Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
— Ось, — на його долоні лежав невеличкий ключ. — Цим ключем я їх замкнув.
Дихав важко, але слова його звучали тепер спокійно — ні сліз, ні схлипувань.
— Не знаю, що з ним робити. Візьми, брате, врятуй мене від цієї змори, — Микита простягнув ключ Фавну. Той взяв, вагаючись, ключ й прошепотів:
— Боже, прости гріх смертний брату Микиті. Йди й молися, брате. Проси прощення. Це на все твоє життя. Не я відпускаю твої гріхи, а Бог. Проси в нього. Я лишень слабка людина.
Фавнові стало зле, його почала бити пропасниця, наче знову Чорний Мор повернувся до нього. Він ліг на своє жорстке ліжко, накрився маскхалатом Бьорна Ульванга — легеньким, майже невагомим, але теплим — таким що захищав бійця від найлютішого морозу й chilli–фактора — крижаного арктичного вітру, й довго лежав навзнак, з відкритими очима, не розуміючи, хто він, як опинився в цій печері і що цим чужим людям, які оточують його, потрібно від нього. Можливо, він найбільший грішник серед них.
14
Дивно, але всі, хто висповідалися в Фавна, відчували раптову полегшу, навіть ейфорію, наче новий капелан радикально зцілював душевні рани братчиків, знімав біль кривавих спогадів й жахіть, через які за останні роки перейшли ці люди. Після перших сповідей до Фавна вишикувалася черга братчиків, але він обмежив сеанси само–викриттів, посилаючись на стан здоров'я, усамітнився і заглибився у читання Біблії. Слава про Фавнові здібності вийшла за межі казарми, адже всюди — і в Трипіллі, і в Щербаківці, і в Халеп'ї чи Витачеві, в Обухові і в Кагарлику не кажучи вже про Козин і Кончу — в братчиків залишилися батьки, родичі, жінки, коханки, повії, куми, свати й друзяки. І багато цих людей з–поза братства забажали і собі піти на сповідь до отця Фавна. Ті, кому вдалося побувати в бліндажі, підтвердили чудодійну душозміцнюючу силу сповідей. Слава про отця Фавна покотилася по всій окрузі — стали його називати Фавном–цілителем. Фавном Печерським, навіть святим відлюдником почали величати самопроголошеного отця.
Завдяки сповідям Фавн дізнався не тільки про великі і малі гріхи цих людей, про тих демонів, що терзали їхні душі; йому також поступово відкривалися й ті підспудні речі, що завжди супроводжують, як лишайник дерево, будь–яку справу — найшляхетнішу будь–яку організацію — навіть найсправедливішу Фавнові ставали відомі в деталях дедалі більше нових і нових таємниць функціонування братства — цього складного механізму самопорятунку народу у годину руїни.
Кілька енергійних людей, на чолі яких стояли Чміль та Мармиза, бачачи безвладдя, спустошення й розгул бандитизму створили братство, яке почало наводити порядок (це означало — розстрілювали безжально кожного затриманого на місці злочину бандита й мародера). До братства потяглися добровольці, які кров'ю підписали його статут. Братство давало надію на виживання від голоду ощадливо розподіляючи серед братчиків запаси харчів, знайдених на продовольчих складах. В особі Чміля та його побратимів поєднувалися адміністративна влада округи, суд, каральні органи та збройний захист людей. Виявилося, що братчиків було набагато більше, ніж два десятки, як спочатку думав Фавн, — понад три сотні членів братства жили в поблизьких селах і, маючи зброю, при потребі брали участь у збройних акціях. Селяни, повіривши у справедливість братства, почали допомагати їжею та кіньми. Будь–яка партійна діяльність заборонялася, ніякої виборної демократії не передбачалося. Гаслом братства було:
ЗЕМЛЯ. ВОЛЯ. УКРАЇНА.
Братство нікому не підпорядковувалося, лише інколи координувало свої дії з Києво–Могилянським братством — сотенний Чміль знав там кількох людей і довіряв їм.
Разом з тим, сповідальники розповідали й про менш патетичні справи, про побутовий низький дріб'язок, в який були занурені деякі братчики. Так, люди, які відповідали за харчоблок та запаси їжі, не завжди по справедливості ділили їх, віддаючи по блату частину харчів своїм родичам. Начальник харчового постачання братчик Кирило, золотозубий колишній власник продовольчого магазину в Богуславі, утримував двох коханок у різних селах, ще й підгодовував дружину та численну рідню. Один зі сповідальників розповів, що Кирило скуповує на чорному ринку у киян, тих, які вціліли після Вибуху й переселилися до сіл, золото і коштовності, розраховуючись борошном й м'ясом, що належали братству. Ось чому, коли під час спільної молитви і вечері Фавн запропонував організувати сироти–нець при братстві, щоб підгодовувати голодних сиріт, Кирило різко заперечив, кажучи, що братчики самі ледве зводять кінці з кінцями. Чміль підтримав Фавна, чим викликав велике невдоволення Кирила і двох його найближчих посіпак.
