Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
Саме в цей час Темряви і розпуки на найвищій горі над Дніпром, що панує над простором між Доном і Дунаєм і є духовно–енергетичним центром України, народився в засніженому лісі Людинобог чи Боголюдина. А подобизна його була така: на голові — шолом золотий з антенами дальнього космічного зв'язку, на обличчі — маска пілота часів Третьої світової війни, а голос його — мов ревище найбільших футбольних стадіонів доісторичного світу. І в правиці він тримав книгу за сімома печатями, де доля кожної людини була написана, але книгу ту ніхто не міг прочитати, а в лівій руці стискав він меч лазерний з двома променями й енергетичною підкачкою. А ноги в нього були могутні кінські, з золотими копитами, якими викрешував він джерела водяні з землі.
І звали його ФАВН (FAVN), що означало First Advanced Virtual Nomad.
I оселився
Фавн нічого не вимагав від людей — ні їжі, ні жертвоприношення, ні золота. Тільки просив прийти до його печери і розповісти правду про своє життя. Взамін він давав людям заспокоєння, знімав, наче наркотиком, усі страхи та кошмари минулого. До Фавна, якого прозвали Печерським Цілителем, почали приходити пілігрими з дальніх земель — від Дона до Дунаю. Але нікому він не відкривав тої книги, хоч як його просили ті, хто сповідувався в нього. Ніхто не розумів, навіймо йому те знаття людських гріхів, печалей і надій, той тягар скорботний. Трапилося, що взимку стала облогою навкруги братської оселі велика зграя північних вовків, великих голодних двометрових тварюк з довгою сіро–сивою шерстю, які загризли вартових і вже обступили були занесений снігами продуктовий склад, в якому закрилися братчики. Вовки залізли на дах і прогризли в ньому дірку. Братчики зрозуміли, що прийшла їхня погибель, бо кулі не брали вовків, не пробивали їхню кулевідпорну шерсть, і люди почали молитися, і хтось сказав: «Ось прийшов мій смертний час, і ніхто мене не згадає, бо я втратив сім'ю, тільки Фавн знає, що жив такий один на темнім світі». І Фавн почув його мольбу і, вийшовши з печери, пішов убивати вовків лазерним мечем. Вовки скавучали, вишкіривши гострі, великі, наче фінські ножі, ікла, стрибали на Фавна, — але його меч розрубав їх навпіл, і їхньою чорною кров'ю заюшений був сніг на горі. Гору згодом так і назвали: Чорна гора. Залишки зграя, підібгавши хвости, втекли до великого лісу, на північ.
На честь Фавна врятовані ним братчики спорудили з каміння і дерева подобизну у вигляді ідола з золотою головою, в руках — автомат з лазерним прицілом і книга, зроблена з баскетбольного щита, а ноги — зі стовбурів дуба.
Тут молився і досі молиться місцевий люд.
Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ
21
Київ зустрів Гайдука та його супутників сірими сутінками, дрібним дощем та оборонними спорудами, що перекривали Столичне шосе в районі Південного мосту. Гайдук відзначив, що споруди — розкислі від дощу земляні вали; захисні стіни з тріснутих бетонних блоків та важких, схожих на мостові ферми, іржавих металоконструкцій; барикади, складені з мішків з намоклим піском, обплетені гірляндами колючого дроту; кулеметні гнізда та батареї застарілих пускових ракетних установок «Світязь-38» — виглядали досить грізно для тих, хто нічого не тямив у військовій справі. Оборонна здатність Києва вражала, мабуть, лише селян, які приїздили на конях, щоб виміняти продукти харчування на золото, коштовності, ліки та наркотики. Для тих, хто забажав би проникнути вглиб міста та атакувати життєво важливі центри, захисна лінія була дірявою: в ній можна було знайти десятки проходів, прихованих підступів, неконтрольованих ділянок. Все питання в тому, який тип війни очікував Київ.
Перевірка документів, яку вели двоє студентів — хлопець і дівчина в таких самих, як у Олі
— Ви звідки, молоді люди? — спитав Гайдук перевіряльників.
