Час великої гри. Фантоми 2079 року

Щербак Юрий Николаевич

— Тут набагато гірше з харчуванням, ніж у вас у братстві, — ніби прочитала його думки Оля. — З поверненням, Ігорю Петровичу! — вона підняла кухля з гарячим чаєм.

22

Майбутній президент України–Руси кілька днів не мав часу на зустріч з Гайдуком. На прохання Олі, яка завідувала оргбюро ЦКР, за Гайдуком закріпили газогенераторний бронеавтомобіль «Козак Мамай», і він, маючи вдосталь вільного часу, вирішив побачити, що сталося з Києвом.

З розповідей Олі він уже знав, що, за орієнтовними підрахунками, після Великого Спалаху

Київ утратив дві третини населення — тих, хто помер, і тих, хто покинув місто в пошуках порятунку Але побачене перевершило всі похмурі очікування: пустка затемнених вулиць, дерева на яких були поспіль вирубані, захаращених старими автомобілями, уламками меблів, дитячими візками, порожніми пластиковими пляшками, ганчір'ям та сміттям, вражала. Гайдукові здалося, що він опинився на дні колись повноводного водосховища, з якого збігла вода, відкривши всі потворні таємниці підводного світу потоплених будинків, зарослих водоростями, й колишніх кладовищ з поваленими набік хрестами.

Особливо вразили Гайдука Липки Печерські — фешенебельний район високопосадовців, банкірів, олігархів, куди колись не можна було потрапити без спеціальної перепустки. Гламурні висотні будинки зяяли пусткою, верхні поверхи цих пихатих башт, що безглуздо вивищувалися колись над дзвіницею Лаври, почали руйнуватися, і в сутінках їхні чорні силуети здіймалися, наче щербаті руїни казкового замку з привидами. Оля розповіла Гайдукові, що в одній з цих висоток погребенники на сороковому поверсі знайшли напівзотлілий труп людини, яка сиділа в кріслі навпроти телевізора. Гайдук згадав Альфреда Ісааковича Вебера та відкритий ним телевізійний вірус TDV — Television debility's virus. Липки повністю вимерли — казали, що радіоактивна хмара після вибухів зачепила ці пагорби, знищивши тих, хто тут намагався залишитись. Це сталося ще до початку епідемії Чорного Мору Будинок Національного банку як і гетьманський палац, був пограбований. Хідник і проїжджу частину вкривали, наче зотліле осіннє листя, злежалі коржі грошей — нікому не потрібні карбованці з зображеннями гетьманів, поп–зірок, кріпаків–стахановців, олімпійських чемпіонів та кобзарів; квадратний продірявлений циферблат годинника над входом до банку показував свій останній час: 20.00 15 серпня 2077 року.

На розі Інститутської та Банкової «Козак Мамай» зупинився, і Гайдук вийшов з машини. Задер голову і відчужено подивився на темний силует будинку в якому ще зовсім недавно жив разом з Боженою. Будинок здався йому випаленою, байдужою тінню минулого, яке ніколи не існувало і не залишило по собі ніяких доказів. Лише припущення. Він пішки рушив Банковою, проминувши праворуч спалений старовинний будинок Спілки письменників, що належав ще зовсім недавно Крейді, і наблизився до масивної споруди Особливого відділу при гетьмані. Навпроти похмуро чорнів Будинок з химерами. Жодної душі не зустрів на цих вулицях Гайдук.

«Козак Мамай», чмихаючи і стріляючи, як справжня піч, до якої господар кинув сосновий хмиз, повільно сунув за Гайдуком.

Він згадав таємний підземний тунель, що вів до гетьманського палацу. «Боже мій, — жахнувся він. — Ось прямий шлях для нападників у серце Києва».

Вони спустилися по Круглоуніверситетській вниз, до Бессарабки, і Гайдук знову здивувався, побачивши зовсім інший Київ, у якому відроджувалося життя: у приміщенні Всесвітньої аграрної біржі (критого ринку в давні часи) і навколо знову виникло стихійне торжище. Місце це було слабко освітлене електрикою. Можна було побачити темний натовп людей, які, немовби потрапивши у повільний вир, кружляли, утворюючи

концентричні кола.

