Чарівник Країни Оз
Шрифт:
На вулицях Смарагдового Міста не було ні коней, ні якихось інших тварин. Чоловіки носили вантажі в маленьких тачках на коліщатках. Мешканці Смарагдового Міста мали веселий та задоволений вигляд.
Вартовий міської брами провів подорожніх через кілька вулиць до великої будівлі в самісінькому центрі міста. Це був палац могутнього мудреця й чарівника Країни Оз. Біля воріт стояв солдат з довгими зеленими бакенбардами й у зеленому мундирі.
– Ось мандрівники, які прийшли до нас із далеких країв, – сказав вартовий солдату, – і вони неодмінно хочуть побачити могутнього Оза.
– Нехай заходять, – дозволив солдат. – Я доповім Озу,
Вони зайшли до палацу й незабаром опинилися у великій залі, умебльованій зеленим гарнітуром. На підлозі лежав чималий зелений килим. Коли мандрівники ввійшли до зали, їм довелося на вимогу солдата як слід витерти ноги об зелену ганчірку біля входу. Коли гості сіли на крісла, прикрашені великими смарагдами, солдат ввічливо запропонував:
– Прошу, влаштовуйтесь, як вам зручно. А я піду до дверей тронної зали й повідомлю Озу, що ви прийшли його побачити.
Солдата не було довго. Нарешті він знову з'явився в залі. Дороті занепокоєно запитала його:
– Ну що, ви бачили Оза?
– Я ніколи не бачу його, – була відповідь. – Та я повідомив йому все, що ви хотіли передати. Він був за ширмою і чудово мене чув. Оз сказав, що готовий прийняти вас, але за умови, що ви приходитимете поодинці й кожен у свій день. Це означає, що вам доведеться залишитися гостювати в палаці. Зараз вас проведуть до кімнат, де ви зможете відпочити після тривалої виснажливої мандрівки.
– Дякую, – сказала Дороті. – Оз дуже люб'язний.
Солдат свиснув у зелений свисток, і відразу ж з'явилася дівчина в зеленій шовковій сукні. Вона мала чудові зелені очі й довге зелене волосся. Дівчина вклонилася Дороті й покликала:
– Ходімо зі мною, я покажу тобі твою кімнату. Дороті попрощалася з друзями, взяла на руки Тото й пішла за Зеленою Служницею. Вони пройшли через сім коридорів, піднялися і спустилися по трьох сходах, а потім опинилися в кімнаті, розміщеній у найкращій частині палацу. Це була найчудовіша в світі кімната, де стояло зручне ліжко, накрите зеленими шовковими простирадлами й ковдрою із зеленого оксамиту. Посередині кімнати лилася вода в фонтані. Маленький струмінь запашної води злітав угору і падав у басейн, зроблений із зеленого мармуру. На вікнах стояли зелені квіти в горщиках, на поличці – зелені книжки. Дороті розгорнула навмання одну із них і побачила, що там дуже багато кумедних малюночків.
У гардеробі висіло чимало зелених сукенок – шовкових, атласних і оксамитових, – і здавалося, ніби всі вони пошиті спеціально для Дороті.
– Почувайся, як удома, – сказала Служниця. – Якщо тобі щось знадобиться, дзеленчи в зелений дзвоник. Оз чекатиме на тебе завтра вранці.
На цих словах вона залишила Дороті саму й повернулася до її друзів, щоб показати кожному його кімнату. Звісно, всі були задоволені новими покоями. Однак Страшила всі ці розкоші не вразили. Коли він лишився сам, то став у кутку своєї кімнати і простояв так до самісінького ранку, втупившись кудись у стелю над дверима. Йому було байдужісінько – сидіти чи стояти. Заплющити очі він не міг, тому цілісіньку ніч дивився на павучка, який спокійно плів свою павутину в кутку, наче це був не палац, а якась собі бідна хатина. Залізний Лісоруб за старою звичкою вмостився на ліжку, але спати не міг і тому аж до ранку згинав і розгинав руки й ноги, а ще крутив головою, щоб перевірити, як працюють його суглоби. Леву значно приємніше було б заритися в купу сухого листя в лісі, але що ж поробиш – довелося стрибнути на постіль і скрутися калачиком. Незабаром він захропів.
