Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
57
У чорному настрої, супроводжуваному нестримним тупим головним болем й бажанням нічого не робити, ні з ким не розмовляти, ні про що не думати, через силу Гайдук приїхав до Софійського собору Кінчалася ранкова служба, яку вів митрополит Ізидор: був не в сяючих, наче пасхальне яєчко, ризах, а в чорній монашеській рясі. Людей прийшло зовсім небагато, всередині ще панувала нічна темрява, а кілька тоненьких запалених свічок, здавалося, тільки підкреслювали морок, що завис у храмі. Високо над царською брамою, у пітьмі
Ізидор правив заупокійну службу за убієнними слизовиками. Словам його молитви вторив невеличкий хор, що складався зі старих жінок, голоси яких звучали жалібно й дисонансно: віч–на–а-я пам'ять, вічная па–а-м'ять.
Після закінчення служби Гайдук підійшов до Ізидора, поцілував великий золотий хрест, що його тримав митрополит. Ізидор запросив Гайдука до своєї резиденції — митрополичого дому білого двоповерхового барокового будинку що стояв навпроти собору Не надягаючи нічого поверх ряси, владика провів гостя по двору підтримуючи за руку щоб не посковзнувся на слизькому камінні, яким вимощена була доріжка. Падав холодний дощ, і Гайдук подумав, що розплавлена у вогні магма — руїни будинку на Банковій — уже вистигла, ні дим, ні пара не піднімаються з них, тільки стоїть гіркий запах гару.
Піднявшись на другий поверх, Ізидор відкрив двері свого кабінету скромної кімнати, заставленої важкими дубовими шафами для книжок. У лівому кутку кабінету висів різьблений дерев'яний темно–коричневий іконостас з трьома образами і поличкою, на якій мерехтіла запалена лампадка; перед іконостасом стояв аналой, прикритий вишиваним рушником. Праву — світську — частину кабінету прикрашав масивний дубовий робочий стіл митрополита, на якому панував ідеальний порядок: поряд з тоненьким лептоном — акуратно складений стос списаного паперу старовинні книжки з різноколірними закладками, дерев'яне розп'яття, поряд з яким — гуцульський свічник з п'ятьма недогарками воскових свічок й масивна чаша з зеленого скла з вигостреними олівцями.
Ізидор усадовив Гайдука на дерев'яній лавці, прикритій карпатським ліжником, а сам підійшов до кахляної зелено–жовтої печі й приклав до кахлів долоні.
— Змерз.
Зігрівшись трохи, сів у своє робоче крісло за столом, дістав з шухляди сірники й довго запалював свічки, що стояли на столі. На стіні позаду Ізидора висіла масивна, продовгуватої форми, майже в метр заввишки ікона–дошка без окладу: Ісус Христос у темному кольору ночі, хітоні; тьмяно–золотавий німб ледве проглядався навколо голови Спасителя; тонкі пальці правої руки складені для благословення, а ліва рука тримає важку книгу оздоблену коштовним камінням, — Євангеліє. Щось дивне привиділося Гайдуку в цьому образі Христа, чого не міг зрозуміти.
— Чаю вип'єте?
— Ні, — заперечливо хитнув головою Гайдук, відчуваючи, як біль стає нестерпним, шкодуючи, що не ковтнув з ранковою кавою три капсули екседрина. — Мені дуже погано. Тільки ви можете допомогти.
Ізидор підвівся з-за столу (ворухнулося полум'я свічок у свічнику залишивши багряні відсвіти на іконі Христа) й сів поряд з Гайдуком: обхопив теплими великими долонями його голову стиснув скроні й тримав руки так довго, аж поки біль почав ущухати.
— Давайте
Ізидор став на коліна, поряд з ним опустився навколішки гість. Гайдук через силу нахилив голову й заплющив очі, почувши лагідний бас митрополита.
— Господи Ісусе Христе, володарю життя і смерті, незбагненні помисли і шляхи твої. Молю Тебе пом'янути в Царстві Твоєму душі усопших рабів твоїх, що відійшли у вічність без Твого напутнього слова і благословення. Також благаю Тебе, аби простив убієнним гріхи вільні та невільні. Прости і нам. Твоїм рабам смиренним, гріхи наші, слова і справи неправедні, помисли нечестиві, дії жорстокі, в чому каємось перед Тобою, Спасителю.
Низько схиляємо в покорі і жалобі голови наші перед Твоїми шляхами небесними, перед мудрістю і добротою Твоєю і молимо — спаси і помилуй нас та осіни своєю благодаттю. І даруй Царство Небесне невинно убієнним, бо Ти — суддя живих і мертвих.
В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого, амінь.
Гайдук, не розплющуючи очей, перехрестився, відчувши, що головний біль поступово відступає. Відкрив очі й побачив, як Ізидор плаче беззвучно, змахуючи сльози пальцями.
— Я цього не хотів, повірте, — ворухнувся Гайдук, підводячись з колін. — Часу майже не було на підготовку операції.
— Знаю. Вірю. Треба каятись. І вам, і мені, і всім. Бо слизовики, якими б жахливими були — це частка нашого народу Наші заблудлі діти. Там згоріло двоє моїх священиків, які допомагали тим нещасним знайти віру лікували хворих.
— Це моя провина, — Гайдук подивився у вічі митрополиту зустрівши погляд, сповнений співчуття.
Ізидор застережливо підняв руку.
— Тільки не впадайте в гріх гордині, генерале. Це — від сатани, не від Бога. Не беріть на себе всі гріхи і злочини світу цього. Бо не дано нам зрозуміти волі Господньої. Він послав вам випробування, й від вас залежить, як ви його пройдете.
— Чи не забагато випробувань? — спитав Гайдук. — І навіщо мені їх проходити? В ім'я чого? В ім'я нової зірочки на погонах, яка мене не цікавить? В ім'я тих людей, які спритно всілися у високі крісла і які викликають у мене дедалі більшу огиду? Я переживаю, владико, глибоку кризу яка загрожує моїй сім'ї. Я відчуваю, що можу втратити найдорожче… останнє, що є в мене. І все в ім'я чого? Я не хочу бути головним катом країни. Це не моє.
— А ким ви хочете бути? — митрополит уже повернувся до сюго крісла.
Гайдук задумливо похитав головою:
— He знаю, владико. Мені подобалась моя професія. Я вірив, що захищаю державу, виконую важливу роботу в ім'я держави. Навіть убиваючи людей. Я почував себе справжнім воїном, і це подобалося мені. Все в ім'я України. Але виявилося, що далеко не все робилося задля України, виявилося, що сама Україна — це великою мірою міф, бо дуже часто я захищав не інтереси українського народу а інтереси купки мерзотників, зграї бандитів, які захопили, окупували Україну пошматували її, ненавидячи її, — а я служив їм вірою і правдою… А тепер… тепер — я ні у що не вірю, владико. Ми вигадали казочку про Нульовий Час, про можливість почати все з чистого аркуша… але це — чергова ілюзія. Залишився надто великий потенціал ненависті, заздрості, жадібності, брехні, що душать тих, хто рветься до влади, хто стоїть у владі. Навіть Великий Спалах і Велика Темрява не очистили їхні душі.