Чарівник Країни Оз
Шрифт:
Миттю до замку примчала зграя сірих вовків. У них були прудкі ноги, гострі ікла й страхітливі морди.
– Біжіть на схід, там знайдете непроханих зайд. Розірвіть їх на клапті! – скомандувала стара.
– Хіба ти не збираєшся зробити з них рабів? – запитав Ватажок зграї.
– Ні, – відповіла Чаклунка. – Один напханий соломою, другий зроблений із заліза, третя – дівчинка, четвертий – Лев. Від них мені жодного зиску не буде, тому роздеріть їх, та й по всьому.
– Так і зробимо, – гаркнув Ватажок і кинувся виконували наказ, а за ним його зграя.
На
– Зараз я з ними розберуся, – сказав Залізний Лісоруб Страшилу. – Ховайся за мене, а я їх зустріну!
Він схопив свою гостро наточену сокиру і, коли на них накинувся Ватажок, Залізний Лісоруб махнув нею і відрубав голову вовку. Не встиг він підняти сокиру, як на нього кинувся наступний вовк і теж позбувся голови. У зграї було сорок вовків, і рівно сорок разів махнув Лісоруб, аж поєдинок скінчився – усі вовки лежали мертві.
Лісоруб поклав сокиру на землю і присів поруч зі Страшилом, а той сказав:
– Непогано, непогано, друже! Дрівець нарубав ти на славу!
Вони вирішили чекати, коли настане ранок і прокинеться Дороті. Дівчинка розплющила очі й із переляком побачила, що навкруги лежать кудлаті вовки без голів. Залізний Лісоруб розповів їй, що сталося, і вона від душі подякувала йому. Потім дівчинка поснідала, і компанія знову рушила в путь.
Того ж ранку Зла Чаклунка вийшла із замку й окинула простори своїм всевидющим оком. Виявилося, що її вірні вовки перебиті всі до одного, а зайди без перешкод мандрують далі. Вона ще більше розлютилася і двічі свиснула в срібний свисток. Миттю до неї злетілася тьма-тьмуща дикого вороння, аж небо потемніло. Зла Чаклунка звернулася до Ворона-Ватажка:
– Летіть на схід, виклюйте очі мандрівникам, розірвіть їх на шматки!
Величезна чорна зграя полетіла, куди їм звеліли. Коли Дороті побачила їх, то дуже злякалася, але Страшило сказав:
– Тепер моя черга. Лягайте на землю і не бійтесь нічого.
Вони так і зробили, а Страшило лишився навстоячки та ще й розкинув руки в боки.
Спочатку ворони злякалися його, як усі птахи лякаються опудал на городах, але Ворон-Ватажок каркнув:
– Це опудало, напхане соломою. Зараз я виклюю йому очі.
На цих словах Ворон кинувся на Страшила, але той схопив його за голову і скрутив йому шию. Вожак загинув, але інший ворон спробував ударити Страшила дзьобом. Та де там! Страшило скрутив шию і йому. Сорок ворон вилетіли на схід за наказом Злої Чаклунки, і тепер усі вони валялися мертвими біля ніг Страшила. Він дозволив друзям підвестися, і вони рушили далі.
Коли Зла Чаклунка дізналася, що всі її вірні ворони загинули, то шалено розлютилася. Вона схопила свій свисток і дмухнула в нього тричі.
Миттю в повітрі почувся гул, і до замку прилетів чималий рій чорних бджіл.
– Летіть до чужинців, – крикнула Зла Чаклунка, –
Рій загудів і здійнявся в повітря, прямуючи на схід, щоб виконати наказ.
Першим помітив їх наближення Лісоруб, а Страшило швиденько допетрав, що треба робити.
– Вийми з мене солому, – сказав він Залізному Лісорубу, – і накрий нею Дороті, Лева й Тото. Солома захистить їх від бджіл.
Лісоруб не гаяв часу і мерщій зробив те, що мусив. Після цього він випростався і почав чекати чорних бджіл. Коли вони підлетіли, то виявили, що кусати нема кого, крім Лісоруба. Вони накинулися на нього з люттю і поламали свої жала об його залізне тіло. А бджоли без жал жити не можуть, тому незабаром біля Лісорубових ніг, наче купка попелу лежали рештки бджолиного рою.
Лев, Дороті й Тото вибралися зі свого прихистку дівчинка допомогла Лісорубу знову напхати соломою Страшила, і друзі вирушили в путь.
Коли Зла Чаклунка побачила своїм оком-телескопом жалюгідні рештки її могутнього бджолиного рою, вона ледь не збожеволіла від безсилої люті. Вона тупотіла ногами і скреготала зубами, але не знала, що й вигадати. Зрештою гукнула півтора десятка моргунів, озброїла їх списами і звеліла йти на схід, щоб знищити прибулих.
Моргуни не надто славилися хоробрістю, та мусили скоритися. Вони йшли зі списами напереваги, доки не побачили мандрівників. Тоді Лев грізно рикнув і стрибнув у їхній бік. Моргуни так налякалися, що кинули свої списи й нумо втікати!
Коли вони, похнюпившись, повернулися до замку, Зла Чаклунка боляче кожного відшмагала різками й послала знову працювати, а сама сіла сушити голову над тим, що ж робити далі. Вона ніяк не могла збагнути, чому всі її підступи зазнали невдачі. Проте Чаклунка була дуже хитрою і зрештою зрозуміла, що їй треба зробити.
У її буфеті зберігалася золота шапка, прикрашена рубінами й смарагдами. Це була чарівна шапка. Той, кому вона належала, міг тричі викликати летючих мавп, щоб ті виконали будь-яке бажання. Зла Чаклунка Заходу вже двічі користувалася їхньою допомогою. Спочатку летючі мавпи допомогли їй підкорити моргунів і зробили їх рабами. Другого разу вона викликала їх, щоб примусити армію Могутнього Оза відступити. Тепер вона мала право на останнє бажання. Злій Чаклунці страшенно не хотілося розлучатися із золотою шапкою, та виходу вона не мала: жоден інший спосіб не допомагав. Коли її вовки, ворони і бджоли загинули, а слуги втекли від гарчання Лякливого Лева, вона зрозуміла, що без летючих мавп уже не обійтися.
Зла Чаклунка вийняла шапку з буфета й одягла собі на голову. Тоді стала на ліву ногу й промовила:
– Еппі-пеппі-как!
А потім стала на праву ногу й крикнула:
– Хілло-холло-хелло!
Тоді стала на обидві ноги й заверещала:
– Зіззі-зуззі-зук!
Чари подіяли. Небо миттю спохмурніло, й почувся гул, шум, свистіння, гомін і регіт. А коли хмара, що затулила сонце, опустилася на землю, виявилося, що Зла Чаклунка оточена тьмою-тьмущою летючих мавп. Ватажок наблизився до Злої Чаклунки: