Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
79
У суботу 10 червня 2079 року Індіра Голембієвська скликала на Майдані великий мітинг, головними гаслами якого стали вимоги відставки президента Волі та денонсації Пакту Трьох: очікувалася участь не менш як ста тисяч чоловік. Гайдук, долаючи біль, полагоджував сотні організаційних питань у приміщенні для дешиф–рувальників на Острові. Він остерігався підслуховування в своєму офіційному кабінеті — тим більш, що Воля так і не скасував свого декрету про тимчасове, на час хвороби, відсторонення Гайдука від виконання обов'язків. Вирішив спостерігати мітинг по телебаченню. Індіра вмовляла його піти разом з нею на цей мітинг, виступити. В її голосі знову прозвучали хвилююче інтимні нотки, наче йшлося не про політичний захід, а приватну — сам на сам — вечерю при запалених свічках.
— Не бійтеся нікого і нічого, Ігорю Петровичу — шепотіла з геджета вона йому на вухо, наче була поряд і притулилася до нього своїм тілом, повним жіночої зваби. — Якщо ми не будемо протестувати, через півмісяця опинимось в окупованій, поліцейській, не своїй державі. Приходьте.
Він відмовився, хоч і було соромно, пославшись на поганий стан здоров'я, й одразу відчув її розчарування, наче зрадив її. І ось тепер він, віддаючи розпорядження, поглядав на екран телевізора, де вирував святково прикрашений Майдан, з якого прибрали нарешті шибеницю. Зелено–оранжеві прапори АЗУП — Азійсько–української партії, лідером якої була Індіра, — переважали, але майоріли також знаки інших партій: біло–червоні, червоно–чорні, блакитно–жовті з червоними сонцями, чорно–помаранчеві та інші. Великий натовп, що заполонив Печерські пагорби і долину Хрещатика аж до Бессарабки, виглядав святково — стояв сонячний спечний день благодатного літа, й люди ще не могли нарадуватися світлу.
Мітинг відбувався напередодні Зелених Свят, й багато хто прийшов на Майдан з букетами квітів та зеленими гілками берези й пучками пахучих трав; у багатобарвному натовпі помітні були люди у рожевих, білих та салатового кольору чалмах, жінки у різнокольорових сарі. Нарешті десь угорі на Інститутській, навпроти музею жертв більшовизму виник людський вир: потужні об'єктиви телекамер одразу вишукали в цьому вирі Голембієвську яка в супроводі охоронців повільно посувалася живим людським коридором, що вітав її вигуком: «Інді! Інді!» — це було схоже на вихід всесвітньовідомого футболіста на поле стадіону Кілька опозиційних політиків уже чекали Індіру на трибуні, розташованій біля підніжжя монумента Незалежності. Вони не могли повірити, що така потужна сила приєдналася до опозиції, порвавши з правлячою партією КУНА Василя Волі.
— Дороїї кияни! Дороїї українці! Вітаю всіх з Зеленими Святами — святами відродження землі, святами життя! Хай живе зелена Україна!
Натовп зустрів ці слова радісними вигуками і помахуваннями зеленого гілля.
«Який я ідіот, що не пішов на мітинг, — подумав Гайдук. — Все одно нема чого втрачати. Досить ховатися. Воля не оцінить мою стриманість, а люди подумають, що я боягуз. І правильно подумають».
— Я прийшла сюди з лівого берега Дніпра, щоб з'єднати береги цієї священної ріки, щоб об'єднати великий наш народ перед лицем смертельної загрози. Тисячі людей з правого і лівого берегів створили сьогодні живі ланцюги єднання, які зв'язують схили Дніпра, проходять по мостах і по вулицях Києва. Ми всі — громадяни України–Руси, великої і прекрасної країни: етнічні українці і етнічні росіяни, поляки, румуни, євреї, вихідці з Азії та емігранти з Європи. Україна–Русь — наш спільний дім, наша рідна земля, незалежно від кольору нашої шкіри й мови, якою розмовляємо. Якщо ми ведемо наш родовід від Древньої Руси, то повинні пам'ятати, що це була не моноетнічна держава, а союз різних племен, які мали спільні інтереси, сповідували спільні цінності.
