Час смертохристів. Міражі 2077
Шрифт:
Вони вийшли в порожній коридор, де на них чекали шестеро охоронців Фрідмана — всі в чорних капелюхах та довгих чорних сюртуках, як їхній босс, і двоє джигітів Гайдука.
У ресторані "Golden Gate" їх завели до окремої кімнати в підвалі. Ресторан був порожній, відвідувачів у той вечір Гайдук не помітив. їх привітав власник ресторану, літній японець, з яким Фрідман перекинувся кількома словами, після чого, церемонно вклонившись, японець зник.
Пили тепле саке з фарфорових чашечок.
Фрідман мав вигляд молодої, тендітної, несміливої людини з ніжною, майже дівочою шкірою обличчя, лагідним поглядом темнокарих
«Тулуз-Лотрек, — раптом подумав Гайдук. — Ось кого він мені нагадує, хоч і далеко не карлик. Чому? Надто велика голова? Пенсне? Але ж ніяких ознак алкоголізму і сифілісу. Гарний агентурний псевдонім: «Тулуз-Лотрек».
— Те, що відбувається зараз в Опері, є світовою ганьбою, остаточним кінцем того, що колись називалося українською культурою, — продовжував розвивати тему Фрідман.
— У кожній культурі чи маскультурі є подібні явища, — зауважив Гайдук. — Інша справа — чи треба з них робити державну політику.
— Це не державна політика, а особистий піар гетьмана. Йому конче потрібно, щоб наприкінці вечора, коли ця... ця... bitch... отримає золоту статуетку богині, вона прошамкотіла «Слава гетьману!»
Фрідман знову надів капелюха, обличчя його стало темне і невиразне.
— Ви не любите все українське, це зрозуміло, — сказав Гайдук. — А що ж ви любите?
— Багато чого, — зблиснув скельцями пенсне Фрідман. — Ось наприклад таке:
«Чи знає ще хвиля Південного Бугу
Яку тобі, мамо, чинили наругу?
— з ледь притлумленим щирим болем продекламував Фрідман.
Чи відають ще вітряки серед поля,
як серце твоє знемагало від болю?
Чи ж ні осокір, ні верба неспроможні
розвіять твій сум, твої думи тривожні?
Чи з посохом квітнучим ходить ще Бог
Між пагорбів світлих і темних відлог?»*
— Гарно, — щиро сказав Гайдук. — Це хто?
— Вам сподобалось? Це Пауль Целан. Мій улюблений поет. Він перетворив Чернівці на столицю світової поезії. Я дав гроші на меморіальний комплекс Пауля Целана, відкрив інститут його імені, спонсорую європейський фестиваль поезії в Чернівцях. Його батьків убили українські фашисти в 1943 році. Так само, як і моїх у 2048-му. Ніколи не прощу, — зітхнув він.
— Я розумію ваше горе і співчуваю. Але ви напевно знаєте, що підчас тимчасової окупації Буковини біля трьохсот українців служили в каральних групах «секурітаде». Переважну більшість цих злочинців спіймано і покарано. А в боях проти румунських окупантів загинуло понад десять тисяч молодих українців. Є різниця? Врешті-решт, ще Зеєв Жаботинський казав, що нормальна нація має право мати своїх мерзотників і злочинців.
— Лехаїм, — підняв чергову чашечку саке Фрідман. — Як у посадової особи, у вас не може бути іншої реакції. Але статистика в таких випадках
*пер. Петра Рихла
Віддавала всю душу учням, серед яких — тисячі українців. Ні, я цього не збагну. У вашому народі живе ген ненависті до жидів, москалів, ляхів, циган, чорних, жовтих, до всіляких пришельців. Ви всіх звинувачуєте у ваших бідах, тільки не себе. І ген заздрості. Як ракова пухлина. З таким набором генів жоден народ не виживе. Не створить державу. Ваш народ приречений.
— Вам що — краще на цій землі бачити румун чи Чорну Орду? — ледве стримуючи зростаючу лють (ось він, цей ген ненависті), мовив Гайдук, благаючи себе стриматись, розуміючи, що цей «Тулуз-Лотрек» навмисне провокує його, як досвідчений тореадор бика: необачно підставишся — отримаєш смертельний удар в серце.
— Не гарячкуйте, генерале, — миролюбно сказав Фрідман. — Не така вже я потвора, як ви думаєте. Мені ця земля рідна, люблю її пісні, традиції... І жінок, — засміявся він. — Але — хочемо цього чи не хочемо — наближається сумний фінал. За розпадом Росії невблаганно наближається загибель України. Сподіваюсь, що ви не божевільний український націоналіст, і розумієте, що Україна і Росія — як сіамські близнята. Організм єдиний, кров одна. І доля спільна. Ви — приречені.
Помовчали, в'яло куштуючи експонати з багатої колекції суші, запропонованої літнім японцем. Паркий вечір і важка тема розмови не сприяли апетиту. «Він у будь-яку хвилину сяде на золоту «черепаху» «Роллс-Ройс» і відбуде до свого Локарно, — подумав Гайдук, — а його кріпаки та мільйони інших кріпаків залишаться тут і стануть рабами Чорної Орди».
— І виходу немає? — спитав Гайдук.
— Вихід завжди є, — Фрідман покликав японця, щось сказав йому сердито, бо той зігнувся у три погибелі й швиденько забрав фарфорове блюдо з колекцією суші. — Нам треба думати не про окрему Україну, а про юдо-християнську цивілізацію Заходу в цілому. Якщо ви приймаєте це як висхідну фундаментальну позицію для переговорів, ми запропонуємо реальний план дій і вашу особисту участь у глобальній грі.
Фрідман вийшов з-за столу і нервово пройшовся по кімнаті, наче шукав в ній закладені Чорною Ордою відеокамери, хоча було відомо, що ресторан, який належав Фрідману, був «чистий», і всі спроби ВІРУ встановити тут таємну апаратуру виявилися марними.
«У нього справді закороткі ноги при такому розмірі черепа», — відзначив Гайдук.
Нарешті Фрідман усівся знову навпроти Гайдука, пильно подивився тому у вічі ніжним поглядом золотаво-карих очей і м'яко поклав свою долоню на щоку генерал-хорунжого.
«Fuck you, — лайнувся подумки той, — невже він гей?»
Наче почувши лайку, Фрідман забрав руку з Гайдукової щоки і почав тихо карбувати слова:
— Від імені світового уряду в Локарно офіційно звертаюся до Вас з пропозицією. Перше — організувати військовий переворот і очолити Україну. Не має значення, як називатимете себе: гетьман (хоча ця назва всім набридла), президент, канцлер, вождь, маршал, начальник держави чи військовий диктатор — головне, що ви, разом з силами спецназу ВІРУ, аеромобільними частинами Міністерства оборони й окремими поліцейськими формуваннями, такими, як військова жандармерія, берете всю повноту влади в державі у свої руки.