Часом надійність була кращою за метикуватість. — Я правильно зрозумів?
— Як карта ляже.
— Якщо рожева куля у них, то можна лише сподіватися на те, що вона нас не викаже, — промовив Алан.
В Катбертових очах з’явився здивований вираз. Роланд закусив губу й подумав, що часом Алан буває дуже тямущим. Авжеж, бо ця неприємна думка першому спала Аланові, а не Берту… і не самому Роланду.
— Цього ранку нам є на що покладати великі надії, але діяти ми будемо поступово.
Вони злізли з коней і посідали коло них на землю на межі поля. Майже не розмовляли. Роланд спостерігав, як ганяються одна за одною сріблясті хмарки куряви в пустелі, й думав про Сюзен. Він уявляв, як вони одружаться і житимуть десь у маєтку на півдні Ґілеаду. На той час Фарсон уже зазнає поразки, дивний занепад світу припиниться (його дитяче «я» вірило, що кінець Джона Фарсона якимось магічним чином просто покладе край цьому неприємному явищу) і його стрілецтво теж скінчиться. Менше року минуло, відколи він здобув право носити на стегнах шестизарядні револьвери — і великі револьвери батька, коли Стівен Дескейн вирішить передати їх синові, — але він уже втомився від них. Поцілунки Сюзен пом’якшували його серце і надихали на краще. Ці поцілунки говорили про те, що він може жити інакше. Краще. У цьому новому житті буде домівка, дітлахи і…
— Вони їдуть, — вирвав його з глибокої задуми голос Алана.
Стрілець підвівся, тримаючи в кулаці Вітрові поводи. Катберт став поряд, напружено чекаючи.
— Їх багато чи мало? Ти відчуваєш?
Алан дивився на південний схід, тримаючи руки піднятими долонями вгору. Понад його плечем Роланд бачив Стару Зорю, що вже спускалася за обрій. До світанку лишалася якась година.
— Поки що не можу сказати, — відповів Алан.
— А хоч про кулю можеш…
— Ні. Цить, Роланде, дай послухати!
Роланд і Катберт тривожно спостерігали за Аланом, водночас силкуючись почути цокіт кінських копит, скрип коліс чи гомін людей, який доносив би вітер. Час тягнувся нескінченно. Зі зникненням з небосхилу Старої Зорі й наближенням ранку вітер не вщух, а навпаки, подужчав. Роланд глянув на Катберта, котрий дістав рогатку і нервово смикав за джгут. Берт стенув плечем.
— Загін маленький, — зненацька озвався Алан. — Хтось із вас його відчуває?
Його друзі лише похитали головами.
— Не більше десяти, можливо, лише шестеро.
— О Боги! — пробурмотів Роланд і погрозив небу кулаком. — А куля?
— Я її не відчуваю, — голос Алана звучав немов уві сні. — Але вона з ними, правда ж?
Роланд теж так вважав. Шестеро чи семеро людей, і кристал з ними. Чудово.
— Готуйтеся, хлопці, — сказав він. — Ми заскочимо їх зненацька.
Джонасів загін доволі швидко просувався Крутояром униз і заглибився в Погану Траву. Провідні зорі чітко вирізнялися в осінньому небі. Ренфру знав їх усі. Щодвадцять хвилин він зупиняв загін, щоб перевірити відстань між тими двома, які він називав Близнюками. Джонас ані на мить не сумнівався, що старий ковбой виведе їх з високої трави прямісінько на Скелю Вішальників.
Але потім, приблизно за годину після того, як вони за'іхали в Погану Траву, з ним порівнявся Квінт.
— З вами хоче поговорити стара, сей. Каже, що це важливо.
— Що, зараз? — насупився Джонас.
— Еге ж, — Квінт стишив голос. — Куля в неї на руках уся світиться.
— Та невже? Слухай сюди, Квінте. Я подивлюся, що до чого, а ти поки що склади компанію моїм старим фронтовим друзям. — Він осадив коня і чекав, поки чорний візок під’їде ближче. Рея підвела від кулі обличчя, яке омивало рожеве сяйво, й глянула на нього, і на якусь мить Джонасові здалося, що це молоденька дівчина.
— Так, — сказала відьма, — ось і ти, хлопче. Я так і знала, що ти не дурний. — Вона захихотіла, і її обличчя вкрилося зморшками сміху. Джонас знову побачив її справжню — висхлу і виснажену річчю, що лежала в неї на колінах. А потім сам глянув на цю річ… і пропав. Він відчув, що рожеве світіння проникає в усі найтемніші улоговини й закапелки його розуму, осяваючи їх неймовірним світлом, якого він не відчував ще ніколи в житті. Навіть Корал у найбрутальніші моменти злягання не давала йому змоги відчути таке блаженство.
— Подобається, ге? — майже прокаркала відьма. — Еге ж, кому таке не сподобається. Така цяцька! Але що ти бачиш, сей Джонас?
Тримаючись однією рукою за луку сідла, Джонас, звісивши довге волосся донизу, нахилився і зазирнув у кристал. Попервах він бачив лише те неймовірно приємне рожеве сяйво. Але потім воно помалу розсіялося. Тепер його очам відкрилася хатина, яку звідусіль оточувала висока трава. Таке лігво могло бути до вподоби хіба що відлюдникові. Двері, пофарбовані яскраво-червоною, хоч і подекуди облізлою фарбою, були відчинені. А на ганку, склавши руки на колінах і підмостивши під ноги ковдру, з розпущеним волоссям сиділа…
— Побий мене грім! — прошепотів Джонас. Він нахилився в сідлі так низько, що тепер скидався на циркового еквілібриста. Здавалося, його очі зникли — на їхньому місці тепер були дві западини, сповнені рожевого світла.
Рея вдоволено закректала.
— Еге ж, це Торінова дівка, яка так і не стала наложницею! Коханка Деаборна! — її сміх раптово обірвався. — Коханка виродка, який убив мого Ермота. І він за це заплатить, еге ж. Придивися до неї, сей Джонас! Придивися!
Він вдивлявся в кулю. Зараз усе було зрозуміло. Він мав би зрозуміти це раніше. Все, чого боялася тітка цієї дівчини, виявилося правдою. Рея про це знала, хоча Джонас не міг зрозуміти, чому вона тримала в таємниці те, що ця дівчина злягається з одним із хлопців. Але Сюзен не просто спала з Деаборном. Вона допомогла йому втекти з в’язниці, йому і його товаришам, і цілком імовірно, що це вона вбила двох служителів закону.
Фігура в кулі підпливла трохи ближче. Від цього в Джонаса трохи замакітрилося в голові, проте запаморочення було приємним. За спиною в дівчини виднів каганець полум’я, що освітлювало хатину зсередини. Спершу Джонасові здалося, що в кутку хтось спить, але, придивившись ближче, він збагнув, що то просто купа шкур, яка за обрисами нагадувала людську фігуру.
— Бачиш хлопців? — Реїн голос долинав наче здаля. — Бачиш їх, сей?
— Ні, — відказав він. Власний голос теж здавався йому чужим. Погляд прикипів до кулі. Її світло все глибше проникало в його мозок. Відчуття було чудесне — наче від гарячого багаття в холодну ніч. — Вона там сама. Здається, чекає.