Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Того дня Сюзен і Роланд зустрілися в хатині на полі Поганої Трави. Дівчина розповіла йому про книгу з вирваними сторінками, а Роланд показав їй те, що залишив у північному кутку хижі, у схованці під купою напівзогнилих шкур.
Вона зазирнула у сховок, а тоді круглими від подиву і страху очима подивилася на Роланда.
— Що сталося? Що тебе лякає?
Він похитав головою. Нічого поганого не сталося… принаймні, такого, про що він міг би сказати. І все ж він відчував нагальну потребу зробити те, що зробив, залишити те, що залишив. Йому це підказала звичайна інтуїція, бо даром він не володів.
— Думаю,
Вона похитала головою. Якщо Ленґіл був винен у тому, в чому вона його підозрювала, то через два дні він отримає по заслузі. Жнива будуть чудові. Непоганий урожай. Але це… це лякало її, і вона так і сказала Роландові.
— Послухай, — Роланд узяв її обличчя в долоні й зазирнув у вічі. — Я лише намагаюся бути обережним. Якщо нічого не вийде (а таке може статися), ти єдина, хто зможе поїхати звідси. Ти і Шимі. Якщо це станеться, Сюзен, ти маєш прийти сюди і забрати мої револьвери. Поїхати з ними на захід, до Ґілеаду. Знайти мого батька. Покажеш йому револьвери, і він повірить, що ти та, за кого себе видаєш. Розповіси йому, що тут сталося. Це все.
— Якщо з тобою щось станеться, Роланде, я не переживу. Я помру.
Досі тримаючи її обличчя в долонях, він похитав ним з боку в бік.
— Ти зробиш це. Пообіцяй.
— Я… я обіцяю, Роланде. Обіцяю.
— Скажи вголос, що ти обіцяєш.
— Я прийду сюди. Візьму твої револьвери. Відвезу твоєму татові. Розповім, що сталося.
Він кивнув і відпустив її обличчя. На її щоках залишився ледь помітний слід його долонь.
— Ти налякав мене, — сказала Сюзен і похитала головою. Ні, трохи не так. — Ти мене лякаєш.
— Я такий як є, нічого не можу з цим вдіяти.
— А й не треба, — вона поцілувала його в ліву щоку, в праву, в губи. Запустила руку під сорочку і погладила сосок, відчуваючи, як він бубнявіє під пучкою її пальця. — Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка, — сказала вона, вкриваючи його обличчя лагідними поцілунками, — здійснять коханої мрію спочатку.
Після кохання вони лежали під ведмежою шкурою, яку привіз з собою Роланд, і слухали шелест вітру в траві.
— Люблю цей звук, — сказала вона. — Коли чую його, завжди хочеться стати часткою вітру… літати з ним туди, де літає він, бачити те, що він бачить.
— Цього року, якщо на те буде воля ка, побачиш.
— Еге ж. З тобою, — вона звелася на лікоть. Світло проникало крізь діри в стрісі й лягало плямами на її обличчя. — Роланде, я кохаю тебе. — Вона поцілувала його… і розплакалася.
Стривожений, він пригорнув її до себе.
— Що таке? Сью, що тебе бентежить, скажи?
— Не знаю, — відповіла вона і заплакала ще сильніше. — Знаю лишень, що на серці в мене тінь. — Вона подивилася на нього заплаканими очима. — Ти ж не покинеш мене, любий? Не поїдеш без Сью?
— Ні.
— Бо я віддала тобі все, що мала. І моя цнота — лише найменша частка цього, ти знаєш.
— Я ніколи не покину тебе, — але, попри ведмежу шкуру, йому раптом стало холодно, і вітер надворі, що так заспокоював ще кілька хвилин тому, тепер, здавалося, дихав, як звір. — Ніколи, клянуся.
— Мені все одно страшно. Страшно.
