Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
Коли вранці 1б червня побачила на телеекрані Гайдука, остовпіла спочатку; потім, прослухавши кілька разів його заяву вона гірко заплакала, остаточно переконавшись, що він не довіряє їй. Надвечір Гайдук заскочив на кілька хвилин до Чабанів. Підійшов до похмуро–заплаканої Олі, притиснув її до себе й поцілував, але вона відсунулася від нього, пересіла до крісла й мовчки спостерігала гру полум'я в каміні — безглузду як і все, що відбувалося навколо неї.
— Пробач, — нарешті вимовив Гайдук, гладячи її кольке волосся. — Я не міг
— Авжеж, — похитала вона головою, — хіба я ваша дружина? Але якщо ви вважаєте, що я агент іноземної розвідки, то повісьте мене на Майдані, як мого тата… Я вітаю вас, — вставши з крісла, Оля низь–ко вклонилася йому. Вона здалася такою молодою і вродливою, що Гайдук не повірив, що це його дружина. — Тепер ви диктатор України. Чи, може, король? Як вас тепер величати? Ваша величність? Чи ваша тиранська світлість? Або темність? А мене? Перша леді — тиранозавр держави? Чи тепер вам потрібна буде інша перша леді, з чистішою біографією?
В її очах стояли сльози гніву Не тямлячи, що робить, Оля схопила зі столика й жбурнула до вогнища рожеву з золотим листям китайську порцелянову вазу весільний подарунок Янь Дун'юе; минулого разу коли вони робили дитину Гайдук поставив до вази квіти; ваза вибухнула в огні, як петарда, розсипавшись бризками по каміну.
— Якщо ти зараз не припиниш істерику втратиш мене назавжди, — Гайдук дивився їй у вічі жорстко, наче з телеекрана, коли зачитував заяву КОПОР. Вона зрозуміла, що він каже правду і з жахом уявила, як він виходить з будиночка і ніколи сюди не повертається.
— Через три дні починається війна, — повідомив Гайдук. — Це дуже таємна інформація. Щоб не казала, що я тобі не довіряю. Не виключені ракетні атаки на Київ. Я хочу забрати тебе до Малахова. Там безпечніше. Я зараз їду туди.
— Я нікуди не поїду — згаслим голосом сказала вона. — Я люблю вас, пане генерале, хоч ви і ворог демократії, за яку я боролася. Божевільний диктатор, Попандопулос, Кара–Хан чи Піночет, як їх там…
— Генерал Ярузельський.
— Ви вже замовили собі трон? — спитала.
— Замовив. У вигляді ешафота під шибеницею.
— Можете тримати при собі ваші гребані таємниці. Я вас ніколи не зраджу Вас зрадять інші. Ви — нещасна людина.
Він нічого не відповів. У двері постукав і одразу ж обережно просунув голову майор Чміль — сиві козацькі вуса на його молодому обличчі здавалися приклеєними бездарним гримером.
— Ігорю Петровичу вибачте. Час їхати.
І одразу ж сховав голову за одвірок.
— Вибач, більше не можу — голос Гайдука звучав хрипко, як завжди, коли він хвилювався. — Крім тебе в мене нікого нема. Вчора повернувся Невінчаний. Сам. Нікого не знайшов. Ні своєї сім'ї, ні мами. Все залишилося в Темряві.
Оля заплакала — тепер не від злості й образи на генерала, а від жалості й страху за нього. Підійшовши до Гайдука, перехрестила невміло, не знаючи, як вести руку — зліва направо чи навпаки, й міцно поцілувала.
— Він і справді ворушився? — спитав Гайдук. — Я питав Гальперина, він каже, що це неможливо. Ще рано.
— Це наш син. Все можливо.
— Бережи себе і його. Якщо щось станеться зі мною… назви його Ігорем.
— Не назву його Ігорем ніколи, — Оля виціловувала Гайдука, наче дитину яку забирають від матері назавжди. — Бо з тобою нічого не станеться. А сина назвемо Святополком. Святиком.
— Святобригадою, — поправив Гайдук. — Полків тепер нема. Тільки бригади.
— Буде Святополк, — вперто наполягала Оля.
— А чому не Петрик?
— Тому що це моя дитина.
Гайдук витягнув з кишені зелене, недостигле яблуко й дав його Олі.
— Це з тої яблуні, що в саду.. Я дзвонитиму тобі. Телефонних дзвінків не бійся. Система не пропускає імпульсів смерті.
— А імпульси кохання пропускає? — схлипнула Оля.
Вже виходячи з будинку Гайдук щось згадав і вражено зупинився на порозі.
— Ти сказала мені «ти»? Чи це привиділося?
— Йдіть вже, пане генерале. Тільки повертайтеся. Повертайся, коханий, — вона знову впала йому в обійми.
89
Батьком тих хижаків, що їх побив Фавн на Дніпровій горі, був велетенський вовк Фенрир, який жив на Півночі і якого однаково боялися боги, велетні і люди. Ніхто не міг утамувати жадобу Фенрира, який пожирав усе, що траплялося на його шляху — так одного разу у нестримній люті він проковтнув сонце і настала Велика Темрява.
Боги намагалися вгамувати Фенрира й викували міцний ланцюг, умовили вовка накинути на себе, але він легко розірвав ланці Тоді змайстрували з надміцних титаново–нікелевих сплавів другий ланцюг — Фенрир порвав і його.
Оскаженілий від жадоби помсти, голодний Фенрир прийшов на українські землі, щоб забрати всі багатства і знищити люд мирний. І тоді біля Чорної гори, окропленої кров'ю Фенрирових вовченят, його зустрів Фавн і запропонував парі: якщо Фенрир не зможе розірвати Фавнові пута, вовк повернеться до свого острова в Льодовитому океані й не чіпатиме ніколи Україну–Русь; якщо ж розірве пута — загинуть і Фавн, і Україна.
Фавн та його майстри сплели третю чарівну сітку з таких компонентів, як шелест котячих кроків, дихання риб, пташиний спів, коріння гір наддніпровських, жили вола та волосся з жіночої бороди, — і накинули на Фенрира. Той заревів, борсаючись у мережі, але не зміг її розірвати. Лишень устиг перегризти Фавну хребет, та отець усіх богів Один — головний Фенрирів ворог — устиг витягти Фавна з пащеки скаженого вовка. Сітку, в якій у нестямі бився Фенрир, почепили до трьох гігантських гелікоптерів «Сікорський-079» підняли в небо й відтягли на Нову Землю, де кинули до шахти, в якій колись відбувалися випробування атомних і водневих бомб.