— Члени революційної бригади імені Героїв Крут, — сказала, шморгаючи носом, дівчина в старому чоловічому пальті, підперезаному білим ременем з візерунчастою позолоченою пряжкою з літерами «DG». Ця тендітна дівчина змерзла, з червоного носа безупинно текли соплі.
— Людей не вистачає, — зітхнув Середа. — Ледве сформували поховальні команди, які прочісують вулиці і будинки, шукають мертвих…
Темно–сірі Київські гори здичавіло громадились ліворуч від мокрої порожньої дороги, якою повільно сунув «Козак Мамай». Проминувши лівий поворот до Аскольдової могили, вони попрямували на Поділ. Опинившись на Контрактовій площі між пам'ятником Сковороді та будівлями Києво–Могилянської академії, «Козак Мамай», пихкаючи синім димом, зупинився.
— Приїхали, — весело зістрибнула з кабіни Оля. — Ви почекайте, Ігорю Петровичу ми підемо до штабу оформимо вам необхідні документи — на їдальню й проживання.
Вони з Середою зникли у великому жовтому корпусі з білими колонами. Гайдука вразило, що всередині в корпусі працювало електричне освітлення. Це здавалося такою ж фантастикою, як працюючий комп'ютер Нестора–літописця або аварійне світло в палаці гетьмана.
Відразу зрозумів, звідки світло: перед самим корпусом академії стояв старовинний, схожий на паровоз, локомобіль, який наповнював Контрактову площу гуркотом і чорним вугільним димом. Біля парової установки громадилася чорна гора антрациту Від локомобіля йшли довїї паси до двох електрогенераторів. Гайдук зрадів, побачивши в цьому першому після Темряви, світлі добрий знак, надію на майбутнє.
— Пробачте, Ігорю Петровичу — звернувся до нього водій «Козака Мамая», який курив самокрутку сидячи на приступці автомобіля й гріючись від газогенераторної пічки. — Ви мене не пам'ятаєте?
— Ні, — здивовано подивився Гайдук на цього непримітного, мовчазного чоловіка в авіаційній шкіряній куртці.
— Я — пілот «черепахи». Крук моє прізвище. Працював під командою Григорія Івановича Невінчаного. Пару разів літав з вами. До Басманова. Пам'ятаєте?
— Звичайно, — відповів Гайдук, все одно не пригадуючи цієї людини. — А де Невінчаний? Ви щось чули про нього?
Водій–пілот загасив самокрутку об колесо й похитав головою:
— Ні. Хотів би вірити, що він живий… Хочу попросити вас, пане генерале: візьміть мене до себе. Поки з оцим одороблом «Мамаєм», а потім, може, й «черепаху» піднімемо в повітря. В мене є одна ідея…
Тут повернулася Оля й вручила Гайдуку пластикові картки й талони.
— Ходімо обідати. Тут у підвалі наша їдальня. А житимете поруч, на Сковороди. Там наш гуртожиток. У вас буде невеличка кімнатка… — помовчавши трохи, повідомила: — Я там теж живу. А потім зустрінетесь з Василем Волею.
— Це хто?
— Наш лідер. Голова Центральної координаційної ради революційних організацій України–Руси. Майбутній президент. Ви його знаєте.
— Звідки?
— Насправді він не Воля, а Капран. Пам'ятаєте? Голова Ліги Устима Кармелюка, — пояснила Гудима.
— А чому Воля?
— Це його псевдонім.
Гайдук відчув втому, голод і роздратування від повернення до суєти, що породжувала порожнечу в душі. Згадав, як добре почувався в братстві, коли був отцем Фавном.
Оля взяла його за руку й повела до їдальні. Мружачи від незвичного електричного освітлення очі. Гайдук отримав свою пайку — кусень чорного хліба, миску гарячої баланди, в якій плавали шматки буряка і капусти, та дві картоплини «в мундирах» з хвостом солоного оселедця.