— Не треба боятися, — повільно, добираючи слова, сказав він… бо раптово йому забаглося сказати геть неправильні слова. «Ми поїдемо звідси, Сюзен. Не післязавтра, на Жнива, а
— …зрадниками.
От ким вони стали б. І їх би завжди переслідували обличчя Алана і Катберта, обличчя всіх тих людей, що могли загинути в горах Шавед, вбиті зі зброї, яка мала б навіки лишатися у криптах. Решту життя їм не давали б спокою обличчя їхніх батьків. Врятуватися від них вони не змогли б навіть на Південному полюсі.
— Все, що від тебе вимагається післязавтра, — вдати, що ти нездужаєш після обіду, — вони вже проговорювали це раніше, але це єдине, що він міг придумати тієї миті, охоплений раптовим, безглуздим страхом. — Підеш до своєї кімнати, потім виберешся звідти, як тоді, коли ми зустрічалися на цвинтарі. Перебудеш у сховку. А тоді, о третій годині, приїдеш сюди і зазирнеш під шкури в кутку. Якщо моїх револьверів там не буде… а їх не буде, клянуся… тоді все гаразд, їдь зустрічати нас, до тієї місцини над каньйоном, про яку ми тобі казали. Ми…
— Еге ж, усе це я пам’ятаю. Але щось не так, — вона подивилася на нього, торкнулася його щоки. — Я боюся за тебе, Роланде, але не розумію чому.
— Усе буде добре, — сказав він. — Ка…
— Не кажи мені про ка! — закричала вона. — Прошу тебе! Мій батько казав, що ка — як вихор, воно змітає все на своєму шляху і ні на чиї благання не зважає. Скупе старе ка, як я ненавиджу його!
— Сюзен…
— Ні, нічого більше не кажи, — вона лягла на спину і скинула ведмежу шкіру подалі до ніг, розкривши тіло, за яке багато хто з чоловіків, значно могутніших за Гарта Торіна, віддав би півсвіту. На її білій шкірі дощем розсипалися намистини золотавого сонячного світла. Вона простягнула до Роланда руки. Ще ніколи він не бачив її такою вродливою, як тоді, з розпущеним волоссям, налякану. Пізніше він часто думав: «Вона знала. В глибині душі відчувала».
— Годі вже розмов, — сказала вона. — Балачкам край. Якщо ти кохаєш мене, то кохай.
І Роланд кохав її востаннє. Вони зливалися в одне, шкірою і диханням, а вітер надворі, як хвиля прибою, невпинно летів на захід.
Того вечора, коли на небі, глузливо всміхаючись, зійшов Місяць-Демон, Корделія вийшла з будинку і повільно побрела через моріжок на город, обходячи купи листя, яке згрібала вдень. В оберемку вона несла одяг. Кинула його перед стовпчиком, на якому стирчало її опудало, і неуважно зиркнула вгору на місяць: самовпевнене підморгування всевидющого ока, посмішка упира. Блідий, як кістка, Місяць, срібний ґудзик на фіолетовому шовку.
Демон посміхнувся Корделії, Корделія посміхнулася у відповідь. Зрештою, рухаючись, як жінка, що прокидається від трансу, вона ступила вперед і зняла опудало зі стовпчика. Його голова безсило опустилася на її плече, неначе то була голова п’яного, який більше не може танцювати. Червоні руки повисли.
Вона зняла з опудала одяг, під яким виявилася пухирчата фігура в штанях її покійного брата, що чимось нагадувала людську. Потім взяла одну з речей, які принесла з собою, і подивилася на неї в світлі місяця. Червона шовкова блузка. Одна з тих, яку мер Торін підніс у дар міс О-Якій-Кралі. Одна з тих, яку вона не хотіла надягати. Лярвині лахи — так вона їх назвала. А хто тоді була Корделія Дельґадо, яка дбала про неї навіть після того, як ії братик-упертюх вирішив, що може протистояти таким, як Френ Ленґіл і Джон Кройдон? Виходить, вона була бандершею, от ким вона була.