За склад зброї, що дістався братчикам від залишків бригади «Батурин», відповідав сержант Мармиза. Але й тут не все було гладко, бо велика партія штурмових автоматів–коротунів НК–МР 5/11 з китайськими набоями безслідно зникла зі складу, а згодом з'явилася у банді Мокрого, який тероризував дальні села. Фавн не розумів, звідки він знає про автомати НК–МР 5/11 і про бойові властивості саме китайських набоїв, коли побачив убитого братчика: черга з цього автомата прошила наскрізь скандинавську кольчугу, що її надів на себе братчик. Звичайні кулі таких кольчуг не пробивали. Розлючені братчики загнали бандита, який убив козака, до порожньої повітки і підпалили її. Він, задихаючись, виповз, кинув на сніг автомат і мішечок з золотом, благав пощадити, але Мармиза миттєво вихопив свій старий «Маузер» С-96 з великою червоною цифрою «9» на руків'ї й вистрілив бандиту в обличчя, знісши тому половину голови: на тій, що залишилась, можна було вивчати анатомію головного мозку, його лівої півкулі. Чміль лаявся, бо треба було спочатку бандита допитати, взнати, куди поділася банда Мокрого, хто їй допомагав, зробити так, як завжди це робив Мармиза, не порушуючи існуючого порядку але Мармиза лише зціпив зуби, погравши жовнами, й пішов у дальній кут двору помочитись. У сніговому заметі залишилась свіжо–жовта, паруюча на морозі глибока дзюрка.
Фавн ні з ким не ділився тим, про що дізнався, живучи в братстві — і не тільки тому що дотримувався таємниці сповіді. Якийсь голос казав йому не втручатися в справи дрібні, що нагадували йому вовтузіння рудої мишви в сіні, коли лежав, помираючи, очікуючи на пришестя Флори. «Я не вчитель їм і не суддя, — думав він. — Є в них інший Вчитель та інший Суддя».
Відчував, хоч і не міг пригадати — коли і де, — що був свідком набагато страшніших злочинів та фатальних пристрастей, які промайнули, наче снігові хмари над замерзлим Дніпром, не залишивши по собі сліду Інколи він ходив на гору що нависала над Дніпром. Провалюючись по пояс у снігу продирався крізь чагарник — кущі бузку та акації — і виходив на лисий вершок, звідки відкривалися обриси Дніпра, закутого в кригу в яку навічно вмерзли засніжені рештки двох десантних барж, й занурені в сутінки далі Лівобережжя. Далеко вище, на правому березі, можна було вгадати три високі труби електростанції — мертві, позбавлені тепла й диму вертикальні стовпи. Ні вогника, ні сліду життя, тільки посвист вітру з півночі й сутінки, що переходили в ніч, але ніколи не закінчувалися ранком.
Щось пов'язувало Фавна з цими дикими місцями, хоча він не пам'ятав світла, блиску живої води, кольору квітучих дерев, бо світ, до якого належав, складався з темних кольорів, навіть сніг був сірий, без іскор, а замети і дерева не відкидали тіней, бо все було тінню.
15
Одного разу вже після Водохреща, прийшов до Фавна Нестор–літописець — зовсім молодий юнак, не зарослий, як інші братчики, колькою щетиною, а вкритий невинним пухом першої молодості. Довготелесий, незграбний, він щохвилини відкидав з правої щоки довге пасмо волосся, яке знову і знову спадало на обличчя; пояснив, що стріляти це йому не заважає, бо в бою зав'язує на голові стрічку — так, як роблять це футболісти, — яка оперізує чоло і потилицю і не дає волоссю розсипатися буйною гривою. Він спотикався в темряві Фавнової печери, ледь не зламав лежанку, не знаходячи собі місця, але потім заспокоївся і, замість стати на коліна, всівся на ослінчик, а Фавн примостився навпроти літописця на ліжку, не роблячи спроби накрити його голову бригадним прапором.
Нестор довго мовчав, наче звикав до темряви, потім спитав:
— Звідки у вас, брате, таке дивне ім'я — Фавн?
— Не знаю, — знизав плечима Фавн.
— А що воно означає — знаєте?
— Ні, — щиро зізнався Фавн. — А що?
— Не чули такий вірш: «Стрибає Фавн, коханець полохливих німф»?
— Ні.
— Мені знайоме ваше обличчя, — Нестор відкинув непокірне волосся. — Ніяк не згадаю, де я бачив вас.
Фавн посміхнувся.
— Коли згадаєш, скажеш. Мені самому цікаво.
— Фавн — пророк, напівбог, напівкозел, напівлюдина. Живе в лісах, — повідомив Нестор, пригадавши курс міфології. — Вовки його бояться.
— Що тебе непокоїть, синку? — спитав Фавн.
— Хочу очистити душу, сповідатися, але не можу…
— Що заважає?
— Я не християнин. Я рідновір. Сповідую рідну дохристиянську віру. Мої боги — то великий Перун, Дажбог, Хоре. А найбільший з них — Числобог. Бог чисел, бог часу.
Фавна знудила розмова з цим басовитим претензійним юнаком, який всюди — на спільних трапезах, на навчаннях чи вечірніх посиденьках — намагався підкреслити свою інакшість, відмінність від інших братчиків, свою філософську зверхність над простими кріпаками, за що братчики платили йому тою ж монетою: зневагою. Бо в боях Нестор показав себе найбільшим боягузом, невміхом, якому то автомат затинало у вирішальну хвилину, то руки трусилися, коли треба було негайно поміняти магазин.
Нестор подивився на хрест, ледь освітлений лампадкою, що висів над столиком.
— Найбільшим нещастям для нашого народу стало прийняття юдохристиянства, — мовив, дивуючись, що Фавн його не перебиває.
— Чи ви знаєте, що дві третини населення Руси — невинні діти, жінки, старі — загинули під час хрещення? Хрест — це знаряддя вбивства. На ньому розпинали наш народ. Ваш несамовитий юдейський пророк та його вчення не придатні для нашого святого і чистого народу Це чужі нам пристрасті, далека від нас віра. Адже Христос і не збирався створювати якусь універсальну релігію… Він удосконалював свою юдейську віру ворожу нам, слов'янам.