Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
У кабінеті ще нікого не було: чи тому що Оля приїхала зарано, чи охорона посилила режим і майже нікого до кабінету не пускала. Сівши за комп'ютер, Оля вирішила увійти до Євронету, а через нього спробувати лінкнути Балтимор, щоб ознайомитися з роботою аналогічного центру DAP — для drag addict persons — при університеті Джона Гопкінса. Дивно, але вона не змогла увійти до мережі Євронет, хоча ще вчора зв'язувалася з колегами у Гданську й Дубліні. Навіть спроба зв'язатися з наркологічним госпіталем у Херсоні їй не вдалася. «Господи, — зітхнула вона, — який бардак. Робимо крок уперед, потім відступаємо —
І в цю хвилину у вентиляційному отворі стелі кабінету з'явилася голова Чага, який своїм третім оком на зморшкуватій лисині уважно оглянув приміщення й, не побачивши жодної загрози для себе, спритно, наче Спайдер, спустився по стіні. Оля приклала палець до вуст й показала на двері, за якими розташувалися її охоронці. Сьогодні їх було четверо замість двох, і це її обурило. Збиралася увечері дати шановному генералу Гайдуку добрячого прочухана: чи військовій розвідці вже зовсім немає чого робити?
Тимчасом Чага, на якому красувалася нова жовтенька майка з гордим написом «Я не вживаю галуїн», наблизився до столу й прошепотів:
— Ольго Святополківно, ви нічого не чули? в місті щось діється… Тобто навпаки, нічого не діється… Але тривога зростає.
— Яка тривога? — легковажно відмахнулася вона від слів Чаги. Була переконана: якби насправді відбувалися якісь надзвичайні, події. Гайдук попередив би її. Хіба що війна з Північчю почалася? Але й про це вона дізналася б одразу.
— КОМАН одержали нову партію свіжих драгів, — стояв на своєму Чага. — Вони щось знають, щось готують. Вам не слід тут залишатися, Ольго Святополківно.
— A ти й справді не вживаєш галуїн? — перевела розмову Оля, показуючи на майку Чага.
Третє око на його лисині винувато закліпало.
— Майже не беру. Тільки по святах. Але вчора колеги почастували… Смачний, холера… Пробачте, Ольго Святополківно… Я можу майку скинути…
Він навіть підняв майку заголивши худе тіло.
— Йди вже, — невдоволено сказала Оля.
Чага радісно, мов ящірка, поповз по стіні й зник у вентиляційному отворі, не забувши закрити зсередини отвір сіткою.
Зателефонував Гайдук, якого вона не бачила з часу похорон Індіри Голембієвської — брав участь у якихось штабних навчаннях.
— Я просив тебе не йти до лікарні, — невдоволено мовив він, навіть не привітавшись.
— Він ворухнувся, — радість переповнювала її.
— Хто?
— Син! Що з вами, пане генерале?
— Тим більше. Я дав розпорядження начальнику охорони негайно забрати тебе і відвезти до Чабанів.
— Але, пане генерале…
— Виконуй, — жорстко наказав він. — В мене часу немає. Розповім, як побачимось.
Зв'язок перервався.
* * *
Після розмови з Гобом Богошитська спробувала зв'язатися з Чаленком, але жодна з ліній таємного урядового зв'язку не відповідала. «Бояться, мерзотники, — подумала Богошитська. — Після Індіри бояться геджетів, І–фонів, телефонних трубок. Казали, що дехто страхається навіть телевізорів і комп'ютерів. Що за бардак у державі… Коли вже порядок наведемо?»
Вона насилу відбула півторагодинну зустріч президента з дипломатичним корпусом, здивувавши Волю своєю мовчазністю, хоча він очікував її виступу–диктанту який своєю гегельянською логікою міг розсіяти сумніви послів європейських країн.
Особливо роздратував президента посол Польщі Кшиштоф Бонєк, довгов'язий молодик, який безцеремонно допитувався: чи Тристоронній пакт означає відродження російського імперіалізму й загрозу для сусідів і чи Україна–Русь перекреслила тим пактом свою європейську орієнтацію?
Але і тут Богошитська не втрутилася в розмову не поставила нахабного поляка — дальнього нащадка Тадеуша Костюшка — на місце, не нагадала Бонєку про злочини поляків супроти українців у Галичині в 1920 — 1930 роках. Василь Воля як президент не міг собі цього дозволити, але державному секретареві сам Бог велів поставити на місце цього зарозумілого пана, який, як доповідав Чаленко, обзавівся в Києві одразу двома українськими коханками. Воля вирішив дати Чаленкові команду піймати Бонєка на одній із цих курв, агентці ЦУК, і з великим скандалом витурити його з Києва.
— Що сталося? — спитав Воля Ерну Еріхівну після закінчення зустрічі.
— Зле почуваюся, — опустила вона додолу свої воронячі очі. — Сьогодні я не ночуватиму з тобою… поїду на квартиру батьків. Скучила за спокоєм. Там тихо… відлежуся, відпочину..
— Як знаєш, — майже байдуже мовив Воля. Після вбивства Індіри немовби якась тінь пролягла між ним і Богошитською, наче виник у президентському палаці вакуум, коли дихати стало важко; його президентські рейтинги полетіли донизу в усіх землях України–Руси, надто ж в Особливому конфедеративному окрузі Київ; загальний страйк лякав Волю, хоч як Богошитська применшувала його значення, запевняючи, що цей емоційний сплеск швидко вгамується, заспокоїться і що після 22 червня все зміниться, лідери непримиренної опозиції будуть покарані дружніми військами Північного союзу а легітимність Василя Волі буде підтверджена самодержцем російським Ніколаєм Третім.
Але, втративши такого союзника, як Індіра Голембієвська, — партнера хоч і незручного, але могутнього, — Василь Воля розгубився: раптом зрозумів, що всі його колишні друзі — генерал Гайдук, Оля Гудима, владика Ізидор, академік М. В. Гоголь (Твердохліб), інші члени ЦКР, які підтримували його, — поступово віддалилися, наче хтось побудував між ним та його колишніми товаришами з Фронту визволення України міцну непроникну стіну Він опинився у тісній камері, наче знову сидів у підвалах ДерВару — і хоч камера ця звалася президентським палацом з високим рівнем комфорту Воля знову як і в минулому відчував, що став іграшкою в руках Богошитської і Чаленка.
Треба було зламати стіни цієї камери. Тому він навіть зрадів, почувши бажання Богошитської вийти поза межі палацу і резиденції. Тільки–но кортеж Богошитської, супроводжуваний двомастами охоронцями, від'їхав від палацу Воля набрав номер Розвідувального комітету Сигнал з президентського палацу перекомутували, пропустили через фільтри, щоб запобігти проходженню смертельного пучка енергії, який зніс голову Індірі, — і тільки тоді він почув голос генерала Гайдука.
— Я слухаю, пане президенте.