Наступного ранку до кімнати, де ночувала Дороті, увійшла Зелена Служниця. Вона допомогла дівчинці вбратися в найкращу з-поміж знайдених у шафі суконь, – пошиту з парчі й атласу. Дороті надягнула зелений атласний фартушок, зав'язала на шию Тото зелену стрічечку й у супроводі Служниці рушила до тронної зали.
Вони зайшли до зали, де було чимало розкішно вбраних придворних дам, чиїм обов'язком було зранку з'являтися в залі поряд із тронною і гаяти час у розмовах, оскільки могутній Оз усе одно нікого не приймав. Коли з'явилася Дороті, зусібіч на неї спрямувалися цікаві погляди, і одна з дам запитала:
– Ти справді сподіваєшся побачитися з могутнім Озом?
– Так, якщо буде його ласка мене прийняти, – відповіла Дороті.
– Він обов'язково тебе прийме, – запевнив дівчинку солдат, який учора доповідав про її прихід Озу. – Хоча Оз дуже не любить прохачів. Спочатку він страшенно розсердився і звелів передати тобі, щоб ти йшла геть. Але потім поцікавився, як ти виглядаєш. Я описав тебе. І коли він почув про срібні черевички, то дуже зацікавився. Потім я розповів про слід від поцілунку в тебе на лобі, й він остаточно розтанув та пообіцяв обов'язково тебе прийняти.
Саме в цю мить задзеленчав дзвінок, і Зелена Служниця гукнула Дороті:
– Час іти. Ти зайдеш до тронної зали сама.
Вона відчинила маленькі двері, й Дороті сміливо увійшла. Дівчинка опинилася в дивовижному місці. Це була велика зала, кругла, зі стелею-склепінням. Підлога, стіни й стеля були прикрашені велетенськими смарагдами. Зі стелі спускався світильник, що сяяв, наче сонце, від чого смарагди сліпуче виблискували. Та особливо вразив Дороті трон із зеленого мармуру, що красувався в центрі зали. Це було мармурове крісло, пишно прикрашене смарагдами. На ньому сиділа величезна Голова. Рук, ніг і тулуба в неї не було, так само як і волосся на черепі. Зате були ніс, рот і очі.
Дороті втупилася на Голову, зціпенівши від жаху. Очі страховиська швидко закрутилися й нарешті зосередили погляд на Дороті. Потім відкрився рот, і дівчинка почула голос:
– Я Оз, великий і могутній. Хто ти така і навіщо до мене прийшла?
Для такої Голови голос був зовсім не страшний, і Дороті відповіла:
– Я Дороті, маленька і слабенька. Я прийшла просити в тебе допомоги.
Якусь хвильку Голова уважно приглядалася до дівчинки, а потім промовила:
– Звідки в тебе срібні черевички?
– Від Злої Чаклунки Сходу. Мій будиночок приземлився просто на неї і розчавив, – сказала Дороті.
– Звідки в тебе цей пурпуровий слід на лобі? – далі допитувалася Голова.
– Це добра Чарівниця Півночі поцілувала мене на прощання, коли випроваджувала до Смарагдового Міста, – відповіла дівчинка.
Очі пильно вдивлялися в Дороті, доки Голова не вирішила, що їй сказали правду. Потім Оз поцікавився:
– Чого ти хочеш від мене?
– Допоможи мені дістатися назад до Канзасу, до дядька Генрі і тітоньки Ем, – попрохала Дороті. – Мені незатишно у вашій країні, хоча вона дуже красива. І, крім того, тітонька Ем, певно, вже всі очі за мною виплакала – так довго про мене немає ані звісточки.