Час великої гри. Фантоми 2079 року

Щербак Юрий Николаевич

І що таке Батьківщина? Те місце, де ти народився — твій дім, тихий київський двір, завжди втомлений батько, мати, яка душі в тобі не чула, школа, де вчитель фізики Антон Іванович Неділько розповідав про експедиції на Марс? Чи це шеренга випускників офіцерського училища, яка застигла по команді «струнко» і слухає наказ верховного головнокомандуючого, його заклик виступити на захист Батьківщини, не пожаліти для неї ні свого здоров'я, ні життя?

Він склав на папері графік свого життя, розбивши його на роки й місяці, й заповнював кожен рядок, наче анкету вписуючи короткі, не зрозумілі сторонньому абревіатури, уривки українських і англійських слів. Тільки роки 2077–ий та 2078–ий залишалися білими плямами в цьому його споминальнику Інколи, відкриваючи нові сторінки своєї біографії, він не міг повірити, що таке насправді могло з ним трапитись, — і він ставив знак запитання. Може, колись вдасться перевірити.

Закінчилася злива, яка оголила землю, відкрила її пожухлу сіро–зелену барву і чорні скелети дерев, що втратили листя, перетворивши навколишні пагорби й долини на похмуру тайгу яка складалася з одних сосон та ялинок. В один з таких днів, коли братчики на невеличкому плацу хлюпаючись у калюжах й матюкаючись, удосконалювали свій військовий вишкіл під командою сержанта Мармизи, на дорозі від Трипілля на узліссі з'явилося щось давно не бачене: чмихаючи синім димом, до них повз якийсь екіпаж — вантажний автомобіль? чи бронетранспортер? — плямисто–зеленого кольору.

— Сотня… до бою! — гукнув Мармиза, радіючи, що нарешті військова теорія, яка гибіла в дощах і грязюці, буде підкріплена практикою реального вбивства. — Приготувати гранатомети… зайняти позиції!

З казарми вибіг, застібуючи бушлат, Чміль, ледве тримаючи в руках важкий станковий кулемет і кричучи:

— Не стріляти без команди!

Дивної форми апарат наблизився на відстань ста метрів. На його даху з'явилася постать, що вимахувала двома прапорами — синьо–жовтим і червоно–чорним. Праві дверці автомобіля відкрилися, на приступці з'явилася дівоча постать; братчики нарешті почули її вигуки.

— Ми свої! З Києва! Не стріляйте! Ми до сотенного Чміля!

Братчики, покинувши позиції, зібралися біля центральних воріт, там, де валялися потрощені стовпи і дошки — все, що залишилося від сторожової вежі після ударів блискавок.

Дивний екіпаж під'їхав ближче — це був патрульний бронеавтомобіль «Козак» — КрАЗ 4502М, — й братчики побачили, що з обох боків кабіни приладнані великі вертикальні баки, які надавали йому грізного вигляду — наче башти старих, давно забутих лінкорів. Братчиків вразив сам факт прибуття з Києва цього транспорту — при відсутності бензину й електроструму для підзарядки акумуляторних батарей.

З автомобіля вийшли троє — водій, той, хто розмахував прапорами, та молода дівчина у чорному береті й камуфляжному військовому строї.

Той, хто розмахував прапорами, — молодий, суворого вигляду чоловік у шкіряному чорному плащі, з автоматом дивної, не відомої братчикам конструкції, що висів на грудях, — підійшов до Чміля й чітко відсалютував:

— Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

І, широко розкривши обійми, розцілувався з сотенним Чмілем.

Братчик, якого всі й далі продовжували називати отцем Фавном, стояв у дверях казарми, спостерігаючи за гостями з Києва та їхнім дивним автомобілем. Потім швидким кроком повернувся до своєї комірки, замкнув зсередини двері й почав складати свої нехитрі пожитки до зеленого солдатського мішка. «Беретту» з магазином сховав до камуфляжної куртки й, одягнений, випростався на ліжку. Довго чекати не довелося. До дверей комірки постукали спочатку тихо, кінчиками пальців, потім гучно — кулаком.

— Отче Фавне, — почувся голос Мармизи, — відчиніть. Вас кличе сотенний. Що з вами? Вам зле? Може, Яшу гукнути?

Фавн рвучко відкрив двері, аж Мармиза здригнувся від несподіванки. Перед ним стояла інша людина — чисто поголений чорноволосий худорлявий чоловік з приплюснутим боксерським носом, слідами–шрамами від Чорного Мору на високому чолі та впалих щоках. Жорстким поглядом темно–карих очей він зміряв сержанта з ніг до голови і промовив, ніби вибачаючись:

— Трохи заспав… Де вони?

— В залі, — розгублено відповів Мармиза, дивуючись, звідки цей Фавн–не–Фавн знає, що його чекає не лише Чміль, а й КОМІСІЯ з Києва.

За столом у залі спинами до вікон сиділи троє: у центрі — капітан Середа, обабіч — приїжджа дівчина у чорному береті й сотенний Чміль.

— Сідайте… отче, — запросив Чміль, вражений зміною, що сталася з Фавном, показуючи на стілець, поставлений напроти столу.

Братчик мовчки сів.

— Ви хто? — суворо спитав гість з Києва.

— А ви хто?

— Мовчати! Тут я ставлю запитання, — стукнув кулаком по столу Середа.

Фавн спокійно, не кваплячись, наче дістаючи необхідні документи, витягнув з-за пазухи «Беретту» й наставив на отетерілого розвідника. І тоном, що не віщував нічого доброго для гостей, холодно наказав:

— Встати, коли з тобою розмовляє старша за званням людина. Струнко!

Блідий Середа скочив з місця й відрапортував:

— Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

— Де служив, капітане?

— Заступник командира роти зв'язку особливої революційної бригади імені Петлюри в Ніжині, — затинаючись від страху і сорому сказав Середа.

— А чому на вас жандармський мундир?

— Це не мій… повірте… я не жандарм. Не було що вдягти… довелося перешити, — принижено пояснював київський гість. — Слово честі…

— Отче Фавне, побійтеся Бога, я Середу давно знаю, — почав благати Чміль, не розуміючи, куди подівся лагідний й поступливий капелан, замість якого перед ним сидів жорсткий незнайомий чоловік.

— Капітане, вам не розвідником бути. Вам кашу манну варити в дитячому садку — цідив образливі слова Фавн. — Чому не виставили вартового перед залом, чому не обшукали людину яку викликали на допит, чому немає у вас зброї?

— Є, — відчуваючи свою нікчемність, пролепетав Середа, головною метою поїздки якого до Спасо–Дніпровського братства було похизуватися перед супутницею, звабити її своєю силою і рішучістю. — є пістолет… тільки я не встиг його вихопити… я не знав…