Чарівний бумеранг
Шрифт:
Рагуші думав так повільно, наче в його голові були важкі кам'яні жорна і він мусив їх крутити з величезним зусиллям. Нарешті сказав:
— Я згоден, Ечуко…
Микола подумав: «О ні!.. Я помилився. Він був і лишається тим самим Рагуші…»
Незабаром вони переконалися, що інсценізація вибуху ракети вдалась блискуче. Посланий фаетонськими жерцями корабель знайшов на місці вибуху широке поле радіації. Нічого більше він не міг і не сподівався знайти.
Рагуші поставив свою ракету серед могутніх дерев — недалеко від приміщень, де підростали діти.
Раніше космонавт, прилітаючи до батька, не дозволяв користуватися стіною горизонтів у своїй ракеті. Тепер це для Рагуші не мало ніякого значення, бо він не збирався повертатись до Палацу Безсмертного. Єдине, чого не міг дозволити Рагуші, — передавати з ракети на Фаетон: їх би негайно викрили!..
Ні Ечука-батько, ні Рагуші ніколи не приймали передач Материка Свободи. Отже, можна зрозуміти, з яким хвилюванням вони підійшли до матового екрана, що займав простір між підлогою і стелею великого корабельного салону. Не менш від них хвилювався й Микола. Що діється тепер на Фаетоні?..
Було це увечері, коли салон космічного корабля заполонили тропічні сутінки.
Увімкнувши стіну горизонтів, колоністи почули тривожний голос диктора з Материка Свободи. Зображення ще не було — воно з'явиться згодом, — але від того, що говорив диктор, їхні обличчя спершу вкрилися холодним потом, а через кілька секунд засвітилися радістю.
— Юпітер, Юпітер! — гукав диктор. — Я — Фаетон… Продовжую, продовжую!.. Вони оточили Палац Безсмертного… Вони літають над ним без жодних перешкод… Сковані сомнамбулічним сном, легіони Безсмертного розступаються перед ними… Поки що не пролилося жодної краплини крові…
— Сталося! — радісно вигукнув Микола, трясучи в обіймах космонавта й Ечуку-батька. — Нарешті сталося!
Але ні батько, ні Рагуші не розуміли до ладу, про що йдеться. Віддавшись радості, яка бриніла в голосі диктора, вони й самі раділи. Та хто ж це літав над Палацом Безсмертного? Перед ким розступаються його легіони? Може, це Материк Свободи пішов війною на їхню державу? Може, це звідти і влаштували отой переполох, про який розповідав Рагуші?..
— Революція! — вигукнув Микола. — Це діє станція Чаміно!..
Задихаючись, короткими вигуками і уривками фраз Микола пояснив те, що зараз відбувалося на їхній батьківщині. Він тепер мав на це право — революція перестала бути таємницею.
Весь екран заполонили людські постаті в білих плащах. То була армія першого удару, якою командував Лашуре. Бійці літали над куполом Палацу Безсмертного, розтинаючи пластмасові сфери промінням жуго. Ось вони сотнями спускаються у величезні зали палацу, біжать по сходах, наштовхуються на силуети карників, які стоять мертво, ніби статуї.
Радники і жерці застигли в тих позах, у яких їх застали хвилі Чаміно. Бійці в білих плащах відкидали їх геть, жерці падали, але пози їхні не мінялися, мовби вони скам'яніли.
На екрані з'явилася кремезна постать
— Шукайте Єдиного! Шукайте Лочу!..
Потім екран переніс їх туди, де прокидалися від сомнамбулічного сну мільйони народних бійців, якими командував Гашо. Залишались у застиглих позах жінки й діти, а всі, хто одержував шахо й плащі, виходили на поверхню. Дехто з них невміло борсався у плащах, дехто вже володів своєю зброєю. Небо мерехтіло білими роями, мовби над планетою кружляли тисячі білокрилих птахів.
А над ними гримів голос Гашо:
— Сміливіше, друзі! Шикуйтеся в легіони! Під нами міста. Всі вони — наші!..
— Гашо! — вигукнув батько, упізнавши молодшого брата. Здавалося, кожна зморшка засвітилася на його старечому обличчі. — Рагуші, ти бачиш?.. Це мій брат Гашо! Він командує повстанцями…
Народні бійці падали на міста, обеззброювали карників, займали храми і контрольні пункти, стягували скам'янілі постаті жерців у підвали храмів, де раніше містились катівні. Там їх складали у штабелі, наче колоди. Хай полежать до слушного часу!
Микола зрозумів: Материк Свободи дбав про те, щоб хід революції зберігся в Пантеоні Розуму у всіх своїх величних подробицях. Пантеон бачив зараз усю планету. Не було жодного куточка, куди б він не міг зазирнути хвилями своїх приладів, не кажучи про стіни горизонтів і тисячі шахо, з яких він дуже легко брав інформацію. Ця інформація оброблялася блискавично. На Юпітер передавалось найістотніше — сконденсовані згустки подій…
На екрані з'явився Штаб повстанців. Чаміно був наснажений шаленою енергією, він відчував революцію кожною жилкою. Все, що робилося на поверхні, одразу ж відбивалось на штабній стіні горизонтів. Це дозволяло Чаміно віддавати розпорядження і команди.
«Де ж Лоча? Де Безсмертний? — з наростаючою тривогою думав Микола. — Чому вони випали з поля зору Пантеону?»
— Значить, революцію очолив Чаміно, — вдоволено промовив батько.
— А сам він згодом не посяде місце Безсмертного? — скептично запитав Рагуші.
— Ні, мій друже. Такі помилки не повторюються.
— Навпаки! Мені здається, що весь розвиток людства складається з повторення тих самих помилок.
— Можливо. Але тільки доти, поки людство зі свого розуму не зняло риштувань. Риштуванням я вважаю людський егоїзм, який у перехідний період інколи допомагає розвиткові… А зараз… Зараз розум дозрів — геть риштування!..
Та ось вони побачили постать Безсмертного. Його широка борода і суворі риси обличчя звичайно породжували трепет. Але зараз Безсмертний посміхався. Це неприродно, в це не можна повірити, але факт: він посміхався! Посмішка та була страшна. В ній відчувалася така зверхність і таке презирство до всього живого — до світів, до світил, до безмежного Всесвіту, — що Рагуші і Миколу пойняв жах. Лиш Ечука-батько знайшов у собі сили сказати:
— Він біля пульту Сонячного Кільця!.. Там стіни і двері з такого матеріалу, що його не проб'є ніяка сила. Не можна навіть кинути бомбу — вибух увімкне кнопку…