Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
Іван Оврамович Крейда наважився на небезпечну подорож до України тільки тому що трьома місяцями раніше єдиний продовжувач його справи — небіж Владислав — дістався рідних місць. Мером славного полтавського міста Кременчука уже двадцятий рік поспіль залишався старший брат Івана Оврамовича, дядько Владислава Петро Оврамович Крейда; навіть у час Великої Темряви він виказав свої найкращі здібності — не крав у городян останній шмат хліба, бо мав свого вдосталь; налагодив пункти харчування, створив так звані «дитячі острови», де дітлахи, що втратили батьків, могли жити і харчуватися, організував кремацію покійників новим моментальним способом електричного розряду високої напруги, чим вирішив тяжку проблему поховання тисяч городян, зняв з місцевих корейців податки взамін за те,
Петро Оврамович з радістю зустрів племінника, якого розшукували кріпаки в Миргороді й Батурині, надав йому притулок і охорону повернувши доглянутий, непограбований маєток І. О. Крейди — палац біля Максимівки. Тільки створивши добре озброєний загін з двохсот колишніх осавулів і жандармів, які займалися в час Темряви розбоєм на Полтавщині і Донбасі, Владислав Максимович Крейда подав сигнал своєму дядькові у далеку Венесуелу: час повертатися й починати.
…Дорога назад була вдвічі коротша, ніж вранці, коли їхали на гору Пивиху Гайдук механічно рахував час, хоча ніхто й не приховував: їхня «черепаха» приземлилася на околиці Недогарків, де вони з Микитою Іваненком провели ніч у клубі для кріпаків, а тепер поверталися до Максимівки, точніше, до помістя Крейди, побудованого біля підніжжя Пивихи, між горою і селищем. Тепер «Козак Мамай» торохкотів по рівному плацу вистеленому мабуть, бетонними аеродромними плитами, бо колеса ритмічно стукали на стиках через короткі проміжки часу. Нарешті Гайдука вивели й скинули каптур. Ще один Крейдин сюрприз очікував його: перед ним стояв справжній шотландський замок з високими стінами, складеними з каміння різної форми і кольору — від чорного до рожевого, з могутніми бастіонами і сторожевими вежами, вузькими бійницями й конусоподібними верхівками башт — з усією асиметричною сірою ліпниною захисних мурів — витвором суворої палацово–фортечної архітектури XVI століття.
— Подобається, генерале? — почувся Гайдуку сердечно–затишний голос Крейди–старшого. — Ви не забули, що я — Іван Оврамович? А не Абрамович?
Крейда, веселий, але трохи обважнілий в своїх латиноамериканських бігах, красувався перед ним у темно–синьому маршальському мундирі, з діамантовою зіркою, що виблискувала з–під товстої шиї колишнього генерального прокуратора. Як і на вулиці Істікляль, Крейду оточувала сувора охорона — всі як один у техаських чорних ковбойських капелюхах з американською автоматичною зброєю в руках.
— Та ви не стійте на порозі, генерале, заходьте. Buenos dias, як кажуть у нас, є розмова. Ласкаво просимо.
Крейда дав команду і з Гайдука скинули зашморг й звільнили руки від м'яких кайданів.
— Цей замок, — хвальковито пояснював Крейда, притримуючи Гайдука за руку — належав колись славнозвісному шотландському клану Мак Дугалів і стояв на околиці міста Обан. Пригледів я цей Гленгорн Кастл ще в році, дай Боже пам'яті, 2070–му — й вирішив купити. Недорого, знаєте. Якраз тоді книжка моя вийшла «Що робити з Україною і українцями», може, читали? Дуже популярна в Росії, великим тиражем видана. Гонорар отримав — і по руках. Хотів спочатку поставити кастл цей на вершині гори Пивихи, але тут ці екологи зелені, божевільні, галас зчинили! Виявилися вони терористами, довелося посадити, але настрій мені добряче зіпсували. Вирішив під горою поставити. А тепер шкодую. Та нічого, — реготнув він, — сподіваюсь, буде змога перенести на гору.
За непривітними стінами фортеці всередині відкривалися дуже теплі, комфортабельні, розкішно умебльовані покої — з величезними дзеркалами в золочених рамах, почорнілими картинами–портрета–ми якихось невідомих вельмож, з постатями рицарів у латах, гобеленами на всю стіну де задокументовані були незнані шотландські герої серед високих гір — як карають на горло своїх ворогів.