Сьогодні над нашою державою Україна–Русь нависла смертельна небезпека. Це небезпека зовнішньої кривавої агресії загарбників з Півночі. І одночасно ще більша небезпека криється тут, у Києві.
Індіра, вдягнена в легке шовкове сарі помаранчевого кольору, що під тихими подувами вітру облягало її тіло, змахнула рукою у невизначеному але зрозумілому натовпу напрямку.
— Це — загроза внутрішнього перевороту.
Гайдук, перервавши на півслові розмову з генералом Максимовим, відповідальним за військово–повітряні сили, напружився, очікуючи, що скаже далі Індіра.
Вона підняла над натовпом якісь папірці й після тривалої паузи промовила:
— У мене в руках план президента Волі — Чаленка — Богошитської щодо організації й здійснення державного перевороту в Україні–Руси, призначеного на неділю, дев'ятнадцяте червня, напередодні вторгнення військ Північного союзу План передбачає введення надзвичайного стану арешти всіх, хто запідозрений в опозиційних настроях, вбивства лідерів, надання президенту Волі диктаторських повноважень, застосування зброї проти мирних демонстрацій.
— Ганьба! Ганьба! Волю — геть! Волю — в неволю! — збурився гнівно Майдан.
— Закликаю до всенародного імпічменту президента Волі! — кинула в натовп запальний клич Голембієвська.
— Геть! Геть! Геть! — відгукнувся Майдан.
— Треба негайно розірвати Тристоронній пакт як ганебний акт зради!
— Пакту — ні! Пакту — ні! — скандував натовп.
— Нам потрібні мир і злагода, але не такою ціною! Ми готові співробітничати з Росією та Скандорусією, але не як холопи! Як рівні з рівними! Ми древній, гордий народ! Ми представники древньої індоєвропейської цивілізації, ми вільний народ вояків та хліборобів! Ми переможемо!
— Інді! Інді! Пе–ре–мо–га! Пере–мога! — повторював стотисячний натовп, який почав звільнятися від влади темряви. Телеоператори вихоплювали з натовпу обличчя людей, усміхнених, з очима, сповненими надій, — і Гайдук піймав себе на думці, що на його очах народжується нація. Не забитий, закріпачений, похмурий і страждаючий народ, не окремі, розсварені й ворогуючі групи населення, а Нація — цей магічний кристал, який виникає раптово з хаосу наче Всесвіт, що миттєво народився з Великого Вибуху разом з Часом. Цей кристал, який виблискує різними гранями, бо складається з усіх громадян цієї держави, є сам по собі заплутаною, суперечливою структурою, але в епоху Великої Гри без нації немислимим стає саме існування людей, які заселяють простори України–Руси. Без нації вони раби, полонені.
На екрані світилося щастям обличчя Індіри, яка, скінчивши промову відійшла в правий бік сцени й пригладжувала розкуйовджене вітром темне волосся, підставивши лице сонцю й примруживши очі.
Телеоператор і телережисер, не звертаючи увагу на наступного промовця, стежили за Індірою як справжні папараці: показали, як хтось з охоронців подав Індірі перламутровий геджет — можна було навіть побачити, як мерехтять на його екрані кольори виклику таємної урядової лінії зв'язку Індіра, всміхаючись, взяла геджет, притулила до вуха і щось сказала — і в цю мить голова її вибухнула червоним туманом і її обезголовлене тіло впало з трибуни в натовп.
Гайдук онімів. Відчув брак повітря й кинджальний удар у спину. Він не повірив власним очам, подумав, що це якийсь поганий жарт хакерів — ворогів Інді, що це якесь непорозуміння, марево, що він осліп. Подивився на генерала Максимова, на помічників, але й вони застигли в паралітичній паузі, нічого не розуміючи, дивлячись на нього з надією, що, може, він пояснить, скаже, що це — жарт, помилка, що цього бути не може.
Але пронизливий зойк натовпу завивання відчаю і жаху перекрили всі плутані слова телекоментатора: метушилися охоронці, в натовпі почалася паніка, люди бігли врозтіч по Інститутській і по Хрещатику; перед тілом Індіри Голембієвської на колінах стояв генерал Раджив Лал, намагаючись закрити рукою об'єктив телекамери, яка наблизилася безсоромно, щоб показати найстрашніші картини смерті народної улюблениці. На долоні генерала Лала червоніла кров Індіри.