— Це наш товчок. Тут можна купити що завгодно: одяг, консерви, наркотики, зброю… А тут, — пояснив водій, обережно проїжджаючи крізь натовп і повертаючи праворуч, на Хрещатик, — наш телевізійний театр.

Гайдук побачив велику чергу людей, що стояли перед приміщенням колишнього 5D кінотеатру:

— Що, невже телебачення працює?

— Та де, — призупинив хід автомобіля водій. — Люди спрагли за телевізором. Приходять сюди, сідають. Сцена влаштована у вигляді телевізійного екрану. А на сцені актори, освітлені голубим променем. Спочатку грають новини. Диктор щось там ґелґоче — що на Пушкінській можна виміняти талони на хліб або про набір дівчат на курси медсестер… Потім спорт. М'ячем грають, наче футбол транслюють… А потім концерт: співають, танцюють. Пугачова іноді виступає.

— Яка Пугачова?

— Нова. Клонована, — пояснив водій.

Хрещатиком уперед–назад сунули пасажирські потяги — причеплені до парових тракторів платформи, на яких стояли люди. Зупинок не було, бо потяги сунули так повільно, що кожен бажаючий міг зіскочити чи навпаки — стрибнути на платформу в будь–якому місці.

На Хрещатику тулилися крамнички з фанери, картону й бляхи, де за хлібні талони можна було виміняти банку «чайна–коли» або пачку афганської жуйки з наркотиками. Найдефіцитнішим і найдорожчим товаром були антибіотики та батарейки до ліхтариків.

На Майдані, під монументом Незалежності, на тому місці, де завжди в грудні ставили новорічну ялинку Гайдук побачив стаціонарну шибеницю на шість висячих місць. На шибениці ніхто не висів.

— Тут по суботах засідає народний трибунал, — сказав водій. — Судять колишніх… Вирок виконують негайно. Днями повісили п'ять чоловік: брата Клинкевича, одного прокурора, одного жандармського генерала, двох олігархів.

— А що з самим Клинкевичем?

— Не знаю. Ходять чутки, що його бандюки зарізали разом з Мотрею. За наказом Сірого Князя. Якісь діаманти не поділили. Господи, прости, — перехрестився водій. — А який красень був.

Гайдук відкрив праві дверцята, щоб краще розгледіти Майдан, щедро обставлений блакитними кабінками біотуалетів:

— А багато людей приходить на такі трибунали?

— Дуже багато. Хто що знає про підсудних — виходить, розповідає. В людей багато гніву на цих… Приходять кріпаки з сіл… Розповідають страшні речі. А потім суддя питає: який вирок ці виродки заслужили? І народ кричить: Смерть! Смерть!

Гайдук згадав спогади якогось киянина про давно забуту Другу світову війну Той твердив, що на Майдані вже стояла колись шибениця, на якій вішали німецьких генералів і полковників. Гайдук цьому не повірив, подумав, що це ще один народний міф.

— А гроші якісь у вас ходять? Карбованці, глобо, юані?

— Ні, — похмуро похитав головою шофер. — Тимчасові талони ЦКР, які підробити — раз плюнути. В мене справжні талони вкрали, довелося міняти золотий годинник на фальшиві. Якби не їдальня…

Побачивши посеред Європейської площі велике брезентове шапіто з написом КСЕНЯ і рекламою «Кожен заслуговує на щастя. Заходь до нас!». Гайдук подумав, що, незважаючи ні на що, Київ повертається до життя. Принаймні, сексуального.

Ще більше пожвавлення панувало на Подолі, при в'їзді до China-town: мерехтіли кольорові ліхтарики, на вулиці Сагайдачного снували рикші, а сама вулиця перетворилася на суцільний торговельний ряд, де можна було поїсти китайські страви, купити м'ясо й східні прянощі, свіжі овочі. Це найбільше вразило Гайдука.