Гайдук озирнувся — Владислав Крейда йшов зі своїми людьми позаду Його зарізяки, мабуть, уперше потрапили до цієї фортеці й, роззявивши роти, дивилися ошелешено на розкіш і
Іван Оврамович, давши наказ супроводу залишатися в обідній залі, провів Гайдука до кабінету–бібліотеки, який вражав не стільки розмірами й кількістю старовинних книжок, які щільно заповнювали золоченими, темно–коричневими своїми корінцями під колір стін всі три яруси бібліотеки, а великою земною кулею зі шкіри, на якій витиснені й золотом та карміном змальовані були обриси континентів і країн; куля вільно оберталася, стоячи в спеціальній підставці з червоного дерева.
— Ви тільки подивіться, пане генерале, — як дитина, радів Крейда, розкручуючи кулю легким доторком пальців і різко зупиняючи її дзигоподібний рух. — Знаєте, що це? Це — Русь наша свята, наша гора Пивиха. Уявляєте? Де Шотландія, де Пивиха! Ось вам і глобалізація! Мої люди знайшли тут книгу де описується наша гречка — як постачали її до Шотландії в шістнадцятому столітті.
Він запросив Гайдука до невеличкого столу накритого на дві особи. Лакей у шотландському картатому кілті (Гайдук з болем згадав Олину міні–спідничку в Ірпені) приніс пляшку шотландського віскі, миску галушок, шкварки, сметану й ковбасу–кров'янку.
— Може, спробуєте граппу? — спитав Крейда.
— Ні, ні, хай буде віскі, — відповів Гайдук, не розуміючи, для чого Крейда розігрує цю передсмертну комедію, і вирішивши хоч випити й поїсти, перш ніж його спалять на стовпі поряд з Микитою.
Добряче закусивши (пив мало), витираючи лисину шотландською візерунчастою батистовою серветкою. Крейда перейшов до діла.
— Я дуже радий вас тут бачити, пане генерале, — він налив Гайдуку і собі по склянці кришталево чистої мінеральної води. — Повірте мені, це цілком щиро. Забудьмо минуле. Його нема. І не було. Є тільки сьогодні. Ми обидва з вами постраждали від гетьмана та Клинкевича.
— А що з Клинкевичем?
— Прирізав його Сірий Князь з його Мотрею. Щоб не заносився високо. Але не про нього мова. Про Україну. Треба Україну рятувати, народ наш святий. Я пропоную вам союз. Зараз, після закінчення Темряви, маємо унікальний шанс стати процвітаючою країною, однією з найбагатших у світі. Наше золото — зерно. І енергетика. Повірте, я знаю, про що кажу.
Чорні оченята Івана Оврамовича випромінювали ентузіазм, коли, ковтаючи галушки зі шкварками й запиваючи солонкуватою мінералкою, він думав про створення в Полтаві всесвітнього центру з виробництва наркотиків, яких так спрагли люди, змучені стражданнями, принесеними Великим Вибухом і Великою Темрявою. Крім перевіреного — чорноморського — маршруту транспортування галуїну креативний мозок Крейди вимріяв новий шлях — через володіння скандорусів, через землі конунга Фенрира Сьомого (ось з ким треба дружити!) вийти на береги Баренцевого чи Карського (чорти їх забирай, не пам'ятав Крейда, якого саме!) північного моря, а звідти стратегічними атомними підводними човнами під кригою Льодовитого океану перевозити наркотик до берегів Канади. Відкинувши чарівні мрії. Крейда повернувся до політичної дійсності.
— Сьогодні після обіду о четвертій годині, в присутності телебачення і радіожурналістів я проголошую створення уряду Русі, власне, Союзу держав Русі — СОДР Ряд лівобережних земель підтримують мене. Скандоруси, Північна Росія, Вільна республіка Воркута та варяги підтримують цю ідею і готові увійти до складу СОДР — гарна назва: United States of Russia — USR! — на правах рівноправних держав. Я готовий стати президентом. Владислав — міністром економіки й зовнішньої торгівлі. Вам пропоную на вибір посаду або міністра закордонних справ, або оборони і державної безпеки. Вам немає чого робити з цим Капраном… бездарний хлопчисько загубить усе. Які можуть бути зараз вибори, які партії, яка гризня? Ви помітили, пане генерале, що так звані націонал–демократи не здатні до будь–якої конструктивної діяльності? Балаболки порожні. Ні, державі потрібні консервативні, навіть реакційні лідери. Піночети, Кара–хани, Крейди… Ми з вами наведемо порядок у країні. Зерно і енергетика — ось